Війна, кордон, нове життя, робота. Якби Хемінгуея попросили написати твір із п’яти слів про 2022 рік для мільйонів українців, він мав би приблизно такий зміст. Утім, ми не обмежені у словах, а історії українських біженців заслуговують значно більшої уваги.
Після 24 лютого країни по всьому світу відкрили свої кордони для українців, які рятуються від війни. За останніми даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, кількість людей, які виїхали у Європу через повномасштабне вторгнення рф, сягає майже вісьмох мільйонів. Із них близько п’яти мільйонів отримали тимчасовий прихисток або допомогу за національними програмами захисту.
Підтримка європейських держав здебільшого передбачає соціальні виплати, допомогу з пошуком житла та роботи. Але багатьом біженцям доводиться самотужки облаштовувати своє життя — у цьому їм допомагають волонтерські організації, українська спільнота чи небайдужі місцеві жителі.
Як усе відбувається — дізнавайтеся в історіях киян, які через війну опинилися за кордоном.
Сила нетворкінгу
До повномасштабної війни я працювала у Департаменті культури КМДА і паралельно здобувала другу вищу освіту. Разом із командою створювала проєкти і колаборації для просування культури міста Києва. Але мої рідні опинилися в окупації, їх вивезли до росії. Порятунок був надзвичайно складним і стресовим, після цієї ситуації я зрозуміла, що повинна якийсь час пожити без тривог. До того ж, я мала дописувати диплом, що в тих умовах було практично нереально.
Коли ти приїжджаєш в Австрію й отримуєш Blue Card (тимчасовий прихисток — ред.), то маєш вийти на біржу праці. Це своєрідні центри зайнятості, які допомагають з пошуком роботи, вивченням мови. Вони пропонують варіанти відповідно до твоєї кваліфікації, але я була там лише раз і зрозуміла, що це не мій формат.
Роботу в Австрії можна знайти і самостійно. Але тоді потрібно, щоб роботодавець взяв дозвіл на твоє працевлаштування. Оформлення документів триває близько двох тижнів. Звісно, якщо ти знаєш німецьку, тобі легше, адже можна знайти довготривалу роботу. Та в деяких сферах, зокрема в інтернаціональних компаніях, достатньо англійської. Моя ж суперсила була в тому, що я знаю українську мову й можу бути корисною в проєктах, які створюють для українців та про Україну. Тож коли колишня керівниця запропонувала долучитися до її проєкту у Відні, я погодилася — з цього почався мій культурно-мистецький фронт.
Ми проводили виставки українських митців, запустили культурну програму Statement Ukraine від Vienna Contemporary, організовували панельні дискусії про адаптацію українського законодавства до європейського. Займалися промоцією нашої культури й намагалися запропонувати якісну українську альтернативу російському контенту, якого раніше було дуже багато в Австрії.
На кожній зустрічі я розповідала, чим займаюся і що робила раніше — це відкривало нові можливості. Так працює не завжди, особливо в такому консервативному суспільстві, як австрійське. Втім, саме завдяки мережі знайомств і контактів багатьом вдається знайти себе і бути корисним, не погоджуватися на першу-ліпшу пропозицію, а шукати варіанти продовження свого шляху.
Важливо розуміти, наскільки українці працьовиті й талановиті. Ми готові створювати проєкти фактично з нуля, в обмежені терміни і з малими ресурсами. У цьому сенсі ми більш вмотивовані за європейців, у яких заплановано все ледь не на три роки вперед. У нас же важко планувати щось далі, ніж на місяць, тому цей запал і драйв від створення нових проєктів дуже заряджає європейців і показує українців у новому світлі.
Свої плюси має й австрійський підхід до роботи. Європейцям вдається зберігати баланс між життям і працею. У них є чіткий графік, порушувати який не можна. Це стосується відпусток, вихідних чи просто вільного часу. Наприклад, у п’ятницю робочий день закінчується о третій. Якщо ти відправиш електронного листа після, то можеш отримати відповідь у грубій формі, що ти порушуєш чиїсь особисті кордони. Для мене це стало відкриттям. Після трьох місяців повномасштабної війни важко було усвідомити, що десь там люди живуть і насолоджуються цим життям. Це мене вразило, і я спробувала перенести такий підхід на інші свої проєкти.
Крім культурно-мистецьких ініціатив у Відні, я працюю над створенням навчальної програми Ukrainian Women Entrepreneurs Hub для жінок-підприємниць в Україні. Уся наша команда перебуває за кордоном, тож це лише грає нам на користь, бо ми не залежимо від повітряних тривог чи відключень електроенергії. Можливість швидко реагувати, допомагати й адаптовуватися дозволяє нам робити кращий, ціннісний та важливий для жінок проєкт і бути максимально ефективними, перебуваючи в інших країнах.
Як би там не було, своє майбутнє я бачу виключно в Україні. Війна показала, що ми нічим не гірші за європейців. Що стосується системи охорони здоров’я, якості послуг, діджиталізації — вони кращі, ніж в інших країнах, швидші та більш людиноорієнтовані. Тому важливо брати від європейців найкраще, але паралельно зберегти цю українську енергію, ініціативність та амбіційність.
Допомога небайдужих
Наприкінці березня ми з молодшою сестрою вирішили евакуюватися із Києва. Спершу думали їхати у Польщу, але нас запросили до себе знайомі зі Швеції. Якийсь час сумнівалися, їхати чи ні, але ситуація була критична і ми фактично з валізами відправилися у невідомість.
Прожили у Стокгольмі два місяці, але шведи досить довго роблять документи і весь цей час я не мала права працювати. Соціальна допомога у країні маленька — всього 140 євро на людину. Цього не вистачало, тому разом із сестрою вирішили їхати далі. Вибір впав на Фінляндію. Ми взяли квитки на паром — і вирушили туди.
Облаштовувати життя у Фінляндії через міграційну службу не хотіли. Я розуміла, що перебування з іншими біженцями лише ускладнить пошук роботи і житла, тож написала волонтерам із Shelter.UA з питанням, хто зможе прихистити нас бодай на місяць. За цей час я мала знайти роботу й орендувати житло. Зрештою, ми знайшли жінку на ім’я Арія. Вона жила у невеличкому містечку Ловійса за 70 км від Гельсінкі й погодилася нам допомогти.
Моїй сестрі швидко знайшли школу, де теж навчалися українці, а мені запропонували роботу у клінінговій компанії. В Україні я працювала режисером монтажу і моушн-дизайнером, тому така зміна для мене була досить складною. Але це був єдиний варіант у такому маленькому містечку, тож я погодилася. Потрібно було зібрати грошей, аби мати зможу орендувати квартиру в Гельсінкі, де б я могла знайти кращі варіанти.
Робота починалася о п’ятій ранку, добиратися до неї потрібно було 8 км, а міський транспорт їздить раз на годину — та і це не завжди. Спершу допомагали мої колеги, якийсь час вони забирали мене машиною. Згодом мені подарували велосипед. Так я пропрацювала три тижні, поки через знайомих Арії не знайшла роботу і житло у Гельсінкі.
Житло у Гельсінкі коштує дорого, від 750 євро за маленьку кімнатку та від 1200 євро за нормальну квартиру. Та нам пощастило: знайомий Арії саме здавав в оренду свою маленьку квартиру на 16-18 кв. м. Ціна була прийнятна — 500 євро за місяць.
Я знайшла роботу моушн-дизайнером у компанії Banijay Finland, що займається виробництвом локального "МастерШефа". Через незнання фінської я не могла братися за роботу відеоредактором, бо там потрібно було нарізати відео й розуміти, що на ньому говорять. Але зі знаннями англійської можна було створювати графіку для проєктів.
Відмінність між роботою в Україні та Фінляндії величезна. Від зарплати, яка вдвічі-втричі вища, до контрактів, які підписують на конкретний час. Тобто якщо в Україні тебе наймають на необмежений термін, то тут діє інша система. Проєкт закінчується — і тобі потрібно знову шукати роботу. Але з тим рівнем заробітної плати, який є у Фінляндії, після завершення проєктів можна ще якийсь час спокійно жити і платити за оренду житла.
Що мене здивувало, так це те, що у Фінляндії дозволено брати з собою на роботу собак. Багато моїх колег так робили. Тварини просто бігають по офісу, це нікого не бентежить, за ними слідкує офіс-менеджер.
Також тут зовсім інше ставлення до колег і керівництва. Ти можеш спокійно спілкуватися з начальством на "ти", ваші ідеї та побажання сприйматимуться нарівні. Немає такого, що хтось вищий за тебе, навпаки, ви всі — команда.
Для біженців із України у Фінляндії не існує особливих умов роботи, як і жодних поблажок для роботодавця щодо сплати податків. Але є один нюанс: українці можуть не платити податки, якщо заробітна плата за чотири місяці менша восьми тисяч євро. Якщо ж ти працюєш паралельно в Україні, то потрібно вказати додатковий заробіток у спеціальній картці, коли подаєш документи.
Працюючи у Фінляндії я зрозуміла одну важливу річ: в Україні досить сильна школа, у нас є дійсно круті професіонали. Наприклад, я освоювала свій фах на роботі, без жодних курсів. Але мої проєкти здивували європейців, вони були шоковані, що українці так вміють. І це вони ще нашого "Холостяка" чи "МастерШефа" не бачили! Українські дизайнери тримають високий рівень у сфері відеопродакшну й нічим не поступаються фінам.
Відповідальність компанії
До 24 лютого я працювала продавцем-консультантом у магазині H&M в Києві. Але після повномасштабного вторгнення мережа припинили роботу в Україні — магазини зачинені і дотепер.
Рішення про переїзд за кордон ухвалила на початку березня. Моя тітка мала близьку подругу в Чехії, тож разом ми поїхали до міста Усті-над-Лабою, де мали знайомих. Вони допомогли нам із житлом, адаптацією, мовою. Фактично з першого дня ми мали де жити, далі почали вчити чеську, записалися на курси, оформили візу тимчасового захисту.
Важливим стало те, що компанія, в якій я працюю, допомагала своїм співробітникам за кордоном знайти роботу. Тож я написала HR-менеджеру і за декілька тижнів почала працювати в магазині H&M в місті, куди ми переїхали. Посада залишилася та ж сама — продавець-консультант. Звісно, були свої особливості та нюанси, але в цілому це була та сама робота, яку я виконувала і в Україні.
Утім, виникли труднощі з мовою. Рівень володіння чеською у мене був мінімальний, а спілкуватися з покупцями потрібно. З часом мій рівень ставав все кращим, я почала освоювати касу, більше спілкуватися — в цьому допомогли мовні курси, які відвідувала протягом трьох місяців, а також щоденна практика у магазині. Ну і звісно, всі у колективі розмовляли лише чеською.
Під час роботи за кордоном не помітила якихось особливих відмінностей у підході до праці в українців та чехів. Лише те, що люди в Чехії більше цінують свій вільний час і вихідні, а українці звикли працювати 24/7. Ну і зарплати за кордоном вищі.
Як би там не було, працювати в іншій країні у сфері, де потрібно спілкуватися з людьми — це цікавий досвід. Ти бачиш інше життя, інший менталітет, розширюєш свій кругозір. Так, тепер я знаю ще одну мову, зараз розмовляю і розумію чеську — не все, але більшу частину.
Запуск власного бізнесу
Я з чоловіком переїхала до Німеччини давно, ще дев’ять років тому. Спершу ми тут навчалися, далі знайшли роботу, а згодом у нас народилася донька. Мої батьки давно мали бізнес морозива в Україні й мріяли відкрити маленьке кафе тут, у Берліні. Я навіть в університеті на одному з курсів розробила практичний бізнес-план для нашого майбутнього закладу, фактично все йшло до того, аби його відкрити. Але процес отримання посвідки на проживання у Німеччині для батьків тривав дуже довго.
Коли почалася повномасштабна війна, у нас вже була активна фаза становлення бізнесу. За таких трагічних умов у батьків з’явилася можливість виїхати до Німеччини. Вони вирішили займатися бізнесом в Україні дистанційно, а частину обладнання перевезти сюди. Тож поки ми боролися з великою бюрократичною системою, мама й тато займалися релокацією бізнесу.
Про те, аби запустити власну справу, мріяла і я. За ці дев’ять років я змінила три роботи, де була найманим працівником. Але щоразу мені було важко з керівництвом та менеджерами, у нас розходилися думки. Тому я ухвалила рішення, що хочу працювати на себе. Так, у Німеччині найманий працівник більше захищений, ніж підприємець. Ти маєш усі соціальні виплати, контракт з конкретно прописаними правами та обов’язками, тебе не можуть просто так звільнити. Цього достатньо, щоб бути на середньому рівні.
Якщо ж запускати власну справу, то все значно складніше. Але з досвіду моїх батьків, відкрити бізнес у Німеччині легше, ніж в Україні. Так, потрібно пройти купу процесів та інстанцій, але якщо ти виконуєш усі умови законодавства, проблем не буде.
Наприклад, в Україні купуючи щось у супермаркетах підприємці мають запитувати про сертифікати якості продукції. Також у закладах харчування потрібно зберігати мийні засоби у спеціальній шафі, яка зачинається на ключ, і ставити підпис після кожного використання цих засобів. У Німеччині з цим усе простіше: тут тобі довіряють і не вимагають дотримання купи додаткових умов.
Ще в Німеччині може відкрити бізнес практично будь-хто. Запуск підприємства не дає тобі права на автоматичне набуття громадянства. Наприклад, я маю безстрокову посвідку на проживання, мої батьки отримали тимчасовий прихисток на 2 роки. Але це не заважає нам мати власну справу.
Ми, наприклад, нещодавно запустили кафе B-Iced у Берліні й на посаду продавця я насамперед шукаю когось із України. Для цього публікую оголошення у тематичних групах у Facebook. Якщо не знайду — продовжу пошуки серед німців або ж серед студентів, які володіють німецькою.
Та зараз багато хто хоче наймати саме українців. Таку підтримку від німців відчуваємо і ми. Йдеться не про політику чи офіційний курс німецької влади, а про ставлення пересічних громадян. Їхня прихильність до України суттєво зросла.
Є й те, що відрізняє українських працівників від німецьких. Європейці вміють визначати вартість своєї роботи. Під час співбесід тебе запитують про бажану зарплату. Це вважається ввічливим, у тебе є вибір і ти можеш диктувати свої правила. А роботодавець вже для себе вирішує, чи може стільки платити. Та коли я проводила співбесіди до нас у кафе, то зіткнулися з тим, що українці так не можуть. Ти питаєш, скільки людина хоче заробляти, й отримуєш відповідь: "Я не можу вам диктувати". Або люди взагалі просять платити не менше офіційного мінімума. Думаю, це ставлення варто змінювати — українські працівники мають таке ж право визначати вартість своєї роботи, як і німецькі.
Цей матеріал є частиною спецпроєкту "Нова Україна", в якому команда "Наш Київ" підіймає важливі теми для українського суспільства: нова робота, новий дім, нова культура, новий бізнес, нові технології, нові історії, нові українці та нова реальність. Ми допомагаємо читачам розв'язувати нагальні проблеми, ставати ще сильнішими та робити сильнішою Україну.
