Геннадій Афанасьєв
Політв'язень, один з обвинувачуваних у справі "терористів групи Сєнцова". В травні 2014 року у Сімферополі його заарештували, побили і викрали. В грудні того ж року на закритому засіданні визнали винним і засудили до 7 років ув'язнення в колонії суворого режиму. В ізоляторі тимчасового утримання катували. 14 червня 2016 року Афанасьєва разом із ще одним політв'язнем Юрієм Солошенком обміняли на трьох фігурантів справи про сепаратизм. Зараз мешкає в Києві. З кінця серпня 2016-го є радником міністра закордонних справ з питань визволення політв'язнів.
Для мене російська окупація почалася 26 лютого 2014 року. Саме в той день я вперше побачив російські прапори під Верховною радою Криму, почув проросійські вигуки. Звісно, в той час ще не до кінця вірилось, що це відбувається, але ми вже бачили "міцну руку Кремля, яка схопила Крим за горло". Наступного дня Сімферополь майже повністю був перекритий, всюди були російські військові. І тоді я вже остаточно зрозумів, що йде окупація, але до кінця не вірив, що все так закінчиться.
Ми майже одразу почали з цим боротися. 27 лютого я обдзвонив всіх своїх друзів, з якими познайомився на попередніх акціях протесту. Казав, що треба щось робити, треба самоорганізовуватися. Боротися з військовими я не міг, бо елементарно не володію вогнепальною зброєю, але можна було зробити курси медичної допомоги.
Роботи було багато, робили все дуже швидко. Навчали волонтерів в приміщенні театру Галини Джикаєвої (арт-центр "Карман". — ред.). Потім з'явились журналісти, і ми почали координувати їхні дії. Паралельно проводили нічні патрулювання військових частин. Я особисто перекидав їм їжу через паркан, речі першої необхідності. Патрулювання проводились з такою думкою: якщо росіяни підуть на штурм, їм доведеться вбити цивільних, і тоді будуть підстави для наступу.
Ми тримали зв'язок з іншими містами, збирали волонтерів по всьому Криму. Таємно перевозили українські прапори, робили дерев'яні флагштоки. Вночі розклеювали антиросійські листівки, зафарбовували російські та малювали українські графіті. Тобто це була така собі партизанщина. Веселе і небезпечне життя.
Я знав, що мною цікавляться служби безпеки. Вони дзвонили моїй мамі, попереджали, щоб я закінчував займатись цією діяльністю. Кілька разів хотіли зі мною поговорити, але повістки не присилали, тому я не приходив на ці зустрічі. Звісно, я знав, що моя діяльність помітна, але не вважаю, що роблю щось протизаконне. Я розумів, що за графіті щось може бути. Але думав, що максимум поб'ють, пальці поламають. Не було думок про те, що мене можуть викрасти і заарештувати.
В принципі, до того, як була сформована "самооборона", не так вже й багато людей підтримували дії Росії. Потім вже з'явились хлопці, які носили величезні російські прапори по місту. Ніхто нічого їм не міг сказати, бо вони були під охороною. А потом пішла потужна російська пропаганда, мовляв, "Україна вже палає, а Крим ще не запалав, тож треба його рятувати, поки не пізно".
Про референдум нічого сказати не можу, майже ніхто з моїх знайомих на нього не ходив. Знаю, що всі пункти збору голосів охороняла озброєна “самооборона”. Ми в цей день ніяких акцій не робили, адже запросто могли бути провокації. Враховуючи, що зі сторони України особливої підтримки не було, це було б самогубством.
В цілому я можу зрозуміти людей, які раділи приходу Росії. Їм важко було розібратися, що насправді відбувається в Україні і зокрема в Києві на Майдані. Я сам не розумів, поки особисто туди не приїхав. Їм тоді Росія багато чого хорошого обіцяла. Ми попереджали, але ніхто не хотів нічого слухати. А зараз вже всі просто бояться висловлювати свою думку. Або ще й досі нічого не зрозуміли і продовжують на щось сподіватись.
В мене навіть є одні близькі мені люди, вже доволі похилого віку, які хвилювались за мене, коли мене викрали, але все одно шукали виправдання для Росії, мовляв, "добре, ти нічого такого не робив, але ж інші робили".
Олена Біла
Народилась і виросла в Севастополі, навчалася в Московському державному університеті за спеціальністю "телевізійна журналістика". До окупації працювала за фахом, два роки була інструктором з кайтсерфінгу. Після окупації переїхала до Івано-Франківська і пішла працювати в Національну поліцію України.
Спочатку це взагалі було щось незрозуміле, як шоу Трумана. На початку березня я поїхала в Івано-Франківськ в гості, була там десь тиждень. Тут, у Франківську, ще був Майдан, все було дуже патріотично. Я дуже контрастно сприймала все після Криму. Не розуміла, навіщо всі кричать "Слава Україні" і так далі. У Севастополь повернулась 13 березня, і це вже було зовсім інше місто. Буквально за тиждень всюди з'явились білборди, “георгіївські стрічки”, “самооборона”… Всі чекали нападу "бандерівців". Містом їздили БТРи, почалось блокування українських військових частин.
Я це все помітила вже перед референдумом, до того або це не було таким масовим, або я просто не цікавилась.
Це все було дуже дико для мене. Я зрозуміла, що на бік Росії я 100% не стану. Хоча все життя прожила в російськомовному Севастополі, навчалась в МДУ, п`ять років вивчала історію Росії, диплом російською і так далі. Але я не могла ігнорувати брехню з боку Росії, в мене почався внутрішній протест. Я почала носити українську символіку: футболки, стрічки, чохли на телефон. В інший спосіб протистояти я не могла, бо всюди були озброєні російські військові, а я ще й жила в районі українських військових частин.
Потім почалось блокування українських кораблів. Вони просто стояли посеред бухти і не могли підійти до причалу. Ми їм посилали сигнали ліхтариками, щоб хоч якось показати свою підтримку. Вони світили нам у відповідь.
Особисто в мене тоді був такий стан, що я майже постійно плакала. Після референдуму все лише загострилось. Майже ніхто з моїх друзів не підтримував мою позицію, почалось цькування. Вони дуже образливо говорили про українських військових, дражнили мене висловами на кшталт "чё там у хохлов", "сало уронили" і так далі. Це спровокувало ще більший протест, я вирішила спілкуватись українською, хоча вона тоді була ще дуже ламаною. Почала відповідати на образи, через це виникали сутички.
Остаточно надія зникла в день, коли Путін підписав документ про входження Криму до складу РФ. Тоді в центрі Севастополя давали розкішний салют, люди вийшли на головну площу, всі раділи, святкували. А я просто йшла і плакала. Я не розуміла, як можна ось так за одну мить забути все, що було, забути 40 мільйонів співвітчизників, які ще від розстрілів на Майдані не відійшли. Виявилось, що всі так мріяли бути з Росією… Де ж була я, коли всім так цього хотілось? Це був якийсь сюрреалізм. Здавалось, зараз хтось вийде, скаже: "Стоп-кадр" — і все закінчиться.
Але так не вийшло. Тож в серпні 2014 року я виїхала звідти. Вирішила піти у Нацполіцію, бо вже більше не могла стояти осторонь. Я до цього була дуже аполітичною людиною, але ж не можна все життя думати, що хтось щось за тебе вирішить. На війні від мене ніякого сенсу не було б, а тут я можу бути корисною, тож чом би й ні.
Осман Соцький
Кримський татарин, у 2012 році переїхав з Тешканта до Сімферополя. Під час окупації працював режисером на кримськотатарському телеканалі АТR. Коли телеканал закрили в Криму, переїхав разом з ним у Київ.
26 лютого відбувся мітинг під Верховною радою Криму. Наступного дня мені треба було на роботу, але я встав дуже рано і проїхався на громадському транспорті по місту. Верховну раду вже захопили, центральну частину міста оточили, з'явилися колони російської бронетехніки. От з цього моменту для мене і почалася окупація.
Спочатку я не сприймав це настільки серйозно. Я навіть не одразу повірив у те, що відбувається, це було якось сюрреалістично. Та після референдуму стало зрозуміло, що це вже все, нічого доброго не буде, залишається сподіватися тільки на допомогу решти світу.
Я б не сказав, що кримчани активно підтримували Росію. Просто у російської пропаганди вийшло перетягнути на свій бік людей з нейтральною позицією. Тих, кому було все одно, хто буде при владі, аби не було війни.
Ми на телеканалі тоді активно висвітлювали всі ці події. У нас була онлайн-трансляція, цілий день ефіри. Звичайно, це не залишилося непоміченим, був тиск. Наприклад, у нас під будівлею могла просто зупинитися колона бронетехніки. Ніхто з неї не виходив, ніхто нічого не говорив. Вони просто стояли. Враховуючи обставини, всі нервували і накручували себе. А через рік, 1 квітня 2015 року, канал закрили.
Переслідування кримських татар почалися, напевно, одразу ж після показового вбивства Решата Аметова (його тіло знайшли 15 березня зі слідами тортур. — ред.). Після цього здійнялась хвиля репресій. Заборонили в'їзд до Криму Рефату Чубарову і Мустафі Джемілєву, тим самим був обезголовлений національний рух. Нова влада прийнялася розшукувати і заарештовувати учасників мітингу 26 лютого, зараз близько семи осіб проходять у цій справі. Почали зникати люди. За словами Рефата Чубарова, близько 19 осіб наразі є зниклими без вісті.
У нас в народі просто генетично закладено ще від дідусів і бабусь розуміння того, ким для нас є Росія. Нічого доброго не буде. Якщо один раз нас вже позбавили держави, депортували, то як можна з ними ще якийсь світ будувати.
Конкретно мені особливих загроз не надходило. Була, мабуть, тільки ворожість на побутовому рівні, з якою я мав миритися. Моя позиція, позиція мого народу була зрозумілою. Я працював і спілкувався з людьми, і мені постійно доводилося чути неприємні і абсурдні речі про мене і мій телеканал. Тому я вирішив разом з ATR переїхати до Києва. Остаточно виїхав з півострова 1 липня 2015 року.
Другу частину матеріалу “Окупація Криму: свідчення у справі” читайте у п`ятницю, 17 березня.
