Диригент — це одна з найнезрозуміліших професій. Мало хто знає, навіщо людина махає руками або паличкою перед оркестром. Також неясно, як музиканти та співаки розуміють, що їм хочуть сказати цими жестами. «Наш Київ» поспілкувався з Оксаною Мадараш — вона працює в Київському театрі оперети і є заслуженим диригентом України. Оксана розповіла, навіщо потрібні диригенти, чому це класна професія та як їй заважали гендерні стереотипи.
заслужений диригент України
Диригент — це людина, яка керує процесом утворення музичного бачення. Вона бере на себе відповідальність за кінцевий результат і за сам процес.
Коли ти береш твір, то одразу розумієш, хто найкраще його реалізує. В принципі, ти тембрально чуєш, який актор, актриса, співак чи співачка може це зробити. І звісно, що зразу кажеш: краще той, той або той. Мені подобається коли людина відповідальна, працьовита і має якийсь творчий дар.
У нас є художній керівник, який разом з трупою пропонує поставити той чи інший твір. Далі йдуть концертмейстер і співаки, які розучують свою партію, і зустрічаються з диригентом. Тобто, готуються до того, щоб потім працювати з оркестром. Музиканти в цей час репетирують окремо. Доки я готую оркестр, режисер викликає співаків, які вже здали свої вокальні партії, і ставить їм задачі. Розкриває твір так, як він його бачить. Тобто ми співпрацюємо, намагаємось знайти консенсус в музичному матеріалі і в баченні режисера. Тут головне почути і переконати один одного. Якщо переконати не вдається, то значить, що ти сам не до кінця був впевнений. А далі репетиції. І тут для мене важливо, окрім власного захоплення твором, захопити інших. Обов’язково.
Відчуваю її все рідше. У мене взагалі вже майже не буває кріпатури. Звісно, якщо ти безперервно диргиуєш сім годин, а таке буває, то відчувається загальна втома. Диригент має бути в дуже добрій фізичній формі. Є спеціальні диригентські вправи, для фізичного розвитку. І для того, щоб відчувати руки, навантаження на них, їх незалежність.
Це колись писали «нова школа». Я думаю, що зараз вона вже не дуже нова. Я навчалася і поступово реалізовувалася як диригент коли жінок у цій професії були ще одиниці. У дев’яності роки вони почали з’являтися — це якраз була ота нова хвиля. Трішки був супротив чоловічий, з оркестру. Ставалось різне і мені не хочеться це згадувати, тому що я вдячна тим людям, які свідомо чи несвідомо це робили. Якщо я встояла за цим пультом, то насамперед їм вдячна, тому що вони мене випробовували. Завдяки цьому я стала міцнішою. Зараз інші часи і ми всі змінились. Тепер взагалі немає часу на з’ясовування стосунків і якихось моментів. Треба радіти, що ми живі, здорові і маємо щастя бути в мистецтві.
Так склалось, що після музичної школи я вступила на диригентсько-хоровий факультет. І це дало мені поштовх. Коли я вчилася, проходив всесоюзний конкурс хорових диригентів. Там я посіла друге місце. Тобто, мені це подобалось. І я подумала, що може дійсно...
Коли я навчалась, у мене був дуже хороший професор — Петриченко Віктор Вікторович. Він мені дав дуже хорошу диригентську техніку, щоб я навчилася руками висловлювати те, що хочу... Або інколи не знаю, як сказати. Тому що в музиці не можна покладатись лише на слова.
Остання вистава була «Дзвіночок», нічого не мало б статися. Але я так захопилася грою актора, що забула, що в мене там є дія. Мені треба було підняти з пюпітра справжній дзвін і вдарити по ньому так, наче на ратуші задзвонив годинник. Зробити такий ключовий момент. Час вже підходить і я згадую, що не взяла його. Тобто для цього ж потрібен якийсь час, бо якщо різко візьму, то можу перевернути пульти, скрипки... Все полетить і це буде жах. То я вже як було — «Дзинь!». І получилося не дзвінко, а так (звук схожий на скрип). Але актор зреагував, все було нормально.
Вони всі улюблені. Але три: «Летюча миша», «Родина Адамсів» і напевно «Сільва». Дуже сильна драматургія у Кальмана і вона прописана в музиці. Дійсно ти іноді бачиш, як актори переживають свої ролі і музика це підтверджує. І це така сила... Дуже велика. Емоційна.
Ну, я роботою це не можу назвати. Тому що це таке життя в мистецтві, в якому мені дуже комфортно, не дивлячись ні на які моменти. Бо це все складові процесу. І я щаслива людина. Тому що я в професії і вона мені дуже подобається.
Текст: Саша Голяченко
