Про себе
Мій батько покинув Польщу на початку 90-х, щоб приєднатися до Іноземного легіону. Після цього він повернувся до Польщі, де одружився з моєю матір'ю. Він завжди виношував ідею повернутися до Франції, країни, до якої залишався прив’язаним. Тому я приїхав до Франції у 2002 році, у 6 років разом із батьками.
Я працюю в паризькій стратегічній консалтинговій фірмі в галузі енергетики. Ми підтримуємо великі компанії та інвесторів переважно з питань енергетичного переходу. Паралельно на початку мого навчання ми з батьком створили компанію, яка спеціалізується на виготовленні підлоги для критих спортивних приміщень. Мій батько повний робочий день працює над цим бізнесом, а я долучаюся до роботи вечорами та у вихідні.
Коли почалася війна
Початок війни був для мене шоком, тому що повернення війни в Європі я відчув, насамперед як європеєць. До війни була віра, що ми, європейці в широкому сенсі, вже травмовані Другою світовою війною настільки, що мали не допустити будь-якого військового конфлікту. Для моїх батьків це також був крок назад. Вони пережили повернення до холодної війни з агресивною та загрозливою росією.
Першою реакцією було зв’язатися зі знайомими українцями, а потім зробити першу фінансову пожертву для української армії. Після цього я вирішив організувати збір коштів з друзями і перший транспорт. Я був ініціативним і мої друзі, батьки мене дуже швидко підтримали.
На початку війни я вийшов на скаутську організацію пластунів Plast France, шукаючи спосіб допомогти. Я розумів, що налагодити постачання гуманітарної допомоги з Франції буде важливим та непростим завданням. Маючи вантажівку сімейної компанії та звичку бути за кермом довгими годинами, щоб повернутися до Польщі під час канікул, я подумав, що найкращим способом допомогти було б забезпечити логістику. Пластуни були для мене найамбітнішим об’єднанням щодо допомоги Україні, яка надходила з Франції, хоча сам я не є одним з скаутів.
До допомоги долучилися всі
З моменту організації першого гумконвою я зосереджуюся на транспорті. Перший тиждень я також купував військове спорядження (шоломи, носилки тощо), яке зміг знайти в Інтернеті. Наразі у нас є мікроавтобус, спеціально придбаний для поїздок між Парижем і Львовом після першої поїздки з вантажівкою.
На роботі мене одразу підтримали. Після другої поїздки офіційно дали вільний день раз на два тижні для організації виїзду. Допомогли відшкодувати транспортні витрати. Колеги також допомогли мені фінансово. Поки що це найважливіші донори.
Перша поїздка була найважчою, але це також був вирішальний досвід для мого бажання їх продовжувати. Коли я перший раз виїжджав, то думав, що їду тільки до Польщі, на кордон з Україною. Через організаційні труднощі мене попросили поїхати аж до Львова. Я не вагався, рішення було прийняте швидко.
У друзів, які поїхали зі мною в першу поїздку, не було при собі паспортів, тож я їхав з кордону до Львова сам. Це були другі вихідні війни, і виїзд населення був масовим. Мені знадобилося 4 години, щоб перетнути кордон, заповнити всі митні документи, Коли кордон було пройдено, я побачив тисячі людей, що чекали на евакуацію. Майже виключно жінки та діти. Мене це вразило.
Доправивши допомогу у Львів, я відвіз звідти людей на кордон та з кордону до Кракова. Люди забивалися у кузов вантажівки, тільки щоб якнайшвидше виїхати. Дуже зворушливим моментом стало прощання батьків, які не могли покинути територію, та їхніх сімей. Після цієї поїздки я укріпився у думці, що буду допамагати, поки матиму сили та можливість.
Чому та як ще ми допомагаємо
Станом на 22 квітня я здійснив вже п’ять поїздок Париж-Львів-Париж, і ще дві — мій батько. Це близько півсотні людей, евакуйованих з України, понад 27 000 км і 50 м3 привезених до Львова медикаментів та їжі. Тижні дуже насичені. Мені потрібно 3 дні на дорогу у обидва боки, тому кожного тижня поспіль робити це складно. Відтепер протягом тижня я роблю набагато менше справ поза роботою, щоб мати можливість відпочити.
Надя, Вікторія та Микита, мати з двома дітьми, переїхали до моїх батьків під Париж. Я також мав нагоду зустріти батька їхньої сім’ї на кордоні. Зараз мама з дітьми у спокої і безпеці у новому будинку, ми їм дуже раді. Найменша дівчинка, Вікторія, завжди говорить зі мною україньською, хоч я не володію мовою. Також з деякими з евакуйованих ми стали справжніми друзями.
Пам’ятаю розмову у Львові з людиною, яка говорила окремо про Україну та Європу у контексті ситуації, що склалася. Для мене Україна – це Європа. Приїжджаючи у Львів, я не відчуваю себе поза Європою. Навіть якщо Україна поки не в ЄС та НАТО. Україна постраждала, це торкнулося всіх європейців, і мене також. Тому допоки я у змозі допомагати фізично, фінансово та організаційно, я буду це робити.
