Межа між токсичною поведінкою та захистом власних кордонів й слідуванню своїм принципам може бути ледь вловимою. Принаймні, це була моя перша думка після розмови з дівчиною, яка відгукнулась на мій пост про пошук “людини-токсіка”.
Поспілкувалися з нею про її бізнес, друзів, невдалі подарунки та вибір завжди говорити, що думає.
– Пропоную спершу домовитись, як тебе представити в цій публікації. Розкажи, будь ласка, про себе й чим ти займаєшся.
Можна ж без справжнього імені, так? Тоді я буду Діаною. Мені 25 років, і на початку повномасштабної війни я відкрила свою справу. 27 лютого в нас відбувся запуск. Це було дуже важко, тому що частина команди на той момент вже виїхала за кордон, і ми не до кінця розуміли, наскільки це загалом доречно – відкривати свій бізнес, запускати рекламу, пропонувати людям витрачати в нас кошти… Я пам’ятаю, що це була така суміш злості, образи, болю – від всього, що відбувалось, але водночас було відчуття “або зараз, або вже ніколи”. Команда дуже підтримала, але, забігаючи наперед, скажу, що ті дві дівчини, які виїхали за кордон, з нами вже не працюють. Насправді я взагалі не уявляю, як люди не те що підтримують близький зв’язок, а навіть просто працюють з тими, хто виїхав з України й не розуміють, що тут відбувається.
– Ти відгукнулась на пост, де я написала, що шукаю людину-токсіка для інтерв’ю. Чому? Ти сама вважаєш себе такою? Чи знаєш, що так думають інші?
Варто почати з того, що цей пост викликав в мене обурення. Я подумала: “Ну, удачі. Справжній токсік ніколи на таке не відгукнеться”. А далі найсмішніше – я почала ловити себе на думці, що вже кілька днів подумки ніби даю сама собі інтерв’ю. І стаю на захист т.зв. токсичних людей. Тоді я вирішила тобі написати.
– Давай узгодимо, про кого ми загалом говоримо, коли говоримо про “токсичних людей”. Власне, я б навіть скоріше говорила саме про “токсичну поведінку”, яка буває у різних формах. Для мене це коли людина поводиться так, що я відчуваю після спілкування виснаження, втому, почуття провини, роздратування.
Іншими словами, це коли з тобою поводяться “неекологічно”, так? І порушують твій комфорт? Але тоді в мене зустрічне запитання: а може проблема в самій людині, яка відчуває такі емоції?
“Бути в комфорті” і оточувати себе комфортними людьми – це, як на мене, інфантильно. Але в нашому суспільстві є тренд на цей “комфорт” і “екологічне спілкування”, бо всі масово пішли до психотерапевтів. Щоб не було питань – в мене був досвід терапії, але я не думаю, що це так необхідно, як зараз про це говорять.
Ти говориш про відчуття провини. В мене свій бізнес, і є співробітники – це люди, яким я плачу зарплату. В мене є відповідальність перед ними, а в них переді мною. Якщо хтось лажає – я можу прямо про це сказати. Якщо щось виходить не так, як ми домовлялись – я теж можу прямо про це сказати: “Це, це і це – погано. Треба переробити”.
І це абсолютно ок, якщо моя співробітниця відчує свою провину в тому, що сталося.
– Ні на що не натякаю, але в статті, яку я читала, коли готувалась до розмови, якраз написано, що люди, які поводять себе токсично, “виправдовують” це чесністю і тим, що вони бажають добра.
Так говориш, ніби це щось погане (сміється).
Якщо що, я не вважаю сама себе токсичною, але я знаю, що є люди, яких відштовхує мій принцип говорити все прямо. Це не тільки роботи стосується. Мені ок сказати, що не подобається місце, в яке ми прийшли з подругами. Інша ситуація: на Новий рік дружина мого брата (вони давно одружені) подарувала мені моносережку. Дуже красиву. Але в мене не проколоті вуха. Чи було б комусь краще, якби я промовчала й потім передарувала цей подарунок?
В мене на роботі такої ситуації не було, але я знаю, що часом в компаніях, коли грають в Таємного Санту, більшість подарунки розчаровують. Але всі удають, що це саме те, чого вони хотіли й дякують. Як на мене, це куди більш токсично. Якби мене спитали, кого я вважаю токсичними людьми…
– Якраз це і хотіла спитати :).
То я б сказала, що це ті, хто вічно на позитиві. В них ніколи нічого не болить (а якщо болить, вони про це не говорять). У них ідеальні сусіди, батьки, партнери, друзі. Для них зламаний через мороз автобус – це привід порадіти, що ти прогуляєшся під снігопадом. Звісно, я розумію, що треба вміти бачити щось хороше в різних ситуаціях, і може це комусь справді допомагає, але хоч інколи треба знімати рожеві окуляри й роздивлятися навколо.
Я не кажу, що треба ходити, триматись за голову і казати, що все пропало. Але коли ти бачиш реальну ситуацію, і бачиш, що все погано – потрібно працювати над цим, а не “шукати позитив”.
– Чи були ситуації, де ти бачила, що якась твоя реакція чи поведінка роблять боляче твоїм близьким людям?
Звісно, як і в кожної людини, яка живе своїм життям, а не підлаштовується під інших.
— Які ти бачиш вигоди особисто для себе в цій поведінці?
Я залишаюсь сама собою – і це найважливіше. Я не підлаштовуюсь під співробітників, щоб вони про мене думали як про найкращу та найлояльнішу начальницю. Не підлаштовуюсь під друзів: я точно не з тих подруг, які тобі в очі говорять те, що ти хочеш почути, а за спиною щось інше. Але і я розраховую на це саме. Наприклад, коли моя подруга відстригла своє розкішне волосся заради каре, яке їй додало +10 років, я сказала про це. Я розумію, що це було не дуже приємно почути. Тим паче до такої довжини, як раніше, волосся відростатиме мінімум роки три. Але ми вчимося на помилках. І добре, коли поруч є хтось, хто говорить, що це була помилка.
Мені теж таке говорять, якщо що :) Кілька років тому я висвітлилась у блонд, і була впевнена, що виглядаю сексі, поки людина, якій я довіряю, не сказала, що це не зовсім так. Це маленькі приклади, але я хочу донести, що в культурі “говори лише хороше” – немає нічого здорового.
Ще, я думаю, це захищає від того, щоб мною користувались чи маніпулювали. Люди, які зі мною, люблять мене за те, яка я насправді, а не якою стараюсь здаватися.
Текст: Сана Власова
