"Сама винна", "тобі здалося", "що тут такого" — часто саме ці слова можуть почути постраждалі від сексуальних домагань. На жаль, люди, які пережили такий досвід в Україні, стикаються не лише зі складнощами відстояти свої права в юридичному полі, але і з агресією з боку суспільства. Мовляв, відповідальним у домаганнях є не тільки той, хто їх скоює, але й потерпілий.
Доходить до того, що неповнолітні діти, дорослі жінки та чоловіки не можуть відчувати себе у безпеці навіть у громадському транспорті. Адже в будь-який момент хтось може порушити їхні особисті кордони, почати обмацувати, ляскати по сідницях, фотографувати груди чи лізти під одяг. І, що найгірше, у таких ситуаціях людина часто опиняється сам на сам зі своїм страхом.
Ця історія — про дівчину, яка пережила домагання у київському метро. Анастасія Левчук вирішила не мовчати й спершу поділилася своїм досвідом у соцмережах. Згодом про себе дали знати й інші жертви кривдника. Про власний досвід, взаємодію з поліцією та реакцію суспільства дівчина розповіла "Нашому Києву".
"Ну я ж вибачився"
Це був ранок 16 липня, час пік. Я їхала у вагоні метро на станцію "Палац спорту", була тиснява. Спершу подумала, що мені здається, оскільки були якісь незрозумілі рухи біля моїх сідниць. Я трохи відсунулася вперед і буквально через півтори секунди відчула, як цей чоловік просто стискає мою ліву сідницю своєю рукою. У мене був ступор. Майже одразу я повернула голову ліворуч і побачила, як він відсунув свою руку. Потім я повернулася до цього чоловіка і голосно запитала: "Ви мене зараз обмацали?". Він відвернувся, але я продовжувала ставити це питання. Спершу був мороз, потім він відповів: "Я випадково", а ще пізніше почервонів і сказав: "Ну я ж вибачився".
На жаль, я маю досвід пережитого сексуального насилля у минулому. Раніше у мене щоразу був ступор, але після роботи із психотерапевтом я прийшла до того, що можу давати відсіч людині, яка порушує мої особисті кордони. Тож я почала кричати на весь вагон про те, що сталося. Утім, реакції не було взагалі. Можливо, якийсь інший чоловік позаду був здивований і в жінки, яка стояла попереду мене, трохи змінився вираз обличчя. Але люди просто мовчали. Я була в шоці, вся тремтіла, мене нудило.
Спочатку я зателефонувала мамі, потім татові. Він мені порадив звернутися в поліцію, сказав, що не можна цього просто так лишати. І я викликала наряд. Це було не одразу, а хвилин через 15.
Поліція і пост в Instagram
Правоохоронці почали розпитувати мене, чи точно це було, чи впевнена я, що мене домагалися. З одного боку я розумію, що це нормальні питання, адже йдеться про відкриття кримінального провадження. Але з іншого, на інтуїтивному рівні, я відчувала якесь знецінювання усієї ситуації з боку поліцейських.
Далі я виставила у соцмережах пост із фотографією цього чоловіка, щоб спробувати його знайти. Десь приблизно під вечір після розголошення історії мені написали ще декілька жінок, що вони теж постраждали від цього кривдника. Одна з них 100% підтверджена, вона теж подала заяву. Ще три дівчини писали мені (серед них — неповнолітня), але там інформація не підтверджена.
Я зрозуміла, що цією справою займатимуться не дуже активно, тож наступного дня зателефонувала у Головне управління Національної поліції міста Києва. Там у мене одразу запитали, чому немає заяви. Виявляється, що першого разу правоохоронці просто взяли в мене свідчення, вони навіть не запропонували мені написати заяву. Сама я не зорієнтувалася, мозок був дуже затуманений і я не розуміла, що робити. Я все це розповіла. І на наступний день (18 липня — ред.) пішла вже у відділок поліції, де зі мною спілкувалися адекватні та хороші люди.
Зараз у моїй справі триває досудове розслідування. Асоціація "ЮрФем" надала мені безкоштовного адвоката. Тож зібрані раніше кошти я поки чіпати не буду — можливо, вони знадобляться для подальших експертиз. На даний момент збір на адвоката закрито.
Хейт і підтримка
Реакція на мій пост про домагання в метро була неоднозначною. Приблизно 80% коментарів та повідомлень були зі словами підтримки та 20% — хейт. Але цей булінг досить сильний і серйозний. Він мене не засмучує, але дуже злить.
Я розумію, що на моєму місці могла б бути дівчина, яку зґвалтували, яка після такого просто не хоче жити, якій бридко. У якої попереду експертизи, психолог, а її ще й критикують, пишуть, що вона лярва і сама винна. Це просто жахливо. І якщо я знаю себе, свій характер, розумію, що можу пройти через це, то чи витримає інша? Адже навіть на моєму психологічному стані ця історія досить сильно відобразилася.
Наприклад, я почала дуже погано спати, у мене з’явилися синці під очима, сіпається око. Я постійно нервую, мене майже весь час нудить. Це все дуже сильний стрес. Уявіть собі: ти живеш звичайне своє спокійне життя, аж раптом з’являється якийсь мудак, який домагається тебе у транспорті. Ти про це розповідаєш для того, аби його знайти і, можливо, комусь допомогти. Але тут на тебе звалюється гора підтримки та хейту. Ти оновлюєш Instagram — а там +40 повідомлень, сотні нових підписників, лайків, коментарів. Вся ця ситуація розкручується, розкручується… І ти відчуваєш постійний тиск.
Звісно, підтримки набагато більше. Мене надихає та кількість дівчат, які пишуть слова подяки. Вони дякують за те, що я не промовчала, за те, що розголошую цю тему, за те, що вони тепер розуміють — вони можуть і мають право звертатися у поліцію з такими проблемами. Вони розуміють, що закон буде на їхньому боці, що вони мають право на захист і безпеку. Вони бачать, що все повинно діяти саме так, аби ті, хто порушують чиїсь кордони та права, були покараними.
Думаю, найбільше мене мотивує бажання справедливості. У своїй ситуації я найбільше хочу, аби вона набирала обертів, аби суспільство слідкувало за розвитком цієї історії. І, звісно, я хочу, аби кривдник сидів. Аби він більше не їздив у метро й не мав навіть бажання хоч пальцем когось торкнутися. Аби він до кінця життя згадував, що якщо він це зробить, то буде сидіти у в’язниці.
З особистого досвіду
Я б порадила іншим дівчатами, які опинилися чи можуть опинитися у такій ситуації, по-перше, носити із собою газові балончики чи шокери. Якщо ви йдете на вулиці, де немає людей, це дозволить хоч якось відчувати себе у безпеці.
По-друге, якщо домагання відбувається у громадському місці чи в транспорті, де є скупчення людей, то записуйте це на диктофон, фотографуйте, починайте відеозйомку. Обов’язково беріть номери телефонів свідків, з їхніми прізвищами та іменами, аби потім можна було їх викликати до суду. Якщо приїжджає наряд поліції, який не хоче приймати у вас заяву або не ставиться до справи серйозно, не готовий відкрити справу — телефонуйте й викликайте ще один.
По-третє, надавайте розголошення цим ситуаціям. Не бійтеся осуду й критики. Насправді вас підтримує така кількість жінок і чоловіків, що ви дійсно будете відчувати себе у безпеці й зрозумієте, що соціум за вас. Та кількість не дуже розумних людей, які осуджують і критикують жертву, так і залишиться зі своїм брудом до кінця життя. Але адекватне суспільство вас обов’язково підтримає.
І, по-четверте, ви не повинні боятися. Боятися повинні ті покидьки, тому що їх знайдуть і посадять. І вони сидітимуть настільки довго, наскільки дозволить наше законодавство. Не соромтеся, не відчувайте якусь провину, адже нічого такого й бути не може. Будьте сміливі, любіть себе і, будь ласка, знайте — ви не одні!
