Статистика свідчить, що кожна десята людина у світі має певну фобію (згідно з Оксфордським словником – сильний безпричинний страх перед чим-небудь). Чи не найрозповсюдженішими є арахнофобія (страх павуків), аерофобія (страх перед подорожами на літаку), аутофобія (страх самотності), клаустрофобія (страх замкнутих приміщень), аблутофобія (страх води), кінофобія (страх собак), акрофобія (страх висоти). Утім список фобій не вичерпний. Як то кажуть, скільки людей, стільки й страхів.
Про те, як формуються фобії та чи можна їх подолати “Наш Київ” розпитав у психологів.
Чим фобія відрізняється від страху?
Необхідно чітко відрізняти страх від фобії. Перший – це захисна функція нашого організму, без якої не відбудеться нормальний психічний розвиток людини. А от фобія – це страх перед чимось конкретним, при чому він є невмотивованим і не обґрунтованим, що, як правило, негативно впливає на якість нашого життя.
“Страх – це одна з базових емоцій людини, яка потрібна нам для того, аби адекватно реагувати на загрози, які нас можуть підстерігати у реальності. Він відповідає за те, щоб ми захищали свою цілісність. Тож, страх – корисний. Позбуватися його не треба, з ним необхідно співпрацювати.
Фобія – це підвищено тривожний стан людини, який фіксує її увагу і свідомість на тому, що з нею в принципі ніколи не відбудеться або маловірогідно, що відбудеться.
Є фобії соціального характеру. Наприклад, патологічний страх виступів перед публікою. Є фобії фізичного характеру. Наприклад, страх перед водою, холодом, темрявою тощо. Є екзистенційні фобії. Це страх смерті, страх небуття. Є фобії ситуаційні, тобто ми лякаємося якихось конкретних ситуацій, що продиктовано нашим минулим досвідом.
Фобія відрізняється від страху тим, що людина повністю зосереджена на своїх думках про неї. Ми домислюємо, фантазуємо, моделюємо і створюємо в середині себе альтернативну реальність – уявлення про те, що з нами може статися, якщо ми потрапимо в ті умови, які ми вважаємо для себе небезпечними. І тут ключове слово – вважаємо”, – пояснює психолог, системний терапевт Леся Ковальчук.
Людина, яка має фобії, підлаштовує увесь свій життєвий устрій під ці патологічні страхи.
“Якщо страх – це тимчасова історія, яка нам допомагає орієнтуватися у просторі, то фобія – це тема, яка завжди присутня в житті людини.
Якщо людина боїться, наприклад, темряви або павуків, або води, то весь фокус її уваги завжди зосереджений на тому, аби шукати в просторі ці тригери. Звичайно, що людина їх знаходить і відповідно потім своє життя й поведінку підлаштовує або налаштовує на цю тему.
В психотерапії й в психіатрії фобія вважається психічним розладом. Розлади говорять про те, що людина знаходиться на межі між здоров’ям і нездоров’ям. Звичайно, що з таким розладом люди живуть і живуть довго, і навіть мають певну соціалізацію. Людина з фобією може працювати, може мати родину, може приймати певні рішення. Утім завжди на все це буде впливати її патологічний страх.
Якщо людина з фобією змінює помешкання, то на рішення, яким воно буде, звичайно, впливатиме її фобія. Якщо людина з фобією, змінює роботу, то на її вибір теж впливатиме фобія. Наприклад, людина боїться публічних виступів. Відповідно вона шукатиме роботу, у якій цього можна уникнути. Звичайно, це урізає її можливості розвитку. Життя людини стає дуже обмеженим”, – продовжує Ковальчук.
Як формується фобія?
Психологи виокремлюють низку факторів, які можуть стати передумовами для розвитку фобій. Це психологічні, соціальні, біохімічні і навіть генетичні чинники.
Психологічною передумовою розвитку патологічного страху може стати пережита травматична подія.
“Якщо людина опиняється в якихось пограничних умовах, тобто таких, які межують між життям і смертю, і при цьому не отримує необхідної кількості ресурсів для того, щоб впоратися з цією ситуацією, то з’являється велика ймовірність того, що в неї розвинеться фобія. Людина починає боятися повторення таких подій. Вона про це думає весь час, зосереджує на цьому всю свою увагу, генерує певну кількість і якість думок на одну й ту саму тему, які якраз і створюють оцю психічну структуру, яку ми називаємо фобією”, – пояснює Леся Ковальчук.
Творцями нашого патологічного страху є ми самі. Це такий віртуальний конструкт, який мало відповідає реальній дійсності.
“До прикладу, людина за кермом потрапляє в якусь дорожньо-транспортну пригоду. Вона лякається. У цей момент управління на себе бере автоматична система, тобто руки та ноги реагують швидше, ніж людина встигає подумати. Нашому водію пощастило, він проскочив, залишився живим. Людина здає на узбіччя, аби перевести дух. І ось тут уже в безпечному місці вона починає формувати свою фобію. Більшість людей влаштовано так, що у подібних ситуаціях замість того, аби радіти тому, що залишилися живими, усвідомити те, що це таки історія зі щасливим кінцем, вони концентруються на негативних емоціях, які пережили. Потім у подробицях розповідають про цей випадок усім знайомим. І ось на ранок у водія вже з’являється стійка тривога. Наступного дня людина взагалі боїться підійти до машини, бо коли вона опиняється поряд з авто, у неї починають тремтіти руки, паморочиться у голові, тобто виникають в край дискомфортні відчуття, утворюється фобія”, – говорить психолог Наталія Ломоносова.
Погодитеся, усі ми часом потрапляємо у певні стресові ситуації, утім далеко не завжди це є передумовою розвитку фобії. Спеціалісти говорять, що тут велику роль відіграє те, якою була культура виховання у нашій сім’ї.
“Є люди, які зростали у спокійних сім’ях, де постійно транслювалася та культивувалася впевненість у собі. Це не означає, що вони не натрапляють на труднощі. Однак такі люди легше проходять крізь певні стресові моменти й швидше відновлюються.
А є люди, які зростали в дуже тривожних сім’ях. Зазвичай, у таких родинах виховання полягало у тому, аби залякати дитину, адже це найпростіший спосіб, аби чадо не сунулася туди, куди його не хочуть допускати батьки. Звідси й всі ці казки про Бабая, Кікімору тощо. Насправді це такі фобічні символи”, – розповідає Ломоносова.
Другий момент – після пережитої стресової події фокус своєї уваги слід змістити на позитив, на те, що ви залишилися живі й можете продовжувати радіти життю.
“Ситуації, які з нами відбуваються, обставини, в які ми потрапляємо, – здебільшого ніякі. Якимось – драматичними або стресовими, або сильно впливовими – їх робить наша реакція. Якщо у нас є здатність або риса характеру підсилювати, розфарбовувати в якісь негативні відтінки все, що з нами відбувається, то це є умовою для розвитку певних фобічних моментів”, – пояснює Леся Ковальчук.
Серед інших психологічних передумов виникнення патологічного страху психологи називають занижену самооцінку та самокритичність. І це знову ж таки зумовлено тими умовами, в яких зростала і розвивалася людина.
“Будь-якій людині для того, щоб вирости й стати живим, здоровим і адекватним членом соціуму, потрібна хоча б одна, але адекватна, здорова доросла людина поряд.
Навіть якщо дитина росте в неблагополучних умовах, соціально непридатних, але у критичні моменти малечі надає увагу чи підтримку хоча б сусідка, то це вже є непоганою умовою для того, щоб чадо могло знаходити сили та ресурси для того, аби впоратися з тією кількістю челенджів, які з’являються у неї в житті.
Нам в принципі все одно, який має статус людина, яка на нас реагує. Головне, аби реакція потрапила в запит. Наприклад, якщо дитині страшно, необхідно, щоб її хтось захистив. Якщо дитині тривожно, неспокійно і вона розгублена, треба, аби в цей момент поряд з нею з’явився той, хто її зорієнтує, розповість, що відбувається і як з цієї ситуації вийти. Якщо це буде сусідка або якийсь дальній родич, то це теж підійде. Це якраз буде цією імунною вітамінкою, яка захистить дитину від створення фобій.
І навпаки, якщо з малечею щось відбувається, а дорослі на це не реагують і не дають адекватного фідбеку, то навіть в абсолютно благополучній родині у людини може розвитися фобія. Попри те, що довкола дитини може бути багато людей, тобто вона не сама по собі, не одинак, чадо може почуватися загубленим у цьому світі через те, що її оточення з нею не контактує або цей контакт не розвинений, або цей контакт лише функціональний. Функціональний контакт – це нагодувати, одягти, купити іграшки, тобто кожну якусь емоційну потребу задовольняють матеріальними моментами”, – зазначає Ковальчук.
Серед соціальних передумов розвитку фобій фахівці визначають хитку психіку і сенситивну, тобто чутливу нервову систему.
“Люди з лабільною психікою, тобто дуже чутливі та вразливі, які не отримали в дитинстві від батьків певної кількості підтримки, психологічного супроводу, стають вразливими до створення фобій”, – говорить Леся Ковальчук.
Виникнення деяких різновидів патологічних страхів можна пояснити біохімічними факторами, кажуть фахівці.
"Існують клінічні дослідження, які вказують на те, що деякі види фобій розвиваються через порушення білкового обміну в нейромедіаторах. У таких ситуаціях лише психотерапевтичних методів лікування буде недостатньо”, – зазначає Леся Ковальчук.
До того ж вчені вивчають питання, чи існують генетичні передумови до виникнення у людини фобій.
“Деякі дослідження свідчать про те, що, якщо мати мала фобію, то вірогідність, що вона розвинеться й у дитини – 30%, якщо і мати, і батько мали якісь фобії, то вірогідність, що їх успадкує дитина – 50%. Утім, на мою думку психолога, це обумовлено тим, що людина з малечку спостерігає, як тато або мамо організовують своє життя навколо фобії. Дитина починає сприймати це як норму, навчатися цьому. Це процес інтералізації, коли зовнішні обставини, зовнішнє середовище стають внутрішніми частинами нашого я. Звичайно, у такому випадку, є висока ймовірність того, що дитина успадкує фобію від батьків”, – каже Ковальчук.
Психолог Наталія Ломоносова таку форму набуття патологічного страху називає запозиченням.
“Наприклад, мама чи бабуся боїться собак. Відповідно кожного разу, коли ця тварина з’являється на горизонті, вони лякаються. Кажуть дитині, що собаки – небезпечні. Так у хлопчика чи дівчинки формується фобія, хоча вони й ніяким чином не контактували з твариною, їх ніхто ні разу навіть не кусав”.
Чи можна подолати фобії? Як?
50% успіху на шляху до подолання фобії – це усвідомити, що така проблема існує. Далі необхідно шукати фахової допомоги.
“Якщо людина усвідомила, що в неї є фобія і що вона має якось розв'язати цю проблему, то це означає, що щось сталося в її свідомості – і вона себе відокремила від свого патологічного страху хоча б на одну хвилинку. Як правило, люди з фобіями взагалі не думають про себе без свого страху, вони не бачать і не уявляють світ без цього.
Шукати допомоги потрібно все-таки у спеціаліста. Людина, у якої є фобія, не бачить себе зі сторони, а їй якраз треба вийти за межі своєї системи, за межі своєї свідомості. Самостійно це зробити неможливо. Тож, моя порада – звернутися до психотерапевта, який працює з цією темою. І вже разом з ним досліджувати свої страхи, усвідомлювати їх і шукати механізми подолання фобій в середині себе. Там, де є проблеми, є і рішення. Потрібно шукати й підсилювати свої поведінкові навички для того, щоб справлятися зі своїми страхами.
Необхідно також дослідити процес розвитку людини для того, щоб змінити її ставлення до того, що відбувалося в минулому. Треба знайти, які у людини є сили, ресурси для того, аби вона могла впливати на свою реакцію та керувати своїми думками. Це потрібно тренувати.
Страхи треба усвідомити для того, аби вийти з фантазійного світу і контактувати з реальним. Люди з фобіями, як правило, взаємодіють зі своїм психологічним світом, створеним в підсвідомості. Задача психотерапевта допомогти людині зробити цей перехід – почати бачити, сприймати, реагувати й контактувати з реальним світом”, – пояснює Леся Ковальчук.
Психолог Наталія Ломоносова зазначає, що основний метод лікування фобій – це десенсибілізація, тобто звикання до страху. Перший крок на цьому шляху – це опанування низки технік, які знижують тривогу.
“Людині необхідно опанувати підвищену тривожність, дискомфортний наростаючий стан, який заважає їй бувати в тих місцях, де вона лякалася раніше.
Діафрагмальне дихання – це дихання низом живота, начебто ви надуваєте кульку і здуваєте її. Таке дихання запускає парасимпатичну нервову систему, відповідальну за розслаблення та заспокоєння”.
Наступний крок – це створення ієрархії ситуацій, які лякають.
“Наприклад, ситуація, яка лякає людину, – це їздити ліфтом. Ми розбиваємо цей страх на 10, де 10 – це подія, яка максимально лякає, а 0 – подія, яка не викликає жодних емоцій. Тож, страх на 10 балів – це зайти в ліфт і поїхати. Страх на 9 балів – це зайти в ліфт і вийти з нього. Страх на 8 балів – це підійти до ліфта і натиснути кнопку виклику. І так далі. Страх на 1 бал у такому випадку – це подумати про те, що необхідно вийти з дому, а для цього потрібно їхати ліфтом.
Тож, перший крок – людина змушує себе подумати про те, що їй необхідно поїхати в ліфті. У неї, звичайно, починають з’являтися ознаки тривоги. І ось тут необхідно звернутися до технік, про які ми говорили вище. Тобто подумали, що треба їхати в ліфті, злякалися, потім самі себе заспокоїли. Наступний крок – подумали про те, що треба їхати в ліфті, взули туфлі, одягнули пальто, підійшли до дверей, злякалися і знову себе заспокоїли за допомогою технік. Як тільки людина опанувала цей щабель, вона може переходити на інший рівень – подумати про те, що треба їхати в ліфті, одягнутися, підійти до дверей, відкрити їх, вийти в коридор, злякатися і знову заспокоїтися. Отак від меншого до більшого людина має себе тренувати”, – продовжує Ломоносова.
Як допомогти близькій людині, у якої є фобії?
Якщо ви помітили, що ваша близька людина, родич чи друг страждає фобією, то найкраще, що можна зробити у такому випадку, – це відвести його або її до фахівця.
Якщо ж ви стали свідком фобічного приступу, то ваша реакція має бути максимально нейтральною. Не потрібно підігравати, висміювати чи знецінювати почуття людини, якій стало раптом зле. Усе, що вона відчуває у цей момент, цілком реальне для неї. Фобічний приступ проявляється подібно до панічної атаки. Це і пришвидшене серцебиття, і сухість в роті, і стрибки тиску тощо.
“Нормальна реакція – це нейтрально поговорити, подивитися в очі, запитати, чим ви можете допомогти, запевнити, що ви не залишите її одну. Тембр голосу, інтонація та слова мають бути доброзичливими.
Подивіться людині в очі. Говоріть повільно, використовуйте менше слів. Запитайте у неї, чи можна вам до неї доторкнутися. Фізичний контакт у таких випадках дуже допомагає. Якщо отримали ствердну відповідь, поцікавтеся в людини, чи можете ви взяти її руку у свою. Якщо відповідь ствердна, візьміть людину за руку. Далі можете сказати наступне: “Дивись, я тримаю тебе за руку. Я міцно тримаю. Я – поряд”. Слова мають бути простими. Не треба використовувати терміни. Не треба констатувати людині, що в неї зараз панічна атака чи фобічний приступ. Не потрібно цього говорити. Людині і без того у цей момент погано. Тож, не треба цього підсилювати та підсвічувати. Акцентувати треба на душевній людській теплоті. Запропонуйте людині чай або каву. Перемістіть людину в більш зручне місце, якщо це потрібно. Запропонуйте ковдру, якщо бачите, що їй необхідно зігрітися. Людина може тремтіти від холоду, бо в неї панічна атака або фобічний приступ, і при цьому не розуміти, як дати собі з цим раду. Тож, про неї у цей момент потрібно попіклуватися, проявити людяність.
Ми резонуємо один з одним, тому врешті людина, яка переживає фобічний приступ, підлаштується під тембр вашого голосу, під темп мовлення і заспокоїться. І вже коли людина повернеться до свого нормального стану, ви можете запропонувати їй більш професійну допомогу. Наприклад, пошукати для неї психолога чи психотерапевта”, – говорить Леся Ковальчук.
