історії, якими пишаємося

Підслухано в таксі

як водії наближають нашу перемогу

Близько чотирьох місяців тому ми дізналися, що будь-який внесок є важливим. Що кожні п’ять або 10 гривень в зборах на гуманітарну допомогу відіграють значну роль. Зараз усі ми робимо свою роботу так добре, як можемо: військові, IT-вці, журналісти, продавці, таксисти, волонтери та інші. Кожен з нас наближає день перемоги. Ми об’єднані так, як ніколи раніше.

НК та Bolt підготували цей матеріал, аби розповісти про людей, які віддано виконують свої обов’язки. Ми поспілкувалися зі звичайними таксистами, котрі роблять те, що від них залежить та допомагають людям і країні.

Вони пам’ятають, що лише

Львів

Ростислав Кобилюх

Мене звати Ростислав, мені 45 років, проживаю у Львові. Одружений, маю двох дітей: двадцятирічну доньку і тринадцятирічного сина. Донька вчиться на психолога та працює. Син вчиться у школі, займається футболом, виступає за ФК “Львів”. Зараз працюю водієм у Bolt — це моя основна робота. До того я понад сім років керував мережею м’ясних магазинів. Звільнився через моральне та фізичне виснаження. Після цього спробував Bolt й, чесно кажучи, мені дуже подобалося. Зараз вже рік, як я цим займаюсь. У мене такий принцип, що на будь-якій роботі я досягаю високих результатів. Ця не є виключенням. Я маю велику кількість замовлень і всі максимальні показники у додатку.

Це було в районі обіду. Я тільки но відвіз клієнта і зразу отримав нове замовлення, на автовокзал. Це була категорія Delivery, тобто доставка. Приїхав, почекав кілька хвилин, нікого не було, тож я зателефонував клієнту. Він взяв слухавку й попросив зачекати автобуса та дещо забрати у водія. Сказав, що той буде за 5-10 хвилин. Я почекав 10 хвилин і автобус не під’їхав. Набрав клієнту ще раз, він знову зв’язався із водієм. Виявилося, що той вже під’їжджає до Львова. Я зачекав ще 10 хвилин і знову зателефонував клієнту. Він мене запевнив, що автобус вже поруч. Загалом, ми ще кілька разів зідзвонювалися і клієнт говорив, що автобус має скоро бути. Так пройшло пів години, можливо навіть більше. Я дочекався автобуса, водій передав мені портмоне і я повідомив клієнта, що вже їду до нього. Під’їхав на вказану точку і до мене, з пожежної частини, вийшов хлопчина у формі. Дуже дякував, що я дочекався. Виявилося, що йому терміново було потрібне посвідчення. А він зранку їхав на роботу та забув його вдома. Чайових я у нього не взяв. Просто побажав хорошого дня і все.

Всі показники, які є в Bolt — вони у мене максимальні. Я виконую усі замовлення і дочекаюся будь-якого клієнта. Зазвичай самі клієнти скасовують замовлення, я таким не займаюсь. Можу це зробити тільки якщо під’їхав, а клієнта немає і він якийсь час не відповідає на дзвінки та повідомлення. Тоді я чекаю, ще раз намагаюсь з ним зв’язатись і якщо не виходить, тоді вже їду. Але, зазвичай, стараюсь чекати. Всякі ж ситуації бувають. Можливо у людини інтернет пропав. Тому я чекаю до кінця. Вважаю, що маю виконувати свої обов’язки й крапка.

Київ

Володимир Процко

Мені 63 роки, я на пенсії. До цього сорок років працював інженером та менеджером. Зараз трохи підробляю в Bolt і допомагаю військовим.

Прийняв замовлення. Одразу побачив, що поїздка буде довгою та непростою. Але все одно прийняв. Ми з хлопцями зідзвонились і вони дуже просили приїхати, бо три чи чотири водії до мене не захотіли цим займатися. Коли я під’їхав, то в машину сіли військові зі зброєю та в екіпіруванні. Вони одразу змінили маршрут, тому що не могли на початку називати справжній. Нам довелося їхати в центр, урядові квартали. Були складні перевірки — це якраз той час, коли ворог стояв під Києвом. Мене та машину оглядали багато разів. Доводилося будувати нові маршрути та дивитися, де можна проїхати, де не можна. Тоді ж були й блокпости, й серйозний рівень захисту. Військові заходили в різні місця та установи, а я їх чекав, разом з машиною. На той час, коли машина стояла в таких місцях, до неї виникало багато питань. До мене підходили та перевіряли в ту ж мить, коли я зупинявся. Загалом, поїздка зайняла десь чотири години. Хлопці були дуже мені вдячні.

Це була не єдина подорож. Я допомагав військовим ще багато разів. Навіть до Бучі та Ірпеня підвозив, коли вони ще були гарячими точками.

Військові роблять свою роботу, а я — свою. Я намагаюсь допомагати та робити щось корисне. Тому й витрачав свій час та кошти на бензин і возив військових за одну гривню. Такі поїздки допомагають їм розв'язувати питання і наближають нас до перемоги. Це дуже приємно. Я вважаю, що кожен має виконувати свою роботу і робити особистий внесок.

Львів

Назар Тонковид

Мене звати Назар, працюю водієм в Bolt. Через ту біду, що сталася у нас в країні вирішив допомогти людям — зайнятися розвезенням продуктів. Вони ж нам не чужі, ми всі з України. У кожного є проблеми й потрібно чимось допомагати. Тому я роблю те, що можу.

Це все було командно. Я ж не один такий водій — є багато людей, які возять обіди. Мені просто про це розповіли і я вирішив допомогти. Почав цим займатися на другий-третій тиждень війни.

Є ресторан, у якому кухарі готують велику кількість обідів. Бувало таке, що я й 300, й 400 порцій розвозив за раз. Місце видачі завжди було одне, а от точки були різні: школи, містечка для переселенців. Привозив це все, розвантажував. Я завжди брав кілька локацій і це виходило, в середньому, 250-300 порцій.

Мене вражає, наскільки дружною виявилася Україна. Зібрались люди з різних її куточків і кожен чим може, тим допомагає. Я цим надихнувся.

Звісно, хочеться, щоб скоріше це все закінчилося. Щоб ми повернулися до нормального, звичного життя.

Львів

Сергій

Мене звати Сергій, мені майже 46 років. Все життя живу у Львові. Останні кілька років працюю в Bolt.

Здебільшого я розвожу їжу. Зокрема у школи, дитсадки та інші місця де живуть тимчасово переміщені особи. Є ресторан, у який ми приїздимо, завантажуємося і веземо все на потрібну адресу.

На початку займався цим на “ура-патріотизмі”. Відчував, що потрібно допомагати людям, які опинилися в біді. Потім трішки змучився і мій “ура-патріотизм” почав згасати. Але я продовжую цим займатися, бо є те, що мене спонукає. В одній школі живуть багато жінок з дітьми. Чоловіків там майже немає. Завжди, коли я туди приїжджаю, до мене вибігає малий, якому, мабуть, і п’яти років ще немає. Він кричить: “Ура! Дядя еду привез!”. Напевно, заради нього я й продовжую їздити. Заради того хлопчика, який завжди радісно мене зустрічає і намагається взяти якісь тарілки та з чимось допомогти… Це така маленька історія, яка заохочує мене продовжувати. І я намагаюсь завжди брати одні адреси, щоб побачити цього малого.

Замість P.S.

На початку ми писали про те, що кожен з нас робить усе, що може. Цим матеріалом ми постаралися показати, що всі зусилля важливі. Адже навіть зачекавши клієнта довше ніж зазвичай можна наблизити країну до перемоги. Пам’ятаємо про те, що кожен з нас є часточкою великого народу. І що лише разом ми вирулимо.