Сьогодні, 30 жовтня, у столиці мають розпочати підключення житлових будинків до тепла — опалення в оселях вмикатимуть поступово, а для повноцінного розгортання системи теплопостачання міста необхідно не менше тижня.
Поки усі чекають, коли ж будинки почнуть опалювати, "Наш Київ" згадує, як кияни зігрівали свої домівки 100 років тому.
Централізованого опалення не було — були печі
В минувшину, до впровадження системи централізованого опалення, одним з найважливіших елементів будинку були печі. Це могла бути як і традиційна українська піч — яка, окрім того, що зігрівала домівку, ще й використовувалася в приготуванні їжі, — так і масивні голландські печі, що здебільшого були в будинках містян.
Такі пічки довго нагрівалися, потребували багато палива та водночас могли довго утримувати тепло в оселі. Заможні власники нерідко оздоблювали грубки кольоровим кахлем, керамікою та майолікою. Менш забезпечені містяни обходилися звичайною плиткою, або ж тинькуванням.
Згодом, на початку ХХ століття, у столиці з'являються перші аналоги центрального опалення. У великих будинках і держустановах облаштовували окремі котельні, що забезпечували споруду паровим чи водяним опаленням. Втім, переважна більшість будинків міста все ще послуговувалася звичайними пічками.
Основне паливо — дрова
Печі зазвичай топили дровами. Кубічний сажень (лінійна міра, яка вживалася до запровадження метричної системи) березових дров у холодну пору коштував близько 40 рублів (середня робітнича зарплата складала близько 20 рублів). Влітку ціни були меншими — тоді містяни й запасалися “паливом”. Зокрема, в кожному будинку робили спеціальні дров’яники, де зберігали деревину.
Найбільшу частку дерева доставляли по Дніпру, з лісгоспів у верхів’я річки. Так само возили й залізницею з інших регіонів країни.
У такого виду опалення були й помітні недоліки: сажа, що накопичувалася в димоходах, могла спричинити пожежу. Під час опалювального сезону містян вимагали прочищати труби в житлових будівлях двічі на тиждень та щотижня в громадських будівлях.
Напередодні Першої світової війни, промислові об’єкти Києва (заводи, електростанції) поступово переводили на опалення вугіллям, що везли з Донбасу. 
Опалення та війна
Деревину, що зазвичай видобували уздовж Дніпра, відправляли на потреби армії, тож ціни на цей вид палива значно зросли — 80 рублів за кубічний сажень березових дров. Щоб вирішити питання, міська влада виділяла кошти на закупівлю дров на Поліссі, а ще побудувала окрему гілку залізниці для доставки.
Крім того, заготівля деревини активно проходила і в навколишніх лісових угіддях та дачах. До робіт навіть залучали військовополонених, адже більшість чоловіків йшли на фронт.
Паливна криза у 1919-му
У лютому 1919 року більшовики захопили Київ, а військовим комендантом міста поставили Миколу Щорса. Оскільки вугілля з Донбасу їхало в росію, а на видобуток деревини не було ресурсів, у Києві запровадили режим економії електроенергії та навіть практикували віялові відключення.
У вересні того ж року, після захоплення міста білогвардійцями, поновили поставки нафти та вугілля — цього вистачило для роботи електростанції та водогону. В навколишніх лісгоспах видобували дерево, що використовували на потреби держустанов. Втім, потребами пересічних киян нехтували.
У листопаді 1919-го вдарили сильні морози й снігопади, до яких Київ не був готовий. Ціни на дрова знову “підскочили” — 1 листопада один пуд (трохи більш як 16 кг) коштував 70 рублів, а вже 11-го — 100. Кияни не могли користуватися системами централізованого опалення, та і звичні голландські пічки не було чим топити.
Тоді ж розповсюдилися невеликі металеві грубки — “буржуйки”, труби від яких виводили назовні через вікна, або ж вбудовували у наявні димоходи. Вони потребували менше дров, адже швидко нагрівалися. Однак, їх вистачало лише щоб зігріти одне невелике приміщення. Дрова ж добували по різному — крали, вирубували дерева у середмісті, використовували дерев’яні меблі, лавки тощо. 
Кінець паливної кризи та перша теплостанція Києва
Після захоплення Києва більшовиками у червні 1920-го, ситуація з опаленням у місті залишалася такою ж критичною ще десятиліття. Більшість киян намагалися користуватися “буржуйками” та продовжували жити в холоді.
Лиш на початку 30-х стало легше: у 1933 році чверть будинків Києва (переважно в центрі міста) мали домові котельні. А в 1937-му запустили першу теплоцентраль — Київську ТЕЦ-3, що нині відома як Станція теплопостачання № 1 (СТ-1). Вона перший час обслуговувала лише Наркомат радгоспів УРСР.
