«Наш Киев» зустрівся перед роботою з однією з найвідоміших травесті-дів України — Марлен Шкандаль. За паспортом — Олександр Данілін.
Чим відрізняє себе від травесті-героїв голлівудських фільмів, як оцінює рівень толерантності в Україні та чому, знімаючи епатажний мейк, часто мовчить — читаємо далі.
Хто такий Саша Данілін на думку Саші Даніліна
Якби ви приїхали у якийсь момент, не тоді, коли я збираюся на роботу, то побачили б, як живе Саша.
Наприклад, зараз я займаюся ремонтом. Мені дуже подобається сидіти й щось перебирати. Сьогодні, до слова, вранці витратив аж дві з половиною години, перебираючи монетки. Оскільки мене мій колектив називає уже «стара ж***», то я вирішив це виправдати. Тому також читаю газети й дивлюся щоденно новини. Ой, і в кіно люблю ходити! Про улюблені жанри важко сказати. А ось те, що я ненавиджу, — це трилери та фільми жахів.
Обов’язково дивлюся серіали з травесті дівами. Але відповідності з реальним життям там мало. Переважно усі герої — вигадані. У цих фільмах присутня якась драма, постійно все погано. От так, щоб була хороша комедія — дуже мало. Але є парочка фільмів, які частково демонструють правду. Це, наприклад, російський фільм «Весельчаки». Щоправда, я не дуже полюбляю російське кіно.
Щодо того, де закінчується Саша та починається Марлен... Якби я сказав, що я — не Марлен, то, мабуть, мені варто було б піти до психолога.
Мені дуже комфортно наодинці. Серйозно, я можу дуже довго бути один. У мене з дитинства була мрія переночувати у наметі. Це через те, що у мене, по суті, батька не було. І якось вночі, подивившись карту, на човні з Березняків зірвався попливти на якісь острови посеред Дніпра. У мене навіть в Instagram є прямий етер, як ми до них плили. Я не вмію плавати, тому соцмережа могла б сказати родичам, де моє тіло. Якби я втопився.
На Дніпрі я всю ніч ловив рибу. Ну, як ловив... Вудку закинув, без гачка, без поплавка. Марлен завжди така, знаєш, баба-свято. Весела, їй завжди треба, щоб навколо було багато народу. Обов’язково треба бути у центрі уваги, бо це моя робота. Мені за це платять. Але щойно я змиваю грим, я сиджу і мовчу. А люди ж чекають, що я буду зараз їм салюти з ж*** пускати, феєрверки робити, розважати. А я можу вийти з залу й просто сидіти. Я взагалі забув, коли останній раз просто тусувався у клубі.
Коли я полетів до Китаю на справжню роботу з 4 клубами на день, то почав цінувати тишу. Бо там протягом пів року шість днів на тиждень ішачиш, як клята кобила. Репетиції з 5-ої вечора, виступи о 5-й ранку часто закінчувалися. Але щоб піти тусонути як Саші, а не як Марлен, — вкрай рідко.
«Я знаю, що я буду дуже огидним старим, який буде кричати, що усі навколо наркомани й повії»
Мені не набридло танцювати та розважати людей. Вже 14 років я так працюю, і досі не сумую. Проте про майбутнє думати часу немає. Лишень знаю, що я буду дуже огидним старим, який буде кричати, що усі навколо наркомани й повії.
Особисте життя теж сумбурне. Я можу зустрічатися і з жінками, і з чоловіками. Я кажу так: з людьми. Але зараз я сам, і, в принципі, мені дуже добре.
Щодо вподобань — я ніколи не обираю людей, як на кастингу. Але так, я ненавиджу тупих людей. Не неосвічених, бо людина може бути неосвіченою, але розумною. Але таких, хто мають три вищі освіти, але с*** дуб-дерево просто. Те, що мені хочеться — щоб партнер мав почуття гумору. Адже зі мною без нього — ніяк. Ну, і щоб сприймали мій спосіб життя і не намагалися мене змінювати.
Усі колишні одразу знали, чим я займаюся. Я взагалі не приховую ні свій спосіб життя, ні орієнтацію, ні професію. Це ж так страшно — жити у шафі. Я бачу по багатьох своїх колегах, друзях, які не травесті-артисти, а, грубо кажучи, ЛГБТ-спільнота. Це дуже нещасні люди. Кожен свій крок... І постійно у стані, ніби ти у чомусь винен.
Вони часто не афішують свій вибір. Хтось каже, що батьки не зрозуміють, хтось остерігається проблем на роботі. Я ніколи нікого ні до чого не агітував. Однак найбільша проблема полягає у тому, що вони самі відчувають себе у своїй орієнтації у чомусь винними чи неповноцінними. І їм за це соромно. Мені не соромно. А що тут такого?
Мені говорять: «Ти що, гей?» Або взагалі: «Ти що, пі***?» Ну, так! І що далі? Що ми робимо з цією інформацією? Чи ще такі питання: «А ти пасив чи актив?», «А ти свою як ...? Ззаду чи спереду?». А я у відповідь: «А ти не ох*** у мене таке питати?».
Звісно, у мене теж були моменти, коли я не розумів, що відбувається. Я в принципі не знав, що таке слово «гей». Коли був потяг, оці всі підліткові «переваги» полюцій і прищів... Я не розумів, що це таке, адже у мене була дуже консервативна родина. Мені взагалі не розповідали про різновиди орієнтацій як таких.
У 13 років я зрозумів, як конкретно називається моя орієнтація. Це часи, коли в Україні з’явилися перші інтернет-кафе. От десь там я щось почав дізнаватися правду про ЛГБТ. І все, і одразу зізнався. Я сказав мамі: «Я маю тобі дещо сказати».
- Ти не можеш зачекати до реклами?, — почув питання.
- Ну це дуже особисте.., — відповів.
- Ти гей?
- Ну, якось, ніби так...
- Я кажу: до реклами не міг зачекати?, — таким було завершення цієї розмови.
«На один раз я не зустрічаюся. Мені давно це нецікаво»
Перші знайомства серед «наших» у мене відбувалися через газету «Симона». F***, я знайомився ще по газеті... А потім з’явився сайт mail.ru. Власне, я в ньому зареєструвався й одразу познайомився з Андрієм. Після цього ми так само одразу почали разом жити. Це тривало два роки.
Я сімейна людина. На один раз я не зустрічаюся. Мені давно це нецікаво. Але родина... Можливо, колись, але не зараз.
Досі існують питання «А як це ви будете мати родину». Нас усіх так виховували: чоловік, дружина, троє дітей, борщі, пузо, гараж, п’янка... Ну, я жив з Олею — це була родина. Можливо, не усім зрозуміла. До цього, коли я жив з хлопцем — я теж вважаю, що це була родина. У нас був спільний побут. А от діти...
Мені в дитинстві хотілося дітей. Зараз я зрозумів, що сам ще дитина. Тому я поставив таку мету: до дитини я буду готовий тільки тоді, коли я розумітиму, що в разі, якщо мене зіб’є авто, вона бодай до 18 років буде забезпечена. Що про неї буде кому подбати, вона не буде голодна, не буде на вулиці.
Дитина — це велика відповідальність, до якої я поки не... У мене їх он 25 в клубі.
Травесті-культура в Україні
В Україні стрімко розвивається жанр дрег-квін. Але у цій сфері все як в інших професіях. Хто хоче ї***ить, — а тут треба ї**ить по-дорослому, — той досягає успіху. А хто не хоче — не досягає. Я поки не розумію, чого хочу на вершині кар’єри. У мене були різноманітні шоу, у мене були регулярні 5-тисячні майданчики. Але з кожним днем мені хочеться чогось іншого.
У мене були можливості для кар’єри. Я по***ив свій контракт в Китаї. Відмовився від ох***ного контракту, де я дуже добре заробляв. Просто тому, що в Україні почалася революція і я вирішив, що маю бути тут.
Але з України я їхати не хочу. Поки я займаюся улюбленою справою. Я пішов з улюбленого закладу, де працював багато років, заради цього місця. Якщо мене інше цікавитиме — я й звідси піду. Наразі мені ці кози (колеги — Ред.) не дають змоги розслабитись, тому мені цікаво.
За все життя у мене було багато дивних робочих історій. Наприклад, якось мені довелося виступити на теплоході у шторм. Над моєю головую відпадає обшивка. Я вчепився руками у що було поруч і всю пісню простояв, як маятник. Тільки й бачу: море, Карадаг, небо, небо, Карадаг, море...
Було ще псевдовесілля лесбійок. Пізня осінь. Бруду по коліно. Приїхала за мною машина. Я питаю: «Куди?» Мені кажуть: «За місто». Коротше, вивезли мене кудись у ліс. Це був далекий 99-й рік. Я собі думав, може, хоча б альтанку якусь орендували. Але ні. Тупо дівки серед лісу розпалили багаття. З касетним магнітофоном сидять. А я ще, дурепа, зі шлейфом одяглась. Думала, на весілля ж їду...
Ще часто запрошують на парубочі. Був випадок, не буду зараз казати ім’я хлопчика. Але пацани, його товариші, були з фантазією. Спершу вони цього «холостяка» викрали. Я навіть перелякалася трішечки. Тупо в балаклавах, з бітами, з квартири... Ну, там всі ох***. А я у лімузині чекала. Коли його вже привели й кинули на підлогу... Це було страшно. Я б таких друзів — у музей. Отак всю ніч ми чоловічою компанією гуляли. Через два роки мене знову запросили до цього хлопця на парубочий. Але то вже інша історія.
Дружба та любов у дрег-культурі
Зараз з колегами ми дуже дружимо. З Толіком спершу були просто друзями. З Сергієм ми познайомилися вже тут і стали друзями. Навіть переважно поза роботою спілкуємося. Також є нові хлопці. З Дмитром Оушеном ми взагалі... Ну, не будемо розповідати нашу історію. Ще є Антоніна Шпак — стара працівниця бюджетної сфери. Вона ж — наш червоний квиток в усі собєси...
Бувало, що до нас приїжджали танцюристи влаштовуватися на роботу. Це, наприклад, Агата Шпагатная. Приїхав танцюристом хлопчик. За два тижні — трансуха. Був також чудовий танцюрист Вовочка, а стала Лютіком.
Дрег-культура необов’язково пов’язана з гей-культурою. Але фактично вона йде пліч-о-пліч. Тут справа навіть не в орієнтації, а справа у відкритості самої публіки. Гетеросексуальній публіці важко сприймати щось нове, а наші курі аж бігом летять... Ну, і це частина субкультури.
Але мені не зрозуміла цікавість людей нашою орієнтацією. От скажіть, будь ласка. Коли ви приходите, наприклад, на шиномонтаж. Ви питаєте орієнтацію вашого майстра? Ви приходите у театр та несете квіти актору. Ви питаєте «А ви кого, куди»? Чому у вас виникають такі питання? Вам не здається, що якщо вас цікавить чуже статеве життя, то слід задуматись про своє? Любіть, будь ласка, себе і не позбавляйте можливості пізнавати світ. Він такий різноманітний. Не будьте жадібними. Балуйте себе!
Текст: Віка Степаненко.
