День за днем українські воїни повертають захоплені росіянами території нашої держави. Відео з деокупованих населених пунктів залишають на серці особливий відбиток радості та водночас смутку за те, якою ціною даються ці перемоги.
Оскільки під час воєнного стану інформація про втрати та кількість поранених є державною таємницею, залишається лише здогадуватися, скільки життів забрала ця війна і скільки ще захисників потребують і потребуватимуть подальшого відновлення — фізичного та психологічного. Адже саме від реабілітації залежатиме, як швидко ми впораємося з наслідками російського вторгнення.
У цьому матеріалі ми поділимося історіями бійців, які отримали поранення внаслідок бойових дій і пройшли або досі проходять відновлення. Також розповімо про фізичну та психологічну реабілітацію військовослужбовців в Україні і пояснимо, як зрозуміти, що людині потрібна психологічна допомога.
Історія Станіслава
Поліцейський Станіслав Борщак отримав поранення 20 березня, коли повертався із добового чергування у рідному Маріуполі. На той момент ділянка, що раніше здавалася безпечною, вже обстрілювалася російськими військами.
З важким пораненням руки чоловік встиг добратися додому, де пробув шість днів. Весь цей час рідні намагалися надати Станіславу допомогу, але кровотеча була сильною. Бинти закінчилися вже у перший день, а таблеток зі знеболювальним вистачило на 1-2 доби. Поліцейський намагався вставати, але часто непритомнів.
26 березня у дім Станіслава зайшли українські військові. Після спілкування з чоловіком та його рідними було вирішено доставити пораненого на територію "Азовсталі", де поліцейському провели первинну хірургічну обробку рани.
"За той тиждень, що я лежав вдома, почалися гнійні процеси. Тому на "Азовсталі" мені в першу чергу почистили руку: прибрали відмерлу шкіру, дали трохи антибіотиків. На заводі не було багато ліків, але все рівно там намагалися хоч трохи антибіотиків давати пораненим. Далі робили перев’язки, та з кожним днем їх ставало все менше і менше — бинтів не вистачало, все закінчувалося", — пригадує Станіслав.
31 березня деяких важкопоранених із "Азовсталі" евакуювали на гелікоптері. Брали лише тих, кому потрібна була термінова допомога. Станіслава доставили у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню ім. Мечникова, де вже у перший день йому провели хірургічну операцію та зафіксували кістки за допомогою спеціальних металевих конструкцій.
Після місяця перебування у Дніпрі поліцейського перевели у Головний медичний центр МВС України в Києві. Там йому поставили у руку дві металеві пластини, які повинні були фіксувати кістки, а також провели пересадку шкіри. Усе робили поступово, адже поранення було дуже складним. Відповідно, лікарі не поспішали давати бодай якісь прогнози щодо відновлення. Водночас у чоловіка виявили акустичну травму та проблеми з очима — синдром сухого ока.
Згодом Станіслав розпочав відновлення у Київському інституті реабілітації. Чоловік заново навчився згинати та розгинати руку, але подальше відновлення без додаткових операцій було неможливим. Виявилося, що необхідно робити повну реконструкцію руки.
"Як мені пояснили лікарі, спочатку треба зібрати руку, аби кістки зрослися. Після першої реконструкції за допомогою металоостеосинтезу одна зі встановлених пластин вигнулася. Це викликало ускладнення. Після того, як мені зберуть руку і кістки зростуться, потрібно усунути контрактуру. Це обмеження рухливості в суглобах, яке викликає атрофію м’язів. Далі лікарі дивитимуться, чи можна відновити провідність нерва. У планах — повністю повернути функціональність руки. На усі ці операції потрібно до року", — розповідає поліцейський.
Наразі Станіслав перебуває у госпіталі та проходить реабілітацію під керівництвом спеціалістів із міжнародної організації "Лікарі без кордонів". Окрім занять для фізичного відновлення, поліцейський відвідує арт-терапію: ліпить посуд із глини, створює малюнки на футболках. Станіслав зізнається, що такі заняття допомагають відволіктися від лікарняної рутини та зайнятися чимось цікавим, а ще — відновлювати дрібну моторику рук.
Водночас від психологічної допомоги поліцейський відмовився, адже не відчуває у цьому потреби. Єдине, за що хвилюється — аби лікарі та реабілітологи якнайскоріше допомогли відновити руку.
"Я — людина, яка може багато чого витримати й особливо підтримувати мене не потрібно. Звісно, рука приносить дискомфорт, але ж не жалітися постійно з цього приводу. Прийде момент — і біль вщухне. У майбутньому я хочу повернутися у своє вже звільнене місто і вийти на роботу. Продовжити жити, як це було раніше. Так, поки ніхто не дає гарантії, як функціонуватиме рука, можливо, будуть якісь обмеження. Але без роботи я не залишуся", — зазначає Станіслав.
Історія Андрія
На момент повномасштабного вторгнення 20-річний Андрій Собковський проходив строкову службу в одній із військових частин Одещини. На 13-й місяць служби у казарму, де перебував хлопець, влучила російська ракета.
"Це сталося в ніч із 7 на 8 квітня. Ми служили, копали окопи, як зазвичай, все було нормально. Лягли спати — і в частину прилетіли три ракети. Дві влучили у казарму, ще одна — у штаб. Казарма була повністю зруйнована, там нічого не залишилося", — згадує ту ніч Андрій.
Одна із ракет пробила третій поверх будівлі й вибухнула на другому, прямо над військовими, які у цей час перебували у підвалі. Внаслідок того удару загинули 17 людей, ще 6 отримали поранення.
Разом з іншими Андрій опинився під завалами, де пролежав майже 12 годин. Весь цей час хлопець був притомний. Його ноги передавила плита, від чого кров не надходила до кінцівок.
Паралельно Андрій рятував свого друга, який лежав поруч. Близько 10 чи 11 години ранку хлопців дістали з-під завалів та доправили у лікарню. Там Андрію ампутували дві ноги.
У лікарні він лежав півтора місяця. За цей час ліва кукса, що залишилася після ампутації, вже загоїлася. Натомість праву довелося довго рятувати — вона гноїлася і лікарям необхідно було провести додаткові операції. Врешті-решт, було ухвалене рішення перевести Андрія до Головного військового клінічного госпіталю в Києві.
"Моїм батькам порадили одного волонтера, який допомагав вирішити питання щодо лікування та реабілітації. З його допомогою мене й перевели до Києва, хоча я повинен був лікуватися у тій області, де і служив. Цей волонтер також спілкувався з протезистом із Німеччини", — каже Андрій.
Реабілітація почалася ще під час перебування у Києві. Оскільки основне навантаження тепер припадало на руки, то Андрій почав відвідувати спортзал, масаж та інші процедури. Після двох місяців лікування у Київському госпіталі хлопця на місяць відпустили додому.
Згодом Андрій розпочав відновлення у Київському інституті реабілітації. Там йому зробили заміри й виготовили протези. Спершу були тренувальні, в яких хлопець заново вчився ходити. А далі — німецькі, з більшим функціоналом, аби Андрій міг не лише стояти та ходити, а й навіть їздити на велосипеді.
"Звісно, все було важко. Спершу я вчився просто стояти, тримати рівновагу. Далі потроху починав ходити на милицях: спершу з двома, а потім з однією. Ну і зрештою я пробував пересуватися вже без милиць", — пояснює хлопець.
Навчитися ходити без милиць — доволі тривалий процес, розповідає Андрій. Якщо дуже інтенсивно тренуватися, то це може зайняти півроку. Утім хлопець налаштований оптимістично. Повернувшись додому він виконує призначені вправи і продовжує працювати. Щоправда, довелося змінити кваліфікацію: якщо раніше він був провідником, то тепер працює на гарячій лінії "Укрзалізниці". Але й у цьому бачить плюси — тепер можна працювати віддалено.
Дуже допомагає і моральна підтримка близьких: рідних та друзів. Водночас від психологічної допомоги Андрій відмовився, адже не бачить у цьому потреби для себе.
"Як і всім пораненим, мені пропонували психологічну допомогу. Але я нормально себе почуваю і не потребую цього. Я знаю, що не потрібно здаватися, треба жити далі. Я молодий, у мене ще все життя попереду", — розповідає хлопець.
Реабілітація: як усе працює
Коли ми говоримо про реабілітацію, то передусім йдеться про комплекс заходів: медичних, психологічних, фізичних, професійних, трудових, соціально-побутових тощо. Саме завдяки їм людина відновлює або компенсує функції свого організму, які були порушені або втрачені після поранення.
Отримувати реабілітаційну допомогу чи ні — справа кожної людини. Але завдання держави полягає у тому, аби забезпечити таку можливість. Після вторгнення рф в Україну у 2014 році система реабілітації військових лише почала формуватися. Зараз, після повномасштабного вторгнення російських військ, її удосконалили.
Фізичне відновлення
Ще на ранніх післяопераційних етапах під наглядом лікарів починається первинна реабілітація. Її мета — запобігти можливим ускладненням, поки людина перебуває у шпиталі. Щойно цей етап завершиться і рани загояться — настає активна фаза.
"Потрібно розуміти, що реабілітація військових не може бути в короткі терміни. Ми маємо перевірити, чи дійсно результат закріпився, особливо якщо людина хоче повернутися на службу. Щоб запобігти проявленню травми на бойовому завданні", — розповідає Ігор Свириденко.
Після досягнення поставленої мети реабілітація завершується і починається спортивний етап. Йдеться не про участь у змаганнях, а радше про підтримку результату, нарощення швидкості, витривалості та сили, аби комфортно почувати себе у соціумі. Далі усе залежить виключно від самої людини та її планів.
"Усе по-різному. Хтось із високою ампутацією вище коліна хоче повернутися у військо, аби служити далі. А є люди із пораненням такої складності, що вони далі не зможуть бути у війську. Тож вони відновлюються у соціумі, повертаються до цивільного життя, шукають роботу", — зазначає Ігор Свириденко.
У випадку ампутації Міністерство оборони України чи інша держструктура, до якої належить людина, направляють її до протезиста. Спершу це може бути тренувальний протез, а далі — остаточний. Щодо вибору останнього можна проконсультуватися із протезистом або фізичним терапевтом.
Упродовж перших шістьох місяців-року після протезування важливо змінювати розмір гільзи, адже кукса у цей період також змінюється. При активній реабілітації така потреба може виникати щотижня. Тож тут важливо мати швидкий доступ до протезиста, аби в будь-який момент можна було приїхати, замінити якусь частину протеза чи підлаштувати її під свою ходьбу.
Психологічне відновлення
Не менш важливу роль у реабілітації військових (як ветеранів, так і тих, хто продовжуватиме службу) відіграє психологічна допомога.
Повернення до цивільного життя в умовах активних бойових дій у країні — завдання надскладне. Адже йдеться про постійні події, які знову і знову ретравматизують людину. Окрім того, ветерани часто можуть відчувати відповідальність за незалежність держави, знаючи, що вони вміють воювати і мають відповідний досвід. У випадку із серйозними пораненнями й інвалідністю складність ще й полягає у тому, аби адаптуватися до нових умов життя і нових можливостей свого організму.
Якщо ж говорити про діючих військовослужбовців, то йдеться про подолання наслідків травмуючих подій, відновлення після хронічного бойового стресу, повернення до ресурсного стану та відновлення регуляції емоційно-вольової сфери. Тобто про те, аби повернути військовослужбовця до стану бойової готовності.
Психологічна підтримка потрібна не лише після поранень і захворювань, але й після складних бойових дій, учасниками яких можуть бути люди. Або ж після втрат, коли бійці стають свідками загибелі своїх побратимів та посестер. В ідеальному світі така допомога має пропонуватися усім, але на практиці все не завжди так.
"Буває, що військові відмовляються від психологічної допомоги. За статистикою інших країн, близько 70% людей, які пережили травмуючі події, можуть впоратися зі своїм станом самостійно, з підтримкою близьких або фахівців. Водночас є 30%, які потребуватимуть спеціалізованої психологічної і медико-психологічної допомоги. Тому не можна говорити, що вона потрібна усім. Але вона має бути доступною і своєчасною", — пояснює Тетяна Сіренко.
Важливо розуміти, що звертатися за психологічною допомогою та підтримкою не соромно, а потребувати її абсолютно нормально. Утім така допомога не може бути нав’язаною, інакше у людини втрачається мотивація її приймати.
Як зрозуміти, що людині потрібна психологічна допомога?
Звісно, кожна людина індивідуальна і в різні моменти свого життя може відчувати потребу у психологічній допомозі та підтримці. Але є певні симптоми, які можуть сигналізувати про наслідки хронічного стресу або реакцію на травматичні події. Якщо ви їх у себе помічаєте — можливо, є сенс звернутися за допомогою.
Нав’язливі думки та спогади. Мимовільно можуть виникати флешбеки або яскраві спогади, пов’язані з бойовими діями або іншими травмуючими подіями. У такій ситуації людина ніби провалюється у спогад і почувається так, ніби знову і знову переживає ту ситуацію. Як правило, такі спогади болючі й неконтрольовані.
Гіперзбудження. Людина стає занадто дратівливою, виникають проблеми із саморегуляцією емоційної сфери й усе це впливає на її життя і функціональність, зокрема на здатність виконувати бойові завдання. Сюди можна віднести розлади сну, коли людина тривалий час не може заснути або є труднощі із засинанням. Також можуть виникати нічні кошмари.
Уникання. Йдеться про ситуації, коли людина уникає абсолютно всього, що нагадує про травматичні події. Особливо складно це у ситуації, коли особа продовжує службу й абсолютно все нагадує про бойовий досвід та травму. Одним із проявів може бути уникання близьких стосунків та розмов із побратимами і посестрами.
Надмірна тривожність. Людина постійно відчуває тривогу, яка не відповідає реальній ситуації. Ця тривога дуже сильна, має хронічний характер.
Депресія та апатія. Людина стикається з небажанням будь-що робити, відчуває дуже низький рівень енергії, відсутність сил та швидку втомлюваність. Іноді можуть виникати суїцидальні думки. Це може свідчити про виснаження.
"Якщо ці симптоми є, вони тривають кілька тижнів чи понад місяць й не минають або взагалі погіршуються — це сигнал про те, що людині буде корисно звернутися за підтримкою. Психолог може допомогти навчитися розвантажувати нервову систему, опрацьовувати травматичні досвіди так, щоб вони у майбутньому не дошкуляли, щоб вони не виникали знову і знову, а також не впливали на якість життя і функціонування людини", — додає Тетяна Сіренко.
Цей матеріал є частиною спецпроєкту "Нова Україна", в якому команда "Наш Київ" підіймає важливі теми для українського суспільства: нова робота, новий дім, нова культура, новий бізнес, нові технології, нові історії, нові українці та нова реальність. Ми допомагаємо читачам розв'язувати нагальні проблеми, ставати ще сильнішими та робити сильнішою Україну.
