23 лютого. До притулку “Сіріус” завозять 2 тонни фаршу (хоча тільки за добу на тварин йде до 500 кг). 24 лютого мали привезти крупу, ще пізніше — корм для тварин. Але в четвер почалася війна.
“Сіріус” більше ніж місяць перебував відрізаним від світу. Село Федорівка на північ від Києва, де розташований притулок, окупував ворог. За понад тридцять днів, від стресу та звуків війни загинули 8 тварин — зупинилося серце. Але жодна тварина не загинула через голод. Це — заслуга самої Олександри, добровольців та команди, які перебували з тваринами до звільнення регіону.
Олександра зізнається: було страшно. Але найбільше вона боялася, що може загинути через обстріли. Не через страх власної смерті, а тому що тоді тварини більше не дочекаються бодай якоїсь їжі, яку Олександра самотужки вишукувала сусідніми селами.
Ми публікуємо пряму мову Олександри про те, як “Сіріусу” вдалося вижити у тотальній окупації.
“Від стресу собаки вистрибували з вольєрів, через що душилися та роздирали ноги”
Ми зрозуміли, що війна почалася, не з новин, а коли над нами з’явилися літаки та почалися запуски ракети. Уся техніка окупантів йшла через наш регіон [Вишгородський район Київської області]. Я одразу почала дзвонити постачальникам кормів, аби щось привезти тваринам. На жаль, на той момент вони вже перестали працювати. 25 лютого ще й підірвали міст [з боку Демидова], тому до нас, навіть за великого бажання, ніхто не зміг би доїхати.
Першими днями було дуже важко зрозуміти, що робити далі. Я дзвонила владі, дзвонила спонсорам — вони теж, на жаль, не могли дати відповіді на мої питання. Тоді усвідомила, що сподіватися маю тільки на саму себе.
Я почала їздити селами та скуповувати харчі. Спершу купувала картоплю, крупу, макарони. Коли вони закінчилися, довелося забирати кормовий буряк, макуху й інші корми для свиней. В останні дні дійшло до того, що купувала цільнозернову пшеницю та ячмінь. Так, для собак це не годиться, але можна приготували бодай якийсь навар для легкого супу. Намагалися наливати багато, але тварини все одно голодували.
Собаки дуже стресували від війни. Спочатку від шуму, обстрілів та піднятої пилюки вони вили та вистрибували з вольєрів, через що душилися та роздирали ноги. Деякі були дуже наляканими та пригнічеми. Коли у притулок прийшли окупанти, він фактично вимер. Ми дуже здивувалися: всі тварини мовчали, ніби розуміючи, що гавкати не варто.
Тоді ж росіяни наказали працівникам притулку віддати їм телефони. Наші зробили вигляд, що техніки у них нема. Окупанти все одно знайшли телефони, поклали біля ніг та пройшлися ними автоматом. Я на той час пішки шукала їжу селами, адже вже не було бензину. Коли дізналася про прихід окупантів, одразу повернулася у притулок. Так ми вперше побачили ворога в обличчя.
“Я жодного разу не подумала про те, щоб кинути притулок”
Перші дні війни я ввечері розкладала повідки для власних чотирьох собак та готувала переноски для котів, щоб у разі обстрілів дістатися притулку або втекти у ліс. Також про те, куди переганяти тварин, проінформувала працівників притулку. Однак коли ми з помічниками побували під обстрілами, особливо під мінометними, зрозуміли, що це робити немає сенсу. Якщо влучать, то заховатися вже не буде можливості. Тому кожен наступний день у селі відбувався за одним сценарієм: лягаєш спати в будинку — думаєш, чи переживеш ніч. Встаєш — говориш собакам, що ще одна доба минула. А потім цілий день шукаєш їжу та думаєш, як допомогти тваринам.
Я жодного разу не подумала про те, щоб кинути притулок. Ба більше: напередодні війни мені телефонував син з Німеччини та просив приїхати до нього. Я відмовила. Пам’ятаю, як він говорив: “Мамо, як розумію твоє ставлення до притулку, але в тебе ще є я”. Але я пояснювала: як я буду жити, знаючи, що притулок загине з моєї вини? Син зрозумів та підтримав моє рішення.
Найбільшим моїм страхом було те, що я почну хоронити тварин. Я кожного дня вдивлялася у собак, щоб зафіксувати, наскільки вони худнуть. За тиждень після початку війни я побачила ці зміни. Мені стало страшно. Але жодної думки про те, щоб їх кинути, в мене не було.
Попри брак їжі у притулку, під час окупації ми намагалися допомагати й власникам собак у селах та на дачних ділянках. Привозили, скільки могли, їжу одиноким людям або з дітьми.
Дякувати богу, притулок протримався. Ті, хто був товстішим, схудли до нормальної ваги. Ті, хто й так був худорлявим, виглядали як скелет. Але принаймні вони живі та зараз потроху відновлюються після стресу. Це ще не адекватна поведінка, але точно краще, ніж було раніше. Собаки навіть почали гавкати.
Нещодавно я прочитала про загибель трьохсот тварин у Бородянському притулку. Якби керівниця притулку Мазур почула заклики евакуювати тварин, цієї трагедії б не сталося. Тільки для цього потрібно, щоб директор перебував на місці. Всі очільники інших притулків залишилися зі своїми тваринами. На жаль, у Бородянського притулку сталося інакше.
Ще до війни я неодноразово звертала увагу на те, що керівниця цього притулку не відповідає своїй посаді. На жаль, нас ніхто не чув. Розплачуватися за це довелось невинним тваринам. Тому, на мою думку, Мазур не має навіть морального права перебувати на цій посаді, адже згубити таку кількість тварин — це великий злочин.
“У мою команду постійно тикали автоматами”
У Федорівці було три блокпости росіян, через які нам доводилося проїжджати. Коли на тебе направляють зброю, зізнаюся, відчуття не з найкращих. Ми намагалися проїжджати їх зранку, тому що після обіду частина з військових була під алкогольним та наркотичним сп’янінням та поводила себе неадекватно.
Я попередила на постах, що ходитиму чи їздитиму селами у пошуках їжі, а працівники братимуть з озера воду, оскільки електроенергії та водопостачання на той момент вже не було. Окупанти дали дозвіл, але, попри домовленості, моїх працівників періодично залякували та “тикали” в них автоматами.
Російські солдати часто заїжджали у притулок та перевіряли територію. Я питала: “Ви будете стріляти у тварин?”. Вони казали: “Ми тут не для цього”. Щоправда, було три-чотири військових, які “терпіли” тварин. Коли ми лікували одну з собак, вони запропонували його застрелити.
Декілька разів нам довелося зустрітися з “вагнерівцями”. Це вкрай неприємні спогади. Вони постійно погрожували, що прострілять коліна, у Димері спеціально заїхали у дім та розстріляли собаку на очах у господарів. Змусили нас розвантажувати бус, у якому було чотири тонни їжі, щоб перевірити, що за ними не ховаються українські військові. Вимагали здирати тонування у машині, інакше — розстріл.
Я дуже переживала та відчувала відповідальність за собак, персонал притулку та місцевих, які зголосилися допомагати. Вони надавали свій транспорт, пропонували себе як водіїв чи вантажників. Якось з двома помічниками ми натрапили на росіян, які щойно завезли техніку. Я одразу зрозуміла, що зараз нас розстріляють. Ми побачили те, що не мали побачити. Але почався мінометний обстріл — ми дивом врятувалися. Тієї миті всі ми подумали однаково. Не про те, що ми загинемо. А про те, що у разі, якщо це станеться, собакам більше ніхто не допоможе.
Того вечора ми разом святкували другий день народження. Прийшло усвідомлення: смерті ми точно не боїмося.
Звільнення
28 березня окупанти вийшли з Федорівки. Збиралися дуже швидко — згортали блокпости, вантажили речі. В останню мить вони навіть попросили дозволу завести до нас безпритульних собак, яких назбирали на пости та самі годували. Ці тварини під час евакуації населення залишилися на подвір’ї.
Я думала: зараз настане полегшення. Але його не було. З одного боку ми розуміли, що нарешті росіяни йдуть. Але з іншого ми знали, що вони не йдуть назавжди, а передислоковуються на Донбас, оскільки самі про це казали. Також окупанти пообіцяли, що до нас можуть зайти карні підрозділи. Зважаючи на те, що відбувалося у Бучі, нашому регіону неймовірно пощастило, що вони не встигли дійти до виведення військ.
Дійсно стало легше, коли 1 квітня окупанти залишили Димер та Демидів. Але я не можу сказати, що це було щастя. Ми бачили, які жахи окупанти залишили після себе в селах. Єдине, що тішило — нарешті ми зможемо налагодити бодай якісь поставки у притулок. Навіть через хиткий міст над річкою Ірпінь, яким перші дні переправляли допомогу.
На наступний день після отримання першої партії продуктів з притулку забрали четверо тварин: трьох удочерили наші спонсори, ще одну — волонтери. Згодом ще 12 тварин поїхали за кордон. Десятьох собак забрали українські військові — на службу. Тепер у мене додалося тривог: я переживаю не тільки за своїх тварин, а й за військових, які перебувають на фронті (сміється). Але я рада, що ми бодай чимось можемо їм допомогти. Я знаю, що собаки у надійних руках. Те, як тендітно військові несли їх з притулку, сказало мені про них все.
Як допомогти притулку
Багато людей погодилися допомогти притулку. Ще у перші дні окупації друзі та знайомі притулку намагалися допомогти нам з товарами. Дуже дякую моїм помічницям, які через відсутність зв’язку взяли на себе відповідальність за листування та координацію дій з людьми ззовні.
Мій син, перебуваючи у Берліні, домовився з багатьма організаціями про гуманітарну допомогу та евакуацію тварин. Якщо все вийде, у травні ми маємо почати цей процес. Але вже зараз нам привезли допомогу волонтери з Німеччини, Польщі, Іспанії та США. Три собаки їдуть з притулку до німців, одну вже забрали американці. Відгукнулися також з тих країн, до яких я їздила на зоозахисні та екологічні конференції, хто знає та пам’ятає мене особисто.
Нещодавно разом з волонтерами Німеччини ми допомагали собакам Чорнобиля та околиць. Через війну вони перебувають у тяжкому стані. Ми й раніше їм допомагали, тому дуже переживали, що з ними сталося під час окупації. Також рятуємо тварин, яких знаходимо зараз в околицях.
Відгукнулося багато волонтерів та друзів притулку з українських міст — Одеси, Львова, Івано-Франківська, Іванкова, Києва. Це світлі люди, які дуже допомогли “Сіріусу”. Чудовий подарунок зробила компанія “Кормотех” — у нас нарешті з’явився бус для перевозки кормів та тварин. Я чекала на нього 21 рік.
Але також дуже важливою була моральна підтримка. Я вдячна людям, які під час окупації надсилали листи та писали нам повідомлення. Це допомагало триматися і мені, і працівникам притулку. Думаю, завдяки цій підтримці ми й вистояли.
Наразі “Сіріус” потребує:
- корми для тварин;
- крупи;
- засоби проти кліщів, глистів та ін.;
- бензин та дизель;
- ліки та шприци (перелік на сайті);
- ветеринарна допомога.
Номер карти ПриватБанку притулку: 5169330523110259, Благодійний фонд Сіріус (рахунки в інших валютах та інші банки — за посиланням).
Звертатися за телефоном 093 193 40 69.
Усі фото з особистого архіву
