Сьогодні хайкінг і трекінг у Карпатах — один із популярних способів відновити сили та знайти внутрішній баланс. Для багатьох українців, які пережили важкі часи війни, гори стають місцем тиші, відпочинку і самоусвідомлення. Андрій Бураков, київський журналіст та Ютуб-продюсер, вирішив випробувати себе на межі можливостей: пройти 80 км горами сам за три дні. Історія його шляху — це не просто маршрут, а подорож до пошуку гармонії та цінності життя.
Уточнення: Андрій військовозобов'язаний, однак через рід діяльності має бронь. Він активно допомагає ЗСУ, постійно проводить збори, тож похід у гори для нього також став можливістю відновити сили, щоб продовжувати допомагати війську.
Пряма мова Андрія — далі.
Локація 1. Петрос та Говерла
Взимку минулого року я ніколи б не подумав, що вже за 11 місяців здійсню шість повноцінних походів Карпатами. Тим паче я не міг би подумати, що останній мій похід буде наодинці. Зараз це здається якимось сюрреалістичним випробуванням, а тоді все почалося просто: у серпні захотілося спробувати щось нове, відчути себе наодинці з природою й відволіктися від щоденного стресу та новин війни.
Мій маршрут почався з Києва. Я з тривогою взяв квитки до Ясіні в Укрзалізниці. Оскільки був серпень, пік туристичного сезону, вважаю, що мені просто пощастило, адже квитки розлітаються буквально щосекундно.
Перед поїздкою я підготувався: взяв якісний намет, спальник, їжу, воду, аптечку. Попри це, звісно, я мав щось забути. Цим “щось” виявилися ніж, ложка, вилка. Тож вже по приїзду довелося купити у місцевому магазині найдешевший ніж, який, до речі, розламався за перші хвилини.
Але це не зупинило мене. Так я почав свій похід на першу гору — Петрос.
Той день був фізично важкий. Я пройшов 22 кілометри: піднявся на гору і спустився вниз. Петрос виявився складним — останні 300 метрів до вершини здавалися нескінченними. Сильний вітер буквально збивав з ніг, але коли я піднявся на вершину, там було порожньо. Жодної людини — тільки я і природа. Це був неймовірний кайф.
Наступною точкою стала Говерла. Я мав дійти до неї того ж дня, однак далася взнаки стара травма правої ноги. Судоми змушували зупинятися кожні п’ятдесят метрів. Через це, як мені здалося, темп ходьби був повільний, і через це ж мені довелося спуститися вниз і заночувати у підніжжя Петроса.
Однак який неймовірний ранок я зустрів натомість.
Прокинувшись, я зготував собі сніданок і вирушив далі, захоплюючись цією неймовірною красою.
Вже за дві години я піднявся на Говерлу. Там було зовсім інакше: натовпи людей, продавці медалей, пиво, черги до дзеркал, щоб зробити памʼятне фото. Те, у що перетворилася гора — суцільний жах. Вона стала попсовою, брудною — зовсім нема відчуття сили карпатських гір. Я попросився сфотографуватися без черги, але не зміг — знову ж, купа народу.
Власне, на цьому мій маршрут мав би закінчитися, адже на наступний день я ввечері мав їхати у Київ. Однак через те, що я швидко здолав Говерлу, подумав, що треба продовжувати. Тим паче з гори було видно ще одну визначну точку Карпат — Піп Іван та його знамениту обсерваторію. Тож я вирішив її побачити наочно.
Локація 2. Озеро Несамовите та Піп Іван
Маршрут, який я спланував за картами на місці, включив ще низку гір перед Піп Іваном. Всього у Карпатах, на Чорногірському хребту, є шість “двохтисячників”, і всі вони були на моєму шляху. Зокрема Ребра, Гутин Томнатик, Бребенескул – останні перед горою Піп Іван. І на всі ці гори я піднявся того дня.
Зізнаюся, це був шалений план. Люди, які також ходять горами, у результаті були шоковані, що я зважився пройти цей маршрут за один день. Але для мене це було більше, ніж дистанція — це був тест на витривалість, на дисципліну, на внутрішню стійкість. Сказати собі, що я можу, що я це зробив.
Підйоми, спуски, камені, судоми — все це не могло зупинити мене. Памʼятаю, як на Ребрах доїдав свої останні джерки. А далі озеро Бребенескул під горою Гутин Томнатик — неймовірна вершина з найвисокогірнішим озером України. Там дуже гарно, але, на жаль, також є люди.
Цікаво, що всю дорогу поруч зі мною крокувала одна пташка. Зважаючи, що в мене нещодавно померла мама, я сприйняв це дуже символічно — ніби вона досі поруч. Це мотивувало і втішало мене, тому йти було легше.
На Піп Іван я піднявся о 19-й годині. І тут почався дощ. Я хотів спуститися до Смотрича, у притулок, але не встиг, адже далі залишився на горі милуватися заходом сонця. Я просто бачив, як сонце сідає за гору. І ця гора стає більше і більше, а сонце менше і менше. Все червоне, все настільки красиве!
Тож довелося ночувати на горі. Я знайшов невеличкий майданчик біля підніжжя і розклав намет. Повечеряв з ліхтариком і ліг спати. Але не зміг: чи то емоції, чи ще щось не давало мені заснути.
У голові була купа різних думок. Але вони не турбували мене, а ніби спокійно приходили — і так само йшли. Це чисті думки, коли ти концентруєшся виключно на тому, що відбувається зараз. Ти не думаєш про те, що буде завтра чи про щось інше. Тільки чи поїв, де твій одяг, і що поруч є намет.
Звісно, також був страх. “Ти сам, на вершині, а раптом що?” — такі думки роїлися в голові.
Але врешті завдяки музиці та медитації я заснув.
Ранок зустрів мене о шостій годині. Я прокинувся босоніж серед чорниці (на Закарпатті її називають “афини”), випив води та почав спускатися в село Дземброня. Вже внизу я скупався у гірській річці, та раптово мені стало погано. Помилкою було те, що я не поїв — мене почало нудити, піднялася температура. Вже внизу, ловлячи автостоп, я зустрів молоду пару зі Львова, яка підвезла мене і турбувалася про мій стан.
Далі я викликав таксі до Татарова і сів на потяг. Так, на верхній полиці, ледве доїхав до Києва. Досі не знаю, що це було: інфекція, сонячний удар чи ще щось.
Рефлексії
Усвідомлення цього походу дігнало мене потім. Я зрозумів, що бути наодинці — це привілей. Тиша, спостереження за пташками, гірськими хребтами, відсутність новин і зв’язку — все це трансформує думки. Ти концентруєшся на диханні, на кроці, на красі, яку відкривають гори. Соло-похід — це як внутрішня галочка, як стрибок з парашута або тарзанка. Це момент, коли ти можеш пишатися собою, відчути власну силу і стійкість.
Та й самі гори лікують, якщо ти до них ставишся з повагою. Там, де немає людей, можна насолоджуватися максимально чистими краєвидами, відчути, як гори тебе приймають, поважають, навчають. Люди часто псують гірські маршрути: сміття, етикетки, вологі серветки — все це знищує гори. Але тоді, коли я йшов ними без людей, це було справжнє відчуття дикої природи, свободи й тиші.
Коли я повернувся до Києва, я зрозумів, що пройшов понад 80 кілометрів за три дні, і це був мій найвищий та найскладніший похід. Були моменти, коли фізично було дуже важко, але нічого не змогло зіпсувати відчуття, що я це зробив. Тепер моя наступна ціль — Монблан, найвища вершина Європи.
Я знаю, що такий маршрут не для всіх. Не для тих, хто слабкий або не готовий фізично і морально. Але для мене це був найцінніший досвід. Соло-похід — це можливість відчути себе наодинці з природою, відпочити від світу, випробувати межі своїх сил і вийти з цього з трансформацією, гордістю та новим усвідомленням себе.
