Добровольчі батальйони першими стали на захист України у 2014. Але зараз про це мало хто пам’ятає. Протягом восьми років війни на Донбасі вони або входили до силових структур, або просто зникали. Проте коли почалася повномасштабна війна з Росією — добровольчі формування знову стали на захист країни. Це люди, яким не платять зарплату, у них немає підтримки, державного забезпечення, соціальних гарантій і компенсацій. Їх не мобілізують. Вони можуть перестати воювати за власним бажанням, але не роблять цього. Добробати допомогли зупинити наступ ворога під Києвом і зараз стоять на сході та півдні України. НК написав історію сім’ї, у якій батько та син захищали країну в лавах одного з добровольчих батальйонів. Про це нам розповіла Тетяна Свистун, мама і дружина. Пам’ятайте, герої не вмирають.
Замість епіграфу
Пам’ять не тільки в сім’ї, а й у суспільстві — це, мабуть, круто. Не знаю, можливо я чокнута, адже мами зазвичай сильно закриваються у своєму горі. Але ж це не тільки моє горе — це загальне горе країни. Війна, на жаль, продовжується: є жертви, є скалічені душі та сім’ї. Вся наша країна кровоточить, як рана.
Сім’я
У нас із чоловіком Юрієм троє дітей, велика і дружна сім’я. Напевно це я передала дітям своє відчуття несправедливості. Ми завжди критично мислили стосовно усіх державних процесів: у політиці, економіці, освіті, медичній сфері. Зустрічались за родинним столом під час якихось свят, щось обговорювали, жартували. І завжди у нас були не лише сімейні теми, а й загальнодержавні. Можливо це не зовсім нормально, адже зазвичай у сім’ях говорять про якісь сімейні цінності. Але що сім’я, що країна — це завжди було для нас чимось єдиним. Тому, коли почалася війна мій чоловік і діти пішли туди не вагаючись.
Початок війни
22 лютого померла мама мого чоловіка. 23 числа ми її поховали й залишились у селі, щоб одразу зробити дев’ять днів. 24 лютого, вранці, нам зателефонував Святослав (син Тетяни і Юрія) і сказав, що Київ бомблять. У нас не було інших рішень, окрім як терміново їхати назад. Всі виїжджали з Києва, а ми, навпаки, їхали сюди.
Паспорт і зброя
На початку війни Святослав прибіг додому і сказав: “Мамо, дай мені, будь ласка, паспорт”. Я просила його не поспішати. Хотіла поговорити та проаналізувати те, що він собі надумав. А з ним ще й пришли хлопці, його друзі... Я дивлюсь, а це такі діти. Почули, що там зброю видають і загорілися бажанням бути першими. Я вмовила їх присісти, зробила чаю і просила пояснити, чому вони вирішили одразу туди бігти. Ті хлопчаки говорили: “Ми повинні захищати країну тому, що...”. Святослав сидів, щось обмірковував і просто сказав: “Мамо, дай мені паспорт, бо без нього не зареєструють і не видадуть зброю”. Мені дуже хотілося, щоб він не поспішав. Але я зрозуміла, що мій хлопчик, якому 27 лютого виповнилося 30 років, став справжнім чоловіком, який усе для себе вирішив. Я віддала йому паспорт і потім дивилася з вікна, як вони бігли у той військкомат. Вони не вийшли, вони летіли, бо відчували кожну втрачену секунду. У військкоматі їх зупинили й сказали почекати, побути вдома та записали їх дані на якомусь папірці. Коли хлопці зрозуміли, що від них просто позбавились, то пішли в Тероборону. Їх поставили охороняти заправки. Святослав побув там десь тиждень і сказав татові: “Це не те що б я міг і хотів”.
На “Берестейській” без зброї
У перші дні була бійня на Берестейці. Святослав із хлопцями були там, познаходили собі якісь каски... Коли Святік прийшов додому відпочивати, то я побачила у нього на лобі подряпини. Він сказав, що біг і впав. Пізніше виявилось, що його зачепило уламком. Він нічого про це не розповідав. Це була його перша страшна подія. Там він бачив смерті, каліцтва і спалені машини.
Шлях у добробат
Мій чоловік, який побачив, що ці діти побігли у військкомат теж взяв паспорт, військовий квиток і сказав: “Напевно це той момент, коли потрібно йти всім разом”. Він пішов через два дні після того, як Святік усе це оббігав. Юра побув там півдня. Протягом цього часу сформували якусь частину, але когось не вистачало і її розформували. Потім почали формувати іншу частину, на Ірпінь. Їх не озброїли та не дали нічого, навіть броніків. Але вже садили в автобуси, щоб відправляти на передову. Чоловік сказав: “Вибачте, але зараз з народу, який зголосився захищати країну ви хочете зробити м’ясо”. Як це, їхати в гарячу точку без зброї, підготовки й амуніції? Він пішов із військкомату додому, вони зі Святіком зідзвонились і зрозуміли, що потрібно йти у добробати. Військкомати тоді ще не були готові до такого напливу людей. Тому мої хлопці пішли у “Карпатську Січ” – це добровольчий батальйон. Коли хлопці потрапили туди, то їх готували по справжньому — вони вивчали зброю, тактику. Після вишколу їх сформували на Ірпінь. Там були серйозні бої, пошук ДРГ.
Легіонери та пневмонія
На жаль, деякі легіонери, які приїхали з інших країн... Наші хлопці бачили, що вони прибули допомагати, але в той самий час щось собі прихоплювали. Наші з цим боролися, зупиняли їх.
Буквально за тиждень до того, як росіян прогнали з області, всі наші хлопці захворіли на пневмонію. Увесь взвод відправили додому на відпочинок і лікування. Вони приїхали до нас в будинок, ми їх тут розквартирували. Лікували всіх, обігрівали, годували — це було дуже круто. Це справжні герої, які не боялися віддати життя за країну. Вони всі такі прості, класні, красиві, дуже добрі... Хлопці полікувались буквально тиждень і їм запропонували їхати воювати в інших гарячих точках. Вони були готові, багато вміли й могли. Святослав першим сказав: “Так, ми готові захищати країну. І ми поїдемо туди, куди нас відправлять”. Батько, який був поряд і бачив його сміливість сказав: “Так, ми їдемо і будемо відстоювати нашу свободу і незалежність”.
Бій під Ізюмом
Вони виїхали на Ізюмський напрямок. В один із днів стався бій. Після нього лишилося багато питань до командування. Юра був свідком розмови, коли командир із ЗСУ подзвонив командиру нашого батальйону і сказав, що в селі все тихо, можна заходити на зачистку. Хлопці пішли туди та натрапили на засідку. Там було 15 російських танків, вісім БМП, 50 чоловік піхоти й міномети. Як можна було не провести розвідку і відправити туди взвод з автоматами? Там не було варіантів і можливостей вижити. Мені вже стільки разів розповідали про те, як це сталося зі Святославом... Він побачив поряд пораненого, якому, здається, відірвало стопу. Той лежав і кричав, просив допомоги. Він був за кущами, які не можна переповзти, тож Святославу довелось піднятися. У цей момент поряд з ним розірвався танковий снаряд. Юра це бачив і думав, що Святік заліг, щоб сховатися від пострілів. Тим часом поранений хлопець продовжував просити про допомогу. Мій чоловік підповз до нього, почав накладати турнікет і у цей момент прилетіла міна. Вона майже відірвала Юрі руку. Поранений хлопець загинув. Юра побачив, що лишились живі хлопці й вирішив їх рятувати. Заскочив у єдину робочу машину і почав усіх кликати. Але, через контузії, більшість із них нічого не чули. Один із хлопців просто побачив цю машину та вскочив у неї. Оскільки Юра колись служив в армії, то розумів, як по ним зараз стрілятимуть. У мене просто неймовірна гордість за нього. Він робив обманні маневри, тому міни та снаряди падали поруч, але в саму машину не влучили.
Вони вирвались із того пекла. Час йшов проти Юриної руки, але їх встигли доправити в госпіталь. Дякувати Богу, руку пришили. Потім їх повезли у Харків, там була ще одна операція. Але через три-чотири дні ми його звідти забрали, бо були сильні обстріли, били навіть по госпіталю. Зараз Юра в Києві й ми боремось за його здоров’я. Він у психологічно важкому стані, але розуміє обставини. На жаль, там було дуже багато загиблих і поранених. Проте він лишився нескореним. Юра розуміє, що потрібно лікуватися і йти до перемоги. Каже, що якщо війна закінчиться доки він лікується, то добре. А якщо ні — він обов’язково повернеться на фронт.
Деморалізація
Київ почав жити звичним життям, наче нічого й не було. Але ж було. І війна досі продовжується. Мені здається, що зараз відбувається якась внутрішня деморалізація. Хлопці, які відчувають відповідальність за всю країну, не тільки за свою сім’ю, вони йдуть нас захищати. А багато хто просто радіє тому, що його це не зачепило і хоче жити своїм комфортним містечковим життям.
Допомога від держави та хамство охоронців
Зараз держава допомагає тільки лікуванням Юри у госпіталі. 10 квітня Святослав загинув, 14-го тіло знайшли та доставили, а 15-го його поховали. Пройшло так мало часу і у мене ще немає сил і зібраності, щоб піти та чогось добиватись. Але, звісно, я це робитиму. Проте ще не знаю, куди йти, у кого запитувати та де шукати допомогу. Я вчора поїхала в “соцзабез”. Там була величезна черга, безліч людей, які там чергують, якісь записи. У кожного своє горе. Там на вході поставили двох охоронців із Тероборони. Коли я зайшла, щоб запитати про ті папірці, які були у мене на руках, то двері з пружиною заштовхнули мене всередину. І один з цих охоронців мало того, що дуже нахабно себе вів, так ще й ліктем та автоматом почав витискати мене за двері. І я зрозуміла, що зіткнулася з... Я не підберу зараз слів. Мене так розтрусило... Довелося викликати поліцію. Я цьому охоронцю говорю, що у мене син загинув і мені потрібно дізнатись, що робити. Але він дуже погано і некоректно себе повів. У поліції мені сказали телефоном, що необхідно пройти у найближче відділення і написати заяву. Я подякувала їм за підтримку та поклала трубку.
Старший син
Зараз мій старший син, Андрій, знаходиться в ЗСУ. Я поїхала у штаб і подала документи про те, що його брат загинув, а батько — поранений. Хотіла, щоб його не відправляли в гарячі точки — у нього трирічна донечка. Командування пішло на поступки й обіцяло перевести його в інший підрозділ. Але тепер син вже три дні зі мною не розмовляє. Дуже на мене образився. Мабуть, це зачепило його чоловічу гордість. Напевно він мене пробачить, з часом. Але він був готовий йти на фронт та не схибити перед батьком і братом.
Від себе
Дуже хочу, щоб наша країна була розвиненою. Дуже хочу, щоб усі процеси, які відбуваються, були на користь суспільства. Щоб країна розвивалась, щоб жили достойно і щоб усі ці смерті не були марними.
Якби я могла повернути час назад, то знаю точно, що і я, і мої хлопці вчинили б так само. Нічого б не змінилось і ніхто б не зійшов з цієї дороги.
