З початку повномасштабного російського вторгнення в Україні різко зросла кількість військовослужбовців. Це логічно, зважаючи на загальну мобілізацію. Але для того, щоб їх усіх забезпечити потрібен великий ресурс. Без допомоги своїх громадян держава не може з цим впоратися. Тому в Україні знову “воскрес” волонтерський рух, який був популярним у 2014-2015 роках. Але зараз він набув зовсім інших масштабів. НК, при підтримці Pan Fund, розповідає історію одного волонтера. Він не планував цим займатись, але у долі є почуття гумору. Тому зараз у нашого героя своя волонтерська організація. Читайте, це цікаво!
Про себе
Мене звати Нікіта, мені 22 роки. Не довчився в інституті, довгий час працюю у великій міжнародній компанії. Я не громадський діяч і ніколи раніше не волонтерив, хоч і люблю допомагати людям. Колись годував бездомних, але тільки тому, що мені запропонував знайомий. Це не було моєю ініціативою.
Чим займаються
Ми забезпечуємо бійців спорядженням. Я не займаюся гуманітаркою для цивільних, адже є багато організацій, які розбираються у цьому краще. А я раніше захоплювався страйкболом, різними тактичними штуками та дещо розумію в спорядженні. Тому й вирішив займатися саме цим.
Як все починалося
У мене є друг, він воює. Я взагалі не планував волонтерити — просто написав йому, що маю суму, на яку можна екіпірувати одну людину. Він відповів, що у нього все є і дав контакт чувака з яким колись служив строкову — він також наразі воює. Я написав йому і запропонував свою допомогу. А той відправив мені листа від свого командира, у якому був запит на спорядження на півмільйона гривень. Я зрозумів, що моїх коштів не вистачить, тому почав збирати донати у друзів. Думав, що тижні за два ми зможемо зібрати необхідну суму. Спойлер — нам це не вдалося. Але я вирішив, що якщо взявся, то потрібно закінчити. Тому створив волонтерську організацію і зібрав людей, які цим займаються. Але спочатку я навіть не думав волонтерити. Просто хотів допомогти одній людині.
Специфіка
Я тоді не чув про невеликі організації, які обробляють невеликі запити. Бо, наприклад, Притула або хтось подібний розв'язують питання масштабу 10-20 дронів або 100 бронежилетів. Менші вони не виконують, бо не мають на них часу — це нормально. Якщо у людини менший запит, то вони радять їй шукати інших волонтерів. І це ми.
Команда
Я зрозумів, що волонтерська діяльність, як і будь-яка інша, потребує спеціалістів. Нам потрібно було піарити себе, щоб мати змогу збирати кошти. Я зрозумів, що гроші потрібно шукати за кордоном і для цього нам потрібна офіційна організація. Щоб я міг показати щось закордонним фондам, які виділяють гранти.
Я вважаю, що волонтерські організації у чомусь нагадують бізнес. Щоб компанія була успішною — потрібно, щоб про неї говорили. В першу чергу, я шукав людей, які можуть купувати та відправляти спорядження. На початку їх було легко знайти — українська єдність була такою всеосяжною, що її відчув буквально кожен. Тож на початку другого місяця я почав шукати спеціалістів, які могли б займатися SMM, піаром, менеджментом та іншим. Їх знайти було важче. Багато спеціалістів втратили роботу, тому їм доводилось займатися іншими речами.
Труднощі
Перше — це пошук грошей. Але я подивився третій Всеукраїнський Волонтерський Саміт і там добре пояснили, як їх знаходити. Також я поспілкувався з волонтерами з великих організацій, наприклад “Повернись живим”. Вони теж навчили мене деяких речей.
Було складно з документами. У перший місяць війни не працювали ЦНАПи та Мін’юст. А нам потрібно було зареєструвати організацію. Зробити це можна було лише в Черкасах. А у мене не було можливості з’їздити та зареєструватись там, тому я писав їм на пошту. І це було дуже довго…
Потреби бійців
Щодо спорядження — треба було брати щось, з чим я не працював і не знав, яка у нього якість. Але нічого іншого не було. Ми забирали все, що було на полицях і відправляли нашим бійцям. А вони раділи навіть цьому. У перший місяць ми відправили понад 70 пар рукавичок, які точно не були якісними. Але до цього у хлопців взагалі ніяких не було, хоча на вулиці стояла зима. Вони були дуже вдячними.
У перший-другий місяці були проблеми зі спорядженням. Було важко знайти не те що якісне спорядження, а взагалі будь-яке. У той час перекупи привозили й продавали тут європейські бронежилети у три-чотири рази дорожче.
На початку було потрібно все. Армія була не повністю укомплектованою і не готовою до повномасштабного вторгнення. Але тепер великі волонтерські організації вже закрили деякі запити. Зараз багато залежить від того, де конкретно знаходиться боєць та які завдання він виконує. Наприклад, з приходом тепла, з’явилося багато запитів на спрей від комах. Однієї банки вистачає на три-чотири використання. Тому ми відправляємо ці спреї ящиками.
Потрібні нормальні каски, їх не вистачає. Якщо виробництво бронежилетів і бронеплит змогли якось налагодити, то з касками так не вийде. Їх складніше виготовляти й тому наразі це дефіцит. А це я ще не говорю про військові тепловізори та прилади нічного бачення. Бо є ті, що призначені для полювання. Вони не підходять для армійців, адже світяться у ворожих тепловізорах.
Історії про людей
На початку у мене не було своєї волонтерської організації і я допомагав іншій. Коли я з ними працював, нам потрібно було перевезти 100 кілограмів борошна з правого берега Києва на лівий. Тоді якраз був великий дефіцит — я дзвонив на виробництво і навіть там нам не змогли нічого виділити. Ми знайшли ці 100 кілограмів у якого діда, який погодився нам його дати. Ми викликали таксі й водій попросив за доставку півтори тисячі гривень. А дід, який дав нам борошно, не міг ходити, у нього були проблеми зі здоров’ям. Коли таксист мені телефонував, то я його про це попередив. Тобто він мав піднятися на другий поверх, забрати ці два мішки борошна і віднести їх до своєї автівки. Так, це важко, але не смертельно. Проте він приїхав і відмовився це робити. Тоді я попросив його підійти до найближчого супермаркету і запитати в охоронців чи вантажників, чи можуть вони це зробити. На цьому моменті поїздка вже стала коштувати дві тисячі гривень. Коли він перевозив борошно, то за те, що йому довелося постояти пів години в черзі на мосту він взяв ще 500 гривень. Загалом, вийшло 2 500 гривень. Але були й таксисти, які безкоштовно перевозили різні речі. Один із них навіть попросив домовитись, щоб його дружину взяли плести маскувальні сітки чи шити бронежилети.
Я ніколи не бачив такої об’єднаної країни, як зараз у нас. Але мені здавалось, що через місяць-два, від початку війни, це пройде. Тобто люди знову стануть егоїстичнішими, кожен думатиме про себе… Але пройшло майже три місяці і я бачу, що нічого не змінилося. Тобто, звісно, є таксисти, які їздять з лівого на правий берег за 2 500 гривень. Є люди, які вивозять біженців з гарячих точок за великі гроші. Є перекупи, які наживаються на спорядженні та бійцях. Але більшість українців відкриті та готові допомагати.
Вміння говорити “ні”
Мене напружують дзвінки дружин та матерів бійців, які телефонують мені все частіше. Вони просять спорядити одного бійця бронежилетом, формою та іншим. Я пояснюю, що потрібно дочекатись доки його відправлятимуть на фронт і тоді ми зможемо допомогти. Адже, по-перше, не всі туди їдуть. А по-друге — зараз, у більшості випадків, держава вже може виділити базове спорядження. Тобто нікого не відправляють воювати без бронежилета чи каски. Але вони так слізно мене просять, що відмовити стає важко. Проте я розумію, що потрібно вчитися говорити людям “ні”.
Майбутнє волонтерства
Я вважаю, що волонтерська двіжуха продовжуватиметься в таких масштабах і далі, можливо навіть розростеться. Люди продовжують йти в армію та добробати. А у держави наразі в пріоритеті важке озброєння. І це нормально, бо інші потреби можуть забезпечити волонтери. Головне для нас зараз — це відвоювати наші міста. А для цього потрібні артилерія, танки та інша техніка. Не просто піхота. Тому держава не може повністю спорядити всіх. На це піде дуже багато коштів, які можна витратити на техніку.
Прогноз
Я сподіваюся, що дід (путін) помре від раку або чогось, чим він хворіє. Але, якщо дивитися реально, мені здається, що війна закінчиться лише коли у них будуть дуже великі втрати. Так, 30 тисяч - це багато. Але коли буде 100-200 тисяч — тоді вони справді почнуть нас боятися, кинуть зброю і підуть додому. Мені здається, що активні бої триватимуть до кінця року, якщо нічого не зміниться. А сама війна може бути й довшою. Думаю, у нас є можливість відвоювати захоплені території. Але у всіх є запас міцності. Не можна воювати все життя. Якщо це буде затяжна війна — люди звикнуть і запал, з часом, пропаде. А от якщо війна закінчиться швидко… Можливо це прозвучить неправильно, але якщо ми заллємо рашистською кров’ю свою лють, то наш запал триматиметься ще довго. Можливо, що цього короткого часу, буде недостатньо для того, щоб ми помстились.
Зараз Україна мені подобається значно більше ніж кілька років тому. Усі об’єднані, всі вірять у наше світле майбутнє і думають не тільки про війну, а й про те, що буде потім. Люди хочуть відновлювати міста, розвивати бізнес. Війна — це не кінець. Це лише початок розквітання нової України.
