Під час війни важливим є психологічний стан суспільства, а одна з надважливих тем, яка впливає на ментальний стан українців, лишається табуйованою. Це тиск, який відчувають більшість чоловіків сьогодні в Україні.
В умовах воєнного стану чимало з тих, хто працює, платить податки, донатить, підтримує економіку та власну родину, почуваються винними. А ті, хто наважилися мобілізуватись, зіштовхуються з нерозумінням, непроговореним жалем і співчуттям, а часом і з провиною за можливі наслідки цього вибору.
Ми розпитали 21-річного Віктора, який чотири роки проживає в Києві, про його актуальний досвід мобілізації.
Зараз
В руках Віктора – пульт керування дроном. Щоправда, поки віртуальним. Хлопець вчиться пілотувати пристрій на симуляторі польотів Liftoff. Каже, з цього починають всі, хто хоче керувати реальними дронами.
«Пілоти БпЛА так і навчаються, – пояснює Віктор, скеровуючи на екрані дрон. – Управління відрізняється, але воно дає загальне уявлення, як це працює».
Віктор хоче проходити службу в аеророзвідці. Він інженер-енергетик за освітою, тож розуміється на технічних процесах. Але для того, щоб опинитись у конкретній частині, має, як сам говорить, бути конкурентоспроможним.
«Як відбувається мобілізація? Ти можеш прийти у військкомат, сказати, що хочеш мобілізуватись, і тебе відправлять туди, де є зараз в цьому потреба. А можеш отримати відношення від конкретної частини. Це такий документ від командування, що вони готові взяти тебе до себе в частину. Для цього треба, щоб про тебе там дізнались, розуміли, які в тебе є навички, яка база та інше», — доповнює Віктор.
Пілотування дронів — не єдине, що вивчає хлопець. Він пройшов кілька курсів з такмеду, курс з мінної безпеки, кібербезпеки для військовослужбовців. Паралельно Віктор готується до захисту диплома у КПІ влітку, на кафедрі «Нетрадиційних та відновлюваних джерел енергії». Це його крайній «цивільний дедлайн», після якого розпочнеться точка нового відліку життя.
Сім років тому
15-річний Віктор презентує нову модель вітроустановки під час конкурсу-захисту науково-дослідних робіт від Малої академії наук. Він цікавиться вітроенергетикою, адже хоче вивчати теоретичну фізику. Влітку Віктор їздить у парамілітарний табір, взимку збирає вертеп, щоб ходити селом.
Та перед самим вступом хлопець змінює рішення і вступає на більш «практичну» спеціальність: інженера-енергетика. Саме це рішення допоможе йому в майбутньому.
Два роки тому
Третій курс навчання. Віктор все менше хоче ходити на пари, а розчарування тільки зростає. Пояснює: університет — це не про знання, а про зв’язки. Проте вчитись треба постійно.
Попри це, Віктор влаштовується на роботу інженером — проєктує сонячні електростанції. За кілька місяців хлопець остаточно усвідомлює, що йому це не підходить:
«Весь цей час не покидало відчуття, що рухаюсь не в тому напрямку. Навіть ще гірше – що я перестав рухатись. Було відчуття, що реалізую дуже маленьку частинку потенціалу, що можу більше».
Але визначитись, що саме, хлопець не встиг. Почалася повномасштабна війна.
Рік тому
Перший рік вторгнення хлопець, як і багато хто, думав, що робити для країни. Він волонтерив, створював із друзями методички щодо партизанського спротиву для людей на окупованих територіях.
«У Твіттері всі тегали західних політиків. Я зібрав 2500 ніків високопосадовців з різних країн. Наприклад, всіх членів Парламенту Німеччини та членів їхнього Кабміну. Лачен опублікував це у своєму каналі, і я в той момент, пам’ятаю, відчував себе дуже корисним. Та з часом все більше усвідомлював, що це далеко не мій максимум. Волонтерство, донати – це добре, та все одно замало», — пригадує хлопець.
На той момент у Віктора не було думок піти на війну. Однак раптово на фронті гине його друг, Василь, який багато чому його навчив. Тоді хлопець переосмислив власне життя й усвідомив, що потрібно робити «щось класне, яскраве, щось, у чому відчуватиметься життя».
Так розпочався шлях Віктора до лав ЗСУ.
Шість місяців тому
Оскільки у шкільні роки хлопець часто організовував вертепи, разом з 16 знайомими він вирішив поїхати в деокуповані села Харківщини — підтримати людей. Були різні переживання: як їх приймуть, наскільки це взагалі доречно. Чи не буде такого, що люди скажуть: «У нас будинок зруйновано, а ви співати приїхали?».
Тільки вертеп минув навіть краще, ніж це було у рідному селі хлопця на Тернопільщині. У кожній хаті команду чимось пригощали, розповідали свої історії, як ходили колядувати дітьми. Дехто хотів навіть віддячити їм за розраду, попри те, що сам не мав нічого, окрім хліба.
«Ми зайшли з вертепом в одну хату, де військові приїхали на ротацію. Вони вийшли до нас, ми разом колядували, слухали їхні історії. Я в цей момент відчував себе справді щасливим», — пригадує Віктор.
Та коли поїздка закінчилася, хлопець ще більше задумався, що робити далі. Однією з ідей була організація наукових таборів для дітей, але її довелося відкласти до кращих часів.
Три місяці тому
Рішення остаточно мобілізуватись сформувалося взимку 2022 року. Віктор якраз слухав пісню, в якій пролунали слова:
Кидай неньку стару
Кидай любку і сестру
Бо настала велика потреба.
Першим про вибір мобілізуватися почув батько. Він наче зрозумів рішення Віктора, але потім подзвонив та сказав: «Ти нікуди не йдеш. Якщо ти йдеш, то я теж піду, бо не може бути, що син воює, а батько ні. Ось якби ти був батьком, ти б так само зробив».
У Віктора вдома є тато, мама і дід із бабцею. Дід паралізований, бабця нічого не може робити. Тому хлопець вважає, що такі слова батька — це елемент шантажу. Той каже: я піду через тебе, однак має на увазі, що через хлопця та його рішення дід і бабця залишаться напризволяще.
«У нас у родині не заведено говорити на емоційні теми, чи загалом про те, хто що відчуває. От якось моя бабця дзвонить та каже: «Що ти там, плануєш мобілізуватися?», Я відповідаю: «Так, після диплому». Вона говорить: «Ти мені такого навіть не кажи, бо я одразу помру». А я: «Ок, значить не казатиму», — наводить приклад Віктор.
У селі Віктора живе приблизно 500 людей. Два хлопці з села вже воюють, з ним буде три. З цього приводу бабця дорікає хлопцеві, мовляв, тільки ви такі дурні, не можете сидіти в селі, як інші. Однак хлопець каже, що так думає пасивна більшість: «Не пхайся нікуди, воно само вирішиться. Я так не можу».
Дівчина Віктора теж планує мобілізуватись. Вони єдині розуміють та підтримують одне одного. Віктор каже: «Немає когось із друзів, чи рідних, хто б казав: «О, дуже класне рішення, ми тебе підтримуємо». Більшість або якось обходять цю тему й не хочуть про це говорити, або кажуть, що допомагатимуть зі спорядженням та зборами на що буде треба, коли вже буду там».
Хлопець не знає, як буде далі. З дівчиною домовився, що до осені вони не загинуть, а далі продовжать «контракт». Страху смерті немає, але є інший страх — страх зробити менше, ніж може.
«Тому я хочу робити все на максимумі своїх можливостей: навчатись, служити та жити», — підсумовує рішення мобілізуватися 21-річний Віктор.
ТЕКСТ: Сана Власова
