Олена – незряча. Вона втратила зір у 23 роки внаслідок хвороби. Зараз вона розповідає про це доволі спокійно, проте стверджує, що період адаптації до нового життя тривав близько п’яти років. Наново навчитися робити, здавалося б, елементарні та звичні речі, наново навчитися жити.
Музей, де екскурсії проводять в абсолютній темряві
Олена працює гідом в інтерактивному музеї «Третя після опівночі». Окрім неї, екскурсії проводять ще три жінки. Усі вони незрячі.
Гіди розповідають гостям музею як давати собі раду навпомацки у просторі серед сотні звуків, які раптом стають чи не єдиними орієнтирами. Відвідувачі вчаться пізнавати світ на дотик. Дві екскурсії – «Прогулянка темрявою» та «Невидиме мистецтво» – створені для того, аби відвідувачі могли хоча б частково пережити те, що відчувають незрячі. Поставити себе на їхнє місце і спробувати впізнати твір мистецтва, налити соку у стакан, зав’язати краватку та написати листа.
Після екскурсії відвідувачі пробують писати шрифтом Брайля, грати в шахи, складати кубик-рубик і читати книги.
Працювати в музей Олена прийшла з двох причин. Перша – це робота як така. Друга – можливість розповідати іншим про свій світ.
«На відміну від світу зрячих, на екскурсії я почуваю себе головною. В житті я залежу від багатьох речей. А на екскурсії навпаки: усі залежать від мене».
Олена посміхається. Сідає зручніше. Вирівнює спину. Каже, що це дуже приємне відчуття, коли люди раптом починають помічати її, цікавляться її життям та приділяють увагу.
«Я не впевнена, чи ми не сплутаємо тактильну плитку з ямками на дорогах»
Олена живе доволі далеко від роботи. Відтак, добиратися мусить або маршрутним таксі, або метро. Більшість незрячих, які взагалі виходять за межі власного помешкання, користуються радше громадським транспортом, аніж послугами таксі.
Громадський транспорт майже не пристосований для незрячих. Олена стверджує, що пропозиції змін йдуть переважно від громадських організацій, та сама влада за останні кілька років не ініціювала нічого для адаптації міста до потреб незрячих. Про озвучування маршрутів мова йде вже близько восьми років. До речі, у Львові, Луцьку, Рівному, Івано-Франківську та інших містах України такі проекти вже частково реалізували.
«Влітку я ще можу дійти до роботи сама, а взимку, особливо під час снігопаду чи ожеледиці, нас намагаються зустрічати в метро або на зупинці. Навіть якщо дуже добре знаєш маршрут, ніхто не відміняв сюрпризи. Проводяться якісь ремонтні роботи: невідомо звідки доноситься шум, на якій він відстані і чи загороджена та ділянка. Машини завжди припарковані на узбіччі, але ніколи не знаєш, де саме».
Олена розповідає, що для орієнтування по місту використовують тактильні плити. Проте чи доцільним є їхнє використання на київських вулицях, вона сумнівається.
«Я не впевнена, чи ми не сплутаємо тактильну плитку з ямками та іншими нерівностями на наших дорогах».
Переважна більшість незрячих пересуваються завченим маршрутом. Таким чином у них більша гарантія дійти до місця призначення. Дуже важливо розуміти простір, в якому знаходишся: наприклад, знати, що ліворуч буде світлофор, і орієнтуватися по ньому. У незнайомому ж місці доволі важко визначити навіть напрям руху.
Незрячі також можуть звернутися до людей, які стоять поруч. Олена знизує плечима і каже, що якщо вулиця спокійна, і пішоходів там мало, немає до кого підійти, бо на слух важко визначити чи є поруч людина, чи вона просто мовчить. А ризикувати і йти через дорогу, не знаючи яка там ситуація, не варто.
«Я їх торкаюсь, а вони мовчать»
Показник інклюзивності суспільства – готовність допомогти у разі потреби. Чи допоможе незнайома людина незрячій, якщо та її попросить? Припустимо, потрібно дізнатися номер маршруту громадського транспорту, перейти через дорогу та інше.
Олена часто питає у людей у транспорті чи наступною зупинкою буде та, яка їй потрібна. Зазвичай вона орієнтується у місті, проте не соромиться зайвий раз переконатись у тому, що все йде за планом. Обережно торкнутися людини, яка стоїть поруч, і попросити допомоги. Людина може промовчати, і, в кінці кінців, просто відійти. Той, до кого звертаються по допомогу, не усвідомлює, що після відмови незрячому потрібно знайти нового порадника.
«А я не знаю, де його шукати – я ж не бачу! Тобто звернутися по допомогу важко, бо ти не бачиш, де знаходиться людина і як вона реагує, особливо, якщо вона мовчить. Для мене це найбільша загадка».
Улюблена історія Олени та найбільша таємниця у поведінці зрячих - у громадському транспорті, коли проводиш рукою у просторі і шукаєш опору, випадково торкаєшся людей. Є люди, котрі розуміють, що незряча людина шукає поручень і направляють її руку. Є такі, що мовчать.
Олена повертається у мій бік, усміхається, знизує плечима. «Я їх торкаюсь, а вони мовчать. Це так дивно. Для мене негативна реакція теж була б реакцією. А інакше для мене людини просто нема. Я ж її не бачу».
«Важливо не порушувати межі»
Цілком прийнятним є запропонувати допомогу незрячому. Олена радить спершу запитати, чи потрібен супровід, оскільки важливо не «хапати» раптово і не тягнути за собою.
«У нас є свої орієнтири. Наприклад, я йду вулицею і знаю, що скоро має початись паркан. Відповідно, я шукаю його, щоб зрозуміти простір, де я знаходжусь. Мене інколи хапають за руку з криками: «Куди ви йдете, там паркан! Йдіть сюди, тут рівна дорога». Так, дорога рівна, але у мене там немає орієнтиру. Паркану».
Існують неписані правила супроводу. Перш за все, незряча людина йде позаду, щоб відчувати, куди її ведуть. Дозвольте незрячій людині обрати той спосіб супроводу, який буде найзручнішим саме для неї: вона візьме під лікоть, за долоню або за плече. Якщо взяти незрячу людину під руку, їй буде незручно, бо в одній руці у неї тростина, а другою вона мусить відчувати супровідника.
Також варто попереджати незрячу людину про перешкоди у русі: сходинки, підйом/спуск, гілля на шляху. Ліктем, за який вона тримається, можна давати умовні сигнали. Наприклад, якщо потрібно зупинитися, проводимо ліктем назад.
«За останні 5 років змінилась ситуація. Я переконана, що це завдяки засобам масової інформації. Люди вже не так бояться, вони роблять менше дурниць».
«Держава не виділяє навіть тростину»
Один з багатьох способів орієнтування у просторі для незрячих – тростина. Існують також і електронні прилади для орієнтування: ультразвукові ліхтарики та ультразвукові окуляри, які подають вібросигнал про наближення перешкоди.
Тим не менше, найпрактичніше використовувати білу тростину. Раніше незрячі отримували її від державних органів раз на 5 років. Наразі державою не передбачене придбання тростини: незрячі вимушені купувати її за власні кошти.
Олена стверджує, що найзручніші тростини канадського виробництва. Найдешевша – 1000 грн. Вистачає надовго, але може загубитись наконечник, заміна якого коштує 300 гривень.
Собак-поводирів спеціально навчають поводитися з незрячими, проте вже навчена тварина коштує близько 10 тисяч доларів. До того ж, в Україні навіть немає такого закону, який би узгоджував правила використання собак-поводирів.
«Якщо мені її подарують, мене з нею все одно нікуди не пустять: ні в метро, ні в магазини. Оскільки нема закону, який визначає її як собаку-помічника, вона є просто твариною».
А з тваринами вхід суворо заборонений.
«При спілкуванні людина зазвичай не одразу помічає, що я незряча»
Певний час після адаптації Олена не виходила на вулицю. Потім вона соромилась з’являтись на людях з тростиною та в окулярах, тому ходила лише з кимось під руку.
«Мені було так незручно, мені здавалось, що всі на мене дивляться, звертають увагу. А потім звикла, бо це потрібно. Кудись ходити, щось робити самій. Щоб ні від кого не залежати. Самостійність».
Олена не визначає певну негативну або дивну поведінку людей як дискримінаційну. Вона розуміє, що люди передусім не знають, як себе поводити з незрячими.
Громадські організації, які працюють з людьми з інвалідністю, закликають спершу бачити людину, а не її інвалідність. Це сприяє розмиванню кордонів та посиленню інклюзії у суспільстві.
«Було безліч цікавих ситуацій, коли починали з’ясовувати стосунки, бо хто когось не пропустив, на когось наступив. І моє улюблене: «Чому ви на мене дивитеся?» Я намагаюсь пояснити, що я незряча і фізично не можу на когось дивитися. Деякі не вірили».
Читайте також: «А найстрашніше – це ніч»: відверта розмова з безпритульною».
