Про Україну – не цікаво
Якщо б я зараз поїхав до Росії, мене би посадили в тюрму. Там мені повідомили, що краще триматися подалі. Майже все життя я прожив у Москві, а в Київ переїхав через роботу. У 2010-у році тут якраз були вибори президента, а я писав про Україну. Подивився навколо, на ціни особливо, подзвонив у Москву і спитав «можна я залишуся?» – мені дозволили. Тоді ще працював на Lenta.ru (редактор рубрики «Світ» – ред.), але ми всі звільнилися, коли змінили головного редактора.
Потім почав працювати на «Новое Время», також веду програму на «Громадському ТБ» російською мовою, але звідти вже йду. По-перше, тяжко їздити в Київ що два тижні, а по-друге, – нудно. Мене цікавлять різні міжнародні справи, а там доводиться розповідати про Україну. Не хочу займатися цією темою, бо я росіянин, і завжди закидають: «а, москаль (!), що ти тут лізеш зі своїми порадами». Взагалі тут зараз нічого такого крутого не відбувається, про що б я міг розказувати. Раніше писав про Україну, але потім виникло відчуття, що я б’юся головою об ватну стіну, пиши-не пиши – нічого не змінюється. Наприклад, взяти ситуацію з Шокіним.
Сільський менталітет та «антиросійський» націоналізм
Я не люблю Київ впринципі. Це місто, яке хоче одночасно бути Львовом і Москвою, і в нього це не виходить. Там жахлива інфраструктура, в центрі міста багато будинків стоять занедбаними і пустими. На відміну від Львова, у людей там абсолютно сільський менталітет через так званих «понаехавших», тому я вирішив переїхати в місто-місто: або в Одесу, або до Львова. В Одесі – брудно, все радянське, розвалене, «тяп-ляп»-зроблене, при цьому, місто доволі кримінальне. А Львів – це саме місто-місто, тому після двох років у Києві я перебрався сюди.
Ніякого страху щодо Львова в мене не було, оскільки до переїзду я тут бував. От коли спускаєшся в київське метро, там страшно. До речі, в Києві люди набагато більше націоналістичні, тут – більш відкриті, європейські та ліберальні (принаймні ті, з якими спілкуюся я). У Львові переважає індивідуальна відповідальність, а в малих містах чи селах – колективна, тому там росіян сприймають гірше. І вся ця культура переїхала в Київ, Дніпропетровськ, Харків, навіть Одесу, де націоналізм став дуже модним. До того ж жорсткий націоналізм, бо тут він правильний, а там, я вважаю, дивний. Весь цей потік ненависті вилився після Нового року – не знаю, звідки воно взялося, але пішло з Центральної України. Там дуже вкорінилися ідеологічні та психологічні фактори з Радянського Союзу, схильність до компанійщини – сьогодні любимо тих, а завтра не любимо інших. У Львові такого нема.
Православна церква Московського патріархату і свобода у Львові
Жодна церква не повинна лізти в політику. Московського, китайського патріархату – не важливо. Ісус Христос сказав «кесареве кесареві, а Боже – Богові», відділивши політику від релігії ще дві тисячі років тому. Цього і треба притримуватися. Інакше буде Іран, де все змішано, або Саудівська Аравія. Незалежно від конфесії, церква має займатися своїми справами і не лізти у державні. При цьому, вважаю, що закривати церкву не можна – нічого доброго. Мені подобається пункт про свободу віросповідання в американській конституції. За слова карати людей не можна. От якщо вони почнуть щось робити, тоді – так.
У Львові роль церкви, здається, занадто висока. Напевно, в мені говорить атеїст, але мають бути якісь рамки. Свобода слова і віросповідання – критично важлива для здорового суспільства. В Німеччині недавно видали книгу «Mein Kampf» («Моя боротьба» Адольфа Гітлера – ред.), яка була під забороною. Її розкупили за день. Це свідчить про великий інтерес до теми, який штучно подавляє німецька влада. Ці заборони вироджуються в те, що ми бачили в Кельні, коли люди не говорили про напади з боку мігрантів, бо боялися, що їх звинуватять у фашизмі.
Чому Львів схожий на Москву
Львів’яни дуже сильно відрізняються від росіян і киян, на мій погляд. А от кияни і росіяни – якраз не дуже. Із різним знаком, але в останніх присутнє оце потужне «ватництво» – не тільки як любов до Путіна, а як вперта заідеологізованість. Скажімо, якщо в Києві людина, розбагатівши, купує собі круту «тачку» і їздить всім показує, то у Львові вона може ходити в светрі і джинсах, але збудує хороший дім.
Для тої хвилі, на якій живу я, Львів вступає в резонанс з Москвою, хоча там набагато вищий темп життя. Якщо взяти москвичів і львів’ян, то відчувається приналежність саме до міської культури. Власне, культурні потреби тут і там дуже високі, чого не скажу про Київ. Мені подобається, що і у Львові, і в Москві (хоч зараз менше, бо не можу навіть поїхати туди) велике культурне середовище людей. Знову ж таки, я знаю, що там є гастарбайтери, бандити, гопники і все що завгодно, але ті, з ким спілкуюся я, – досить культурні освічені люди, які ходять на виставки, дивляться інтелектуальне кіно. До речі, я не відношу себе до висококультурного кола, бо порівняно з моїми друзями, в мені цього значно менше.
Я взагалі не вірю в концепцію «братніх народів». Наприклад, в мене є знайомий швед – я можу щиро назвати його своїм братом. Як на мене, це взагалі особисте, а публічна любов до чогось – це як відхилення. У всіх людей спільне те, що вони хочуть жити добре, спокійно і щасливо.
Радянські залишки і відчуття прекрасного
Львів – Європа. Це я про людей, бо джерело всього – люди. Грубо кажучи, якщо людина постійно дивиться на всі ці будинки 18-19 століття у Львові, у неї з дитинства з’являється якесь почуття норми та прекрасного. Коли ця людина потрапляє в Європу, в неї не виникає шоку, бо бачить приблизно те саме. Жителі Краматорська навпаки думають, що дев’ятиповерхові коробки – це нормально. Вони не винні, що опинилися в таких обставинах, але почуття прекрасного подавлене.
Західній Україні пощастило, що тут не було довго Радянського Союзу. Звідси і внутрішня відповідальність, готовність брати все у свої руки і риса, коли влада сприймається як те, що треба і можна штовхати, змушуючи працювати.
Я часто буваю в Бонні – таке тихе місто в Німеччині, в якого є неофіційне прізвисько «Bundesdorf» – федеральне село. Воно-то, звичайно, село, але там є метро, купа музеїв – у якомусь сенсі нагадує Львів. Дуже дратують різні залишки радянського тут, а ще немає ріки. Та у Львові мені подобається його нормальність, місто помітно розвивається, у людей людське ставлення один до одного. Такими і мають бути міста, мені здається.
Окремо від українців
Я не дуже взаємодію з українським суспільством, живу якось собі окремо. Не цікавлюся діяльністю місцевої влади, бо не голосую, і не хочу говорити українською мовою, бо розмовляю як Азаров. Читаю здебільшого закордонну пресу, інколи слухаю радіо «Эхо Москвы» чи дивлюся «Дождь», зараз читаю книгу Михаїла Зигаря «Вся кремлевская рать». У мене немає цілі стати «українським росіянином». Коли Путіна приберуть, тоді, можливо, повернуся в Росію.
Джерело: Tvoemisto.tv
