"З ким буде моя дитина, якщо зі мною щось трапиться?" або "Кому передадуть моє тіло у випадку смерті?" — це лише два питання з безлічі тих, які сьогодні турбують ЛГБТ-людей в Україні. Якщо до початку повномасштабної війни гомосексуальні пари вимагали легалізувати одностатеві стосунки, аби нарівні з гетеросексуальними мати юридичний статус і всі можливості, які він дає, то сьогодні це питання постало ще гостріше.
Тож не дивно, що петиція про легалізацію одностатевих шлюбів в Україні отримала необхідну кількість голосів, аби її розглянув президент. Врешті-решт, дякуючи диву електронної демократії, ми таки маємо реакцію Володимира Зеленського на звернення. Якщо у кількох словах, то суть відповіді така: "Під час війни дозволити одностатеві шлюби не можемо, але питання легалізації цивільного партнерства Кабмін розгляне".
Така відповідь викликала неоднозначну реакцію серед представників ЛГБТ-спільноти. Хтось називає це кроком до перемоги, інші — черговою дискримінацією гомосексуальних пар. Аби зрозуміти, як усе насправді, ми зібрали історії ЛГБТ-людей та розпитали в експерта, чи дійсно цивільне партнерство може вирішити проблему легалізації одностатевих стосунків в Україні.
Спільна дитина
Ліза та Аліна разом з 2011 року. Дівчата познайомилися у популярній на той час соціальній мережі "Вконтакте", а через два роки спілкування вперше зустрілися. На той момент Ліза була заміжня і виховувала однорічного сина Артема, трохи згодом вона розлучилася зі своїм чоловіком. Дівчата багато пережили разом: захоплення російськими військами Донецька і Луганська у 2014-му, переселення на Херсонщину і подальший переїзд до Києва.
Коли вони вперше розповіли іншим про свої стосунки — не пам’ятають. Деякі друзі усе знали від початку, з кимось і досі не поділилися. Ті, хто не питали, теж не в курсі.
"Напевно, ті знайомі, які могли адекватно сприйняти наші стосунки, самі про все дізналися чи здогадалися. А от деяким я досі нічого не кажу, бо не хочу бачити їхньої реакції, оскільки знаю, що вони з осудом ставляться до ЛГБТ-людей", — розповідає Ліза.
Прямої дискримінації до дівчат не було, але, зізнається Аліна, вони завжди знали, що не всім людям можна казати про свої стосунки. Наприклад, коли Артема віддавали у дитячий садок, то дівчат вважали просто подругами.
"Люди вважають, що ми просто не маємо чоловіків. У нас в країні досить багато самотніх жінок з дітьми, тому ми особливо не виділялися", — додає Ліза.
Проблем із юридичним статусом у мирний час дівчата не відчували, адже поки не планували узаконювати свої стосунки і не мали спільного майна. Але після 24 лютого, коли Київ та інші міста України прокинулися від ракетних ударів, Ліза та Аліна разом із Артемом тимчасово виїхали в Польщу, де мусили приховувати свої стосунки.
"Польща відома як католицька країна із "традиційними" цінностями. Тож із самого початку я зрозуміла, що ми нікому не будемо розповідати про те, що ми — пара. Адже це могло призвести до проблем, а можливості поїхати далі у Європу у нас не було. Ми боялися, що не отримаємо спільного житла, бо не маємо юридично закріпленого союзу. І не хотіли, аби нас розлучали", — зазначає Аліна.
Водночас, каже Ліза, вона усвідомлювала, що якщо раптом із нею щось трапиться, Артем не зможе жити з Аліною, адже вона не має з ним жодного юридичного зв’язку. Тож дівчата акцентують увагу на важливості врахувати запити гомосексуальних пар із дітьми, аби кожен із партнерів мав опіку над дитиною в разі чого.
"Хотілось би узаконити систему усиновлення дітей для ЛГБТ-пар. Бо я не можу усиновити Артема", — додає Аліна.
Війна
Сергій — моряк. У 2014 році він пішов добровольцем у ЗСУ, наразі вдруге служить у Збройних силах України. Свій камінг-аут чоловік здійснив на першому курсі морської академії, коли був іще кадетом. Зараз про це відомо усім його друзям та родичам.
Із труднощами легалізації стосунків зі своїм партнером Сергій зіткнувся ще у мирному житті, під час роботи на флоті.
"Проблеми виникали, коли потрібно було зазначати, кому зарплату надсилати і кого в разі нещасного випадку на судні вказувати у страховці", — розповідає чоловік.
Коли у 2014 році він вперше пішов добровольцем у ЗСУ, проблема юридичного статусу партнерів все ще була актуальною. Утім, зізнається Сергій, зараз, із початком повномасштабної війни, це питання стало більш нагальним.
"Стало важче, коли батько помер і партнер взяв на себе догляд за моєю мамою. Вона не може вийти сама з дому, тож під час повномасштабної війни легалізація наших із партнером стосунків постала ще гостріше", — додає військовий.
Сергій зазначає — від легалізації цивільного партнерства в Україні він очікує перш за все страхових, майнових та спадкових прав для партнера, а також можливості оформити опіку в разі втрати працездатності чи неможливості самостійно ухвалювати рішення.
Не все так просто і швидко
У своїй відповіді на петицію про легалізацію одностатевих шлюбів Володимир Зеленський нагадав про 51 статтю Конституції України — вона визначає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. В умовах воєнного стану змінити головний закон України неможливо. Утім, зазначив президент, уряд напрацьовує варіанти рішень щодо легалізації цивільного партнерства в Україні.
У різних країнах цивільне партнерство має різні назви та визначає різні права та обов’язки партнерів. Перш за все цей термін вводився для означення стосунків гомосексуальних пар. Утім, сьогодні в деяких країнах укладати цивільне партнерство можуть і гетеросексуальні пари. А подекуди цивільне партнерство — це лише про бажання ділити спільний побут та обов’язки, а не про кохання чи сексуальну орієнтацію.
Усе дуже заплутано, тож що саме представлятиме собою цивільне партнерство в Україні — поки не зрозуміло, чернетки відповідного законопроєкту ніхто не бачив. Представниця всеукраїнської громадської організації "Інсайт" Таїсія Герасимова зазначає — активісти побоюються, що в документі буде забезпечено лише частину прав ЛГБТ-людей. Водночас, такі ключові запити, як опіка над дітьми чи можливість ухвалювати рішення у критичних для життя та здоров’я партнера ситуаціях можуть бути не закриті.
"Якщо зі шлюбами все вже давно зрозуміло і виписано в законодавстві, там є досить багато можливостей, які зараз використовують лише гетеросексуальні люди, то в партнерстві буде лише те, що напише Кабмін і ухвалить Верховна Рада. У нас є побоювання, що там нічого про спільне батьківство не буде. Це головна пересторога правозахисних організацій", — зазначає вона.
Питання спільно нажитого майна, спадщини, опіки над дитиною, доступу до партнера у лікарні чи можливість похоронити кохану людину, якщо та загинула — усе це сьогодні регулюється в Україні автоматично, якщо люди уклали шлюб. Водночас цивільне партнерство може не гарантувати усіх цих прав.
"Багато людей дуже схвально відреагували на відповідь президента. Але ми в ГО "Інсайт" з пересторогою ставимося до цього всього, бо маємо гарну пам’ять. Звичайно, ми розуміємо, що зараз змінити Конституцію не можна. Але у нас дуже велике питання щодо того, що президент доручив розробити законопроєкт Кабміну. При цьому, ніяких дедлайнів, ніякої конкретики від нього не було. Тобто він просто переклав відповідальність на Кабінет міністрів, який начебто буде розробляти цей законопроєкт", — додає Таїсія Герасимова.
За її словами, подібний проєкт закону про одностатеві партнерства гуляє кабінетами Кабміну ще з 2018 року. Маючи зобов’язання перед ЄС, Україна щоп’ять років ухвалює Концепцію прав людини, в якій зокрема є питання і щодо прав ЛГБТ-пар. Попередня Концепція діяла до 2020 року. До цього часу правозахисні організації намагалися комунікувати з міністерствами, формувати робочі групи та просувати кілька законопроєктів щодо одностатевих партнерств.
"Ці законопроєкти так і не потрапили на розгляд Верховної Ради, адже був досить великий спротив. Тобто в принципі, законопроєкт про цивільне партнерство десь є, але в нас дуже велике питання, коли його побачать у формальному вигляді правозахисники, коли ми будемо його обговорювати і, головне, — коли буде голосування за цей законопроєкт у Раді", — підкреслює представниця ГО "Інсайт".
Водночас, наголошує вона, цивільне партнерство часто вважають проміжним етапом, після якого вже йде мова про легалізацію гомосексуального шлюбу. У західних країнах між цими двома подіями зазвичай проходить близько 10-15 років.
"Це досить великий проміжок часу, в якому ми пропонуємо одностатевим парам легалізацію стосунків, неспівставних з тим, що мають гетеросексуальні. Наприклад, Німеччина ухвалила одностатеві партнерства ще у 2001 році, а легалізували одностатеві шлюби лише у 2017-му. Ще є низка країн, які досить довго тягнули, щоб зробити права гетеро- і гомосексуальних пар рівними", — підсумовує вона.
Матеріал створений в рамках спецпроєкту "Нова Україна", в якому ми допомагаємо людям розв'язувати нагальні потреби та ставати ще сильнішими. Ми підіймаємо важливі теми, які цікавлять українців тут і зараз: нова робота, новий дім, нова культура, новий бізнес, нові технології, нові історії, нові українці та нова реальність.
