Є міста, які обстрілюють нерегулярно. Є міста, де декілька діб у бомбосховищі стало чимось звичним. Є міста, які ще не відчули на собі страх “градів”. А є Маріуполь.
Повна блокада російськими військами, розстріляна гуманітарна допомога, депортація та тисячі жертв серед цивільних. Список варварських злочинів у Маріуполі — це велика рана, яка кровоточить слізьми дітей, мам та тих, хто мусить хороноти своїх рідних прямо на подвір’ї. Про Маріуполь досить просто сказати, що це — Маріуполь. Все стає зрозуміло без слів.
Зараз ви прочитаєте історію, якою цілком можна описати всю війну росіян проти українців. Її розповіла дівчина, якій довелося відсвяткувати у блокаді своє 20-річчя. Це історія про біль, смерть та нелюдські випробування. Це історія про геноцид. Але водночас це свідчення стоїцизму, який пояснює, чому українців ніколи не зламати.
Перші дні
Ми чули вибухи ще перед 24 лютого. Але вони були далеко від міста, тому маріупольчани спокійно на них відреагували. Ми вже мали подібний досвід та навіть якоюсь мірою до такого звикли. У школі нам розповідали, як ховатися під парту, якщо прилетить снаряд. Тому, коли стала загроза війни, ми подумали: «Певно, знову десь постріляють, але до нас не дійде». Ніхто не поїхав завчасно с міста, адже неможливо було уявити, що повномасштабна війна взагалі може початися.
24 лютого у мене мали бути дистанційні пари. Я прокинулася о 5 ранку від дзвінків одногрупників з Києва з фразами про те, що у місті лунають вибухи. Тоді, спросоння, я усвідомила: війна почалася.
У Маріуполі теж бахало, але у тій частині, яка страждає від атак ще з 2015 року. Йдеться про мікрорайон Східний, який межує з ДНР. Люди одразу почали панікувати, але водночас надіялися, що все обійдеться.
Приблизно у такому підвішеному стані минули чотири дні. Однак на п’ятий день у місті почали обмежено працювати магазини та майже перестав ходити громадський транспорт. 2 березня у Маріуполі повністю відключили електрику, зв’язок та водопостачання. Людям доводилося сидіти у цілковитій темряві, відрізаними від зовнішнього світу. Ти не те що не можеш дізнатися, що робиться за межами міста. Ти не можеш дізнатися, що сталося з твоїми близькими всередині нього. У цей момент стало дійсно страшно.
Погіршення ситуації
4 березня у місті почали грабувати магазини. Товари ще були, але люди не могли доїхати на роботу, щоб їх продати. Якось я вийшла на вулицю поруч з домом, де розташовані багато магазинів. Зізнаюся, я була шокованою. Розбили все: ломбарди, секонд-хенди, магазини з косметикою та побутовою хімією. Люди виносили меблі, техніку та останні продукти. Це був якийсь апокаліпсис.
На той момент за гроші у місті вже нічого не можна було купити. У них взагалі пропав сенс. Натомість діяв принцип бартеру: люди обмінювалися важливими товарами. Хтось пропонував цигарки в обмін на їжу. Я — ліки.
Ті, хто зламував магазини першими, мали перевагу — вони встигли винести достатньо продуктів. Ми з родиною витягли лише мішок картоплі та дві голови капусти. Дякувати, ще до війни купили декілька банок тушкованки. Так і харчувалися.
Воду брали або з криниць, або з рік. Мені пощастило: джерело з водою було лише за 40 хвилин від дому. Іншим доводилося ходити набагато більше. Я бачила бабусь, дідусів, вагітних жінок, дітей, які йшли кілометри у пошуках води. Все це — на тлі безперервних вибухів.
Поки у місті був газ, ми кип’ятили воду, яку пили та з якої готували. Але 6 березня газ вимкнули. Люди почали готували їжу на багаттях у подвір’ях. Довелося палити все: дерево, картон, макулатуру, навіть книги. Зазвичай чоловіки зранку розпалювали багаття, а всі інші протягом дня сходилися готували їжу. Оскільки хліба в місті не було, ми робили щось на кшталт коржиків з борошна та води. І, звісно, доїдали те, що могли знайти вдома.
Такий графік дня став постійним. О 6 ранку ти прокидаєшся від пострілів, вже в одязі. У коридорі стоїть сумка з документами на випадок, якщо доведеться тікати. Скрізь вибухи, крики, щось руйнується. У під’їзді постійно було чути топіт інших людей, які бігли ховатися у підвали. Ми родиною вирішили залишатися вдома, оскільки підвали ненадійні, можуть завалитися. Подумалося: якщо вже помирати, то у рідних стінах.
Трупи на дорогах
10 березня я святкувала своє 20-річчя. Ми відмічали свято банкою ікри, яку мій брат встиг вихопити, коли магазини були відчинені. Чомусь саме тоді місто сильно бомбардували. Я мешкала у районі, який окупантам було важко дістати, але й там постійно лунали вибухи, літати ракети та безпілотники. Якраз тоді ворог почав активно обстрілювати школи, а вони знаходяться недалеко від мого дому. Це дуже страшно. Будинок буквально ходив ходором.
У якийсь момент ми зрозуміли, що місто обстрілюють «квадратами». Окупанти отримують координати на певний клаптик землі й обстрілюють його до того моменту, коли там не залишиться нічого. Буквально пуста земля.
Ми постійно чули, як когось десь вбило осколком. Трупи лежали прямо у подвір’ях під накритими ганчірками. Деяких хоронили у ямах, що розривали біля доріг. Похоронна служба перестала працювати ще тоді, коли у місті був зв’язок. Пам'ятаю, як прочитала на міському сайті від них оголошення: якщо у вас хтось помер, покладіть його у холодне місце та зафіксуйте ноги нитками. Коли робота відновиться, можливо, ми їх похоронимо.
З кожним днем вибухи біля мого дому ставали гучнішими. У сусідів почали лопатися вікна, у будинки поруч прилітали снаряди. На щастя, ніхто з моїх рідних не загинув. Але знаю, що у близьких друзів на руках помирали родичі. Знайомий на вулиці отримав наскрізне поранення від осколка. З діркою під ключицею він пройшов близько 10 км, щоб ми надали йому бодай якусь допомогу. Звернутися до медиків у місті неможливо, тому що лікарі самі перебувають у нелюдських умовах та допомагають тільки тим, хто у ще гіршому стані. Препаратів немає, тому вони сильно економлять. Очевидно, такою «дрібницею», як у мого знайомого, ніхто б не займався.
Коли цей знайомий з пораненням йшов містом, то зустрів дорогою чоловіка, який прямував з одного кінця Маріуполя в інший. Він йшов до дружини чи тещі передати їй продукти. Чоловік сильно випив, що не дивно, тому що пройти такий маршрут під обстріли на тверезу просто неможливо. Вони почали йти разом. В якийсь момент друг почув свист та сказав чоловікові лягти на землю. Той не послухав. Чоловіка, на очах у знайомого, розірвало на шматки. Певно, хтось досі його чекає, але, на жаль, він більше не прийде.
Дуже важко було людям вразливих категорій — вагітним, літнім людям, мамам маленьких дітей. У місті не було ліків та харчування, жінки народжували прямо у підвалах, а малорухливі пенсіонери лежали у холоді без змоги дійти до туалету. Через відсутність тепла у будинках було 2-8°. На додачу, на момент мого перебування у місті там ще лежав сніг.
Люди по-різному реагували на те, що відбувається навколо. Одні дуже панікували, інші удавали, що все добре. Знаю людей, які від горя багато пили. Ми ж ділилися рецептами для страв, які можна робити на вогнищі, та багато жартували. Коли ти нічого не знаєш напевно, точно не потрібно себе накручувати. Залишається лише чекати.
Всі мешканці думали, що про Маріуполь забули. Оскільки зв’язку у місті немає, так само не можна було виїхати, — як люди могли дізнатися про те, що з нами відбувається? Ми привчали себе думати, що про Маріуполь більше не дізнаються. Тому я просила людей з генераторами час від часу бодай трохи зарядити мій телефон, щоб зафільмувати те, як знищують моє місто.
Депортація
На сьогодні міста майже немає. Окупанти безперервно обстрілюють житлові квартали та цивільну інфраструктуру. Я знаю історію, як чоловік у знаковому для Маріуполя будинку з годинником на секунду піднявся з підвалу у квартиру, а під ногами провалилася підлога. У будинок потрапив снаряд. Він розвалився.
Найважче лівому берегу міста. Вже на момент мого від’їзду він був окупований. Фактично цього району зараз не існує — там одні руїни. Через те, що мости між цим районом та іншою частиною міста заміновані, виїхати з нього неможливо. Я чула, що росіяни вивозили звідти людей у бік ОРДЛО. Я не здивуюся, якщо вони самі на це погоджувалися — настільки страшно жити в таких умовах.
Мій батько мав знайомого, якого так вивезли в окупований Донецьк. Коли він зміг додзвонитися, то розповів, що їм погрожували, а потім депортували. На місці забрали українські сім-карти та видали російські. Окупанти сказали, що відтепер маріупольці не мають права виїжджати з території ОРДЛО два роки.
Як вдалося виїхати
Замість зв’язку у місті працює сарафанне радіо. Про те, що відбувається навколо, можна почути тільки від інших людей. Тому про гуманітарні коридори ніхто не знає.
Мені з родиною чудом вдалося виїхати 16 березня. Це був той самий день, коли окупанти поцілили про драмтеатру, в якому ховалися діти. Я їхала та бачила, як серце міста горіло.
Гуманітарних коридорів з Маріуполя немає — окупанти не дають їх зробити. Конвой Червоного Хреста розстріляли, гуманітарну допомогу не пропускають. Тому до Бердянська, звідки вивозять українські евакуаційні автобуси, потрібно добиратися самому. Переважно люди виїжджають з Маріуполя власним транспортом. Але у багатьох його немає. Деякі водії за можливість підвезти просять божевільні гроші. Літр бензину у місті коштує від тисячі до 5 тисяч гривень. Тому люди йдуть до Бердянська пішки на власний ризик. Це 90 км дороги — під обстрілами, з останніми речами, тваринами та дітьми на руках.
Окремо варто згадати, яким саме транспортом виїжджали маріупольчани. Машини були побитими — без вікон, з вм'ятинами та без важливих деталей. Хтось завішував місце під вікна якимись матеріалами, а хтось їхав прямо так, з дірками. По самому місту на вулицях багато підірваних або обстріляних авто. Мене це дуже шокувало: люди виїжджають хто чим, бо інакше ти взагалі не залишиш місто. Їм байдуже, як, аби тільки добратися до Бердянська.
Нашій родині пощастило, тому що двоюрідний брат на авто згадав про нас та запропонував забрати з собою. Ми вирішили, що залишимо рідний дім. Це було дуже важке рішення, але варіантів не було. Ти або помреш у власному домі від обстрілів, або ризикнеш та отримаєш бодай шанс на спасіння.
В останню мить я встигла взяти фотографії дому, тому що розуміла: скоріш за все, ми більше сюди не повернемося. Так збережеться бодай пам’ять про рідні стіни.
Шлях до Бердянська у 90 км ми проїхали за 14 годин. Але з приїздом у місто проблеми не закінчуються. Потрібно знайти транспорт, щоб їхати далі. Нам вдалося записатися в евакуаційний автобус, тільки дорога до Запоріжжя теж виявилася важкою. Тобі доводиться проїжджати дуже багато російських блокпостів. Окупанти оглядають чоловіків, шукають татуювання, дивляться, аби на їхній шиї не було слідів від прикладу. Вони перевіряють телефони, читають листування — кому та що ти відправляв. Нас зупиняли навіть для того, щоб виклянчити цигарки. Одного разу дали щось на кшталт гуманітарної допомоги — дитячий сік з надписом «братський народ». Зізнаюся, наш автобус не дуже йому зрадів.
Через постійні зупинки до Запоріжжя ми дісталися теж приблизно за 16 годин. Дорога ближче до міста де-не-де замінована. Ми їхали вкрай повільно, аби десь не підірватися. Автобус був у темряві, тому що нас просили вимикати телефони, аби ми не були мішенню.
На щастя, у Запоріжжі нас чекала українська поліція, волонтери та інша допомога. За декілька днів ми з родиною змогли виїхати за кордон.
Чому не поїхала раніше
Ніхто з маріупольців не думав, що дійде таких руйнувань. Ну, яка війна у наш час, та ще й без прямого оголошення?
Я маю знайомих в окупованому Донецьку. Так ось: там не було і дещиці того, що зараз роблять окупанти з українськими містами. Знайомі розповідали, що при захопленні місто обстрілювали тільки на околицях. А Маріуполь практично стерли з лиця землі.
Я не можу дати відповідь, чому так сталося. З одного боку, за 8 років Маріуполь став символом недоступності. путін міг хотіти захопити його для «галочки» — от, я таки це зробив. Але також місто важливе з геополітичної точки зору, тому що це прямий маршрут на Крим. Це спосіб організувати коридор не через міст, а сушею. Плюс, це ще один доступ до моря.
Я не знаю, що буде далі. Я взагалі не можу думати про майбутнє. Звісно, ми хочемо повернутися додому, але, як кажуть, надійся на краще, але готуйся до гіршого. Скоріше, ми намагаємося звикнутися з думкою, що у нас більше немає дому. Якщо Маріуполь стане як ДНР, я ніколи до нього не повернуся, навіть якщо мій будинок уцілів. Якщо залишиться українським, скільки років піде на відбудову? Фактично, повертаючись туди, ми муситимемо починати життя спочатку.
Я завжди мріяла, що стану ветеринаром саме в Україні. Моя країна мене у всьому влаштовувала. Але нам потрібно за щось жити. Я не впевнена, що не почну розбудовувати своє життя тут, за кордоном.
Тільки це все думки. Зараз ми максимально розгублені та просто насолоджуємося тим, що можемо чути спів пташок, а не звук обстрілів. Колись ми подумаємо про майбутнє, але не сьогодні. Поки ми будемо намагатися жити сьогоднішнім днем.
Фото: з особистого архіву, Telegram, Азов
