Третя ночі. Повітряна тривога.
Я в укритті, гортаю соцмережі. Менше ніж за хвилину бачу фотографії зруйнованої багатоповерхівки у Дніпрі, бійця ЗСУ, який прямо в окопі вигодовує з піпетки мале кошеня, *осіян, які шукають житло в Маріуполі, фотографії повернених з полону…
Чути звуки вибухів, від яких стає спокійніше. Це не приліт, це працює ППО.
Емоційні гойдалки роблять сальто.
Нещодавно в розмові подруга поділилась: вона думає, що стала «гіршою людиною» через те, що не плакала вже декілька місяців.
Інший знайомий каже, що з початку літа припинив щомісячні донати: «Нам всі допомагають і дають гроші. Мільярди. Все вже під контролем, моя тисяча-дві там ролі не зіграють». За гроші, «зекономлені» на донатах, оплатив дітям табір в Карпатах.
У кожного свій досвід переживання емоцій під час війни.
Запитали в Іллі Полудьонного — психолога, сертифікованого гештальт-терапевта, співзасновника сервісу онлайн-психотерапії TreatField.com про емоційні коливання під час війни, «заморожування» емоцій, небезпеку ейфорії від позитивних новин та чому зараз ми всі, незалежно від віку, проходимо етап дорослішання.
Емоції VS Контроль: пара (не)можлива?
Емоції – це певна сигнальна система реакцій на процеси внутрішнього світу людини та світу, який її оточує. Вона допомагає усвідомлювати, що з нами відбувається та діяти відповідним чином. Ми не можемо контролювати виникнення емоцій, проте можемо до якогось рівня контролювати те, як з ними поводитися.
Наведу приклад. Найімовірніше, якщо спрацьовує якийсь тригер – ми не зможемо не розізлитись, але здатні обрати, у якій формі це зробити. Звісно, для цього треба мати досвід сектору варіантів: вміти переключатися на вправи з дихання, робити якусь фізичну активність і т.д. Бо якщо ми звикли лише до однієї реакції – про вибір говорити не доводиться.
Багато з нас навчилися лють, злість та ненависть переводити у донати. Я називаю це «профілактикою безсилля». Адже в моменті, коли відбувається трагічна подія, у нас зростає внутрішня напруга й ми шукаємо способи її прожити.
Це проживання в кожної людини – унікальне. Воно залежить від попереднього досвіду, від адаптації, від контексту життя в моменті події. В одних буде бажання дистанціюватися від новин, «заморозитися», у когось в цю мить буде вистачати сил на вразливість, горювання та оплакування. Хтось інший буде бажати зробити хоч що-небудь, як-от задонатити, підтримати тих, кому важче або піти на пробіжку.
Кожен справляється з цим станом як може. Немає правильного і неправильного способу проживання.
“Читаю новини й нічого не відчуваю: я погана людина?”
Поки ми живемо в травматичному ландшафті, багато людей можуть мати ознаки дисоціативних станів. Це їхній спосіб справлятися: «заморожуватися», не відчувати, бути наче не у своєму тілі. Про такий стан ще кажуть «наче у вакуумі». У людини деформована пам’ять, сприйняття реальності, часу, їй важко згадати що було і т.д. Це несвідомі способи ізолювати свою психіку від того, що відбувається, або сильно зменшити об’єм сигналів, що надходить.
Коли ми «заморожуємося», це відбувається на всіх рівнях. Неможливо вибрати з меню емоцій, які притупити під час травматичних подій, а які ні. Однак люди, які зараз емоційно заморозилися, рано чи пізно повернуться до цих емоцій. Вони зможуть проживати біль втрат, горе, жах, злість — і разом з тим радість, ніжність, любов. Тобто все, що неможливо прожити зараз в моменті.
Так, у якоїсь частини населення буде ПТСР, що де-факто означає жити у психологічному стані небезпеки, коли її вже об'єктивно немає. Але з цим успішно працюють психотерапевти в межах багатьох напрямів і методик.
Розподіл всередині цілого
З точки зору психологічних процесів, ми як нація зараз проходимо важливий етап диференціації на фоні колективного об’єднання. Це неминуча стадія під час важких подій. Спочатку людям важливо бути разом з тими, з ким вони відчувають себе в безпеці, хто чітко сприймається як «свій». Ми це бачимо на рівні фраз «ми, українці, ми окремі й не хочемо бути з вами, конченими *осіянами, ми не ви».
Однак згодом відбувається диференціація і в середині об'єднаної групи — навіть якщо це така велика група, як народ. Це щось схоже до питання «Хто я серед своїх?». Тоді з’являються «ми, миколаївці», «ми, харків’яни», «ми, львів’яни». Трапляється, що ми починаємо застосовувати агресію один проти одного. Причина — забагато напруги, і часом вона може спрацьовувати вогнем проти своїх.
Етапи процесу диференціації дуже чітко видно у фільмах жахів, коли певна група людей, відчуваючи небезпеку, спершу об’єднується, а потім роз’єднується всередині групи. Персонажі починають бачити ворогів серед тих, хто поруч. Та згодом, за сприятливих умов, ця група переходить до стадії співпраці. Це коли кожен знає свої сильні та слабкі сторони — та інших, і, використовуючи цю інформацію, спільно діє для досягнення мети (як правило – для збереження життя та знищення монстра). Ця банальна, на перший погляд, драматургія навіть в низькобюджетних фільмах не що інше, як метаміф — зафіксована у віках успішна стратегія виживання.
У мене немає рецепта, як миттєво перейти до наступного етапу співпраці. Думаю, нам зараз треба дуже уважно слухати один одного. Однак суспільство вже рухається спільно – однопольовими процесами, хвилями. Люди формулюють свої потреби та запити, які досить синхронні навіть для різних груп. Це безпека, надійність, чесність. Цю пульсацію можна бачити зараз.
Шкода від прогнозів
Позитивно-орієнтована інформація як стратегія — це дуже небезпечно. Маю на увазі запевняння експертів у тому, що все гаразд, чиїсь позитивні прогнози, які подаються на рівні з новинами.
У мене завжди є питання: навіщо? Або ці люди самі себе підтримують, тому їм важливо говорити щось позитивне, щоб відчувати себе позитивно, або це прагматичний інтерес. Іншими словами — популізм.
З моїх спостережень, позитивні прогнози від експертів мають небезпечні наслідки. Коли люди знаходяться у напруженому стані, вони хочуть вірити в щось магічне, але тут немає розвитку. Він відбувається лише від реальної презентації подій, на кшталт:
Можливо, на початку позитивне мислення було корисним. Кожен шукав свої стабільні структури, на які можна спертися в шокові періоди. Однак за півтора року від початку повномасштабної війни вже можна було виробити більш стабільні опори.
Мені дуже підходить реалізм. Для мене важливо сказати, що відбувається насправді. А позитивна інформація інфантилізує, тому на суспільному рівні вона дуже небезпечна.
Про горювання
Зараз багато людей зіштовхуються з темою горювання. Помічаю, що не всі розуміють як горювати, проживати втрати, а війна — це і є суцільні втрати.
Деякі люди пригадують досвід, коли у дитинстві вони відчували, що щось не ок, але батьки не говорили про це або вдавали, що все добре — попри явну напругу та тривогу. Наприклад, коли помирали рідні. Через це дитина жила у викривленому фоні, де вона відчуває щось недобре, але батьки запевняють, що все гаразд.
Такий розщеплений стан дуже непродуктивний. Він генерує велику кількість тривоги й неможливість зіставити свої відчуття з тим, що транслюється старшими.
Тому вже у дорослому віці багато людей уникають теми горя. А якщо все ж зіштовхуються з ним – це відчуття накриває тривогою, а не, наприклад, болем, який можна проживати через оплакування.
Це актуально й зараз. Не думаю, що нам треба ілюзорні заспокоєння через новини. Нам потрібно розуміти, що відбувається. Адже якщо ми відчуваємо тривогу, а нам з екранів кажуть: «Ми через три місяці повернемо Крим», – це створює розщеплення. Проте якщо нам скажуть: «Зараз відповідальний момент, але ми програємо по дронах», то, ймовірно, це стабілізує нас, надасть іншу форму нашій тривозі, завдяки чому ми можемо бути продуктивніші.
Про способи проживання емоцій
Багато людей сьогодні вже починають стабілізуватися. Я маю на увазі поступове повернення продуктивності, пам'яті, концентрації уваги, емоційної стабільності тощо відносно рівня до повномасштабного вторгнення. Це логічно, адже вже минуло півтора року 1,5 року після початку повномасштабної війни. Однак, якщо у когось ще не вистачає сил на стабілізацію, це теж нормально.
Якщо якийсь спосіб проживання не підходить, не варто картати себе за слабкість чи злитись. Краще спробувати знайти ресурси, щоб обрати інший варіант. Це центристська модель, і я щиро в неї вірю — що немає неправильного способу проживати емоції. Але якщо ви відчуваєте, що певний спосіб для вас непродуктивний – значить, ви в точці, де це можна змінити.
Якщо людина каже: «Чорт, я заїдаю і хочу перестати це робити», — значить, у неї є потенціал змінити це, але поки може не бути вдосталь ресурсу. Для цього потрібно багато підтримки: щоб була ініціація, віра, зворотний зв'язок від когось. Проте сказати, що цей спосіб поганий — це недоцільна зверхня директива.
Про дорослішання
Хочу звернутися до метафори. Зараз ми – єдиний організм. Ми спільно дорослішаємо: з підлітка перетворюємось на дорослу людину. Це про кризу. Та водночас – про вибір. Про силу відповідальності.
Так, це важко. Хочеться, щоб хтось з дорослих вирішував за нас. Але ми вже самі дорослі. Попереду нас чекає серйозне життя і серйозні потрясіння. Тому ми маємо, як єдиний організм, навчитися з цим справлятися.
Під час війни існує всього дві форми буття: фронт і тил. Фронт — це бути зі зброєю в руках. У такому разі всі хто, не там, — це тил. Здається справедливим постійно ставити собі питання: «Я тил, чи я в тилу?». Багато рішень, виборів і поведінка постійно проходять через цей фільтр.
Бути тилом – це конкретна рольова модель, і важливо свідомо розуміти, чим ти можеш бути корисним.
Текст: Сана Власова
Колаж: Микита Шклярук
