Війна змусила людей до того, аби терміново обирати план дій на найближче майбутнє. Одні залишилися вдома, інші залишили домівки та поїхали в спокійніші міста чи навіть інші країни. Декому довелося залишити під обстрілами рідних та близьких.
У цьому стані може прокинутися відчуття провини — за те, що когось залишив або за те, що перебуваєш у відносній безпеці, поки інші живуть під ракетами.
Це і є “синдром провини вцілілого", або синдром того, хто вижив. У цьому матеріалі ми поговоримо про те, чому нормально відчувати подібну вину та як їй зарадити.
“Я відчуває провину за те, що втік”
Коли наступає війна, будь-яка людина мислить категоріями виживання. Ніхто з нас до цього не звик. Раніше ми думали про роботу, відпочинок, хобі. Зараз — тільки про те, а чи я живий, і що можна для цього зробити. Тому будь-які дії, що дають людині відчуття безпеки, є нормальними. Навіть якщо це означає залишити рідний дім чи поїхати від батьків.
Війна змінює правила гри. Останнє, що потрібно робити у цьому стані — це переживати за те, що довелося когось залишити. У момент втечі людиною керує інстинкт виживання. Значить, у той момент це було найкращим рішенням, яке можна було ухвалити. Ймовірно, тоді нам загрожувала небезпека. Ймовірно, ми б могли не вижити у майбутньому, якби не втекли.
Така ж історія з тими, хто обрав залишитися на місці. Для них перебування вдома означало бути у безпеці. Наші батьки, друзі, рідні в екстремальних умовах теж ухвалили найкраще для себе рішення. Ми в цьому не винні.
У цій ситуації важливо наступне. Завдяки втечі ми живі. Отже, ми залишаємося ефективними та можемо бути корисні, зокрема тим, кого залишили. Наша задача — не обрати те, що обрали інші, а бути у безпеці. Ґрунтуючись на цьому відчутті, вже можна думати, як допомагати близьким, або чи є взагалі у вас можливість це робити.
На жаль, у таких умовах ми мислимо тільки короткостроково. Жодної стратегії на майбутнє.
“Я злюся на тих, хто відмовився поїхати”
Ми агресуємо, тому що стратегія поведінки наших близьких суперечила нашій власній. Близькі не захотіли чути по втечу. Наш інстинкт самозбереження шокований, що інші не зробили так, як зробили ми (тому що нам здавалося, що саме втеча дозволить бути у безпеці). Коли відбувається подібна опозиція, нервова система перетворює тривогу за рідних на агресію.
Є ще один сценарій — коли близькі залишилися, тому що дійсно вірять у “спасіння”. У цьому випадку відчувати агресію теж нормально, адже ваші погляди різко контрастують з поглядами родичів. За таких умов не потрібно влізати у суперечки й намагатися переконати до***бів у тому, що вони не праві. Потрібно, знову ж таки, знайти безпечне місце й подумати, як можна допомогти країні й, зокрема, цим недалеким родичам. Політагітація точно зараз не на часі. Перевиховання — це вже задача на майбутнє.
