За останніми даними з початку повномасштабної війни у Києві зареєструвалися понад 150 тисяч внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Це люди, які внаслідок збройної агресії рф та окупації росією українських територій були вимушені покинути рідні домівки.
Одна з них — Марія Снідевич, фотографиня із Херсона. Дівчина провела в окупації півроку і наприкінці серпня разом зі своїм хлопцем виїхала до Києва. Про повну ізоляцію в захопленому росіянами місті, шлях на підконтрольну Україні територію та життя у столиці вона розповіла "Нашому Києву".
Життя в окупації
Російські військові захопили Херсон на початку березня. З того моменту життя у місті почало нагадувати сюжет роману Стівена Кінга "Під куполом". У Херсоні доволі сильно відчувалася ізоляція, не було українських товарів, українського зв’язку, доступу до українських сервісів. Люди були вимушені брати російські SIM-карти, аби мати бодай якийсь зв’язок з рідними.
Звісно, спочатку ніхто ці SIM-ки брати не хотів. Тим паче їх видавали під паспортні дані. Але окупаційна влада почала маніпулювати населенням. Спершу обірвали мобільний зв’язок, а потім по телебаченню російські канали почали транслювати наративи, буцімто це зробила Україна, бо не хоче, аби Херсон мав якийсь вплив на західні регіони. Пам’ятаю, я тоді пройшлася по центру міста і побачила чергу за SIM-картами. У тому натовпі я чула, як люди переказували ці російські наративи. Тобто маніпуляція вдавалася. Переважно вона була націлена на старшу аудиторію, адже багато молоді з міста вже виїхало.
Взагалі, у цій ізоляції в людей почали проявлятися такі риси, яких ти зазвичай не бачиш. Це і бажання відхопити собі останній шматок, і лицемірство, і жага до влади. Як Кінг описував поведінку члена міського уряду Джеймса Ренні у своїй книзі — так само було спостерігати за Сальдо і Стремоусовим. Адже ми обох їх добре знаємо, вони були в Херсоні і раніше, а Сальдо навіть обирали мером. Усе це було, наче в книзі. Я перекладала події з "Під куполом" на свою реальність і прочитала роман менш ніж за тиждень — дуже хотіла дізнатися, чим усе закінчиться.
Практично з першого дня окупації в Херсоні почалися проукраїнські мітинги. Я побувала на одному із них, 20 березня. Раніше ми не йшли, тому що було страшно. Ми не розуміли, що взагалі відбувається, що з нами буде. Адже всі ми знаємо, чим зазвичай закінчуються мітинги у росії. Тому ми якийсь час просто сиділи і спостерігали за усім.
Коли цієї агресії стало багато, ми вирішили піти. Це був не найбільший мітинг, але навіть тоді вся центральна площа міста була зайнята людьми. Спершу я просто стояла у натовпі. Це було зовсім не страшно, тому що ти серед своїх людей, ти знаєш, що ви всі на одній стороні. Але коли я дістала фотоапарат, аби все це зняти — ось тоді з’явився страх. Адже ти ніколи не знаєш, як відреагують інші. Особливо я помітила, що військові дуже не люблять камери. Якщо ти з телефоном — це ще ок, але коли у руках фотоапарат — тебе сприймають на зовсім іншому рівні. Думаю, багато хто вважав, що я журналістка.
 |
 |
Перші 10-15 хвилин я просто ходила у натовпі, фотографувала плакати людей. А потім страх кудись зник. Натовп так завжди впливає: люди навколо щось скандують, усі охоплені однією ідеєю — і це заражає тебе. Я виходила перед натовпом, ставала поміж людьми та військовими, знімала все це зі сторони. В якийсь момент російська техніка ринула розділяти натовп, а мітингувальники побігли їй назустріч, щоб голими руками відганяти військових. Я тоді подумала, що якщо вже вирішила знімати мітинг, то немає куди відступати. І побігла усе фотографувати. Це було неймовірне відчуття.
На жаль, я сходила лише на один мітинг. Після того акції були меншими, а з наступного тижня їх почали розганяти. Російські військові стріляли у натовп, були поранені. І вже у квітні люди перестали збиратися.
Проукраїнський мітинг у Херсоні, 20 березня 2022 року. Відео: "Суспільне Херсон".
Евакуація
До останнього я не хотіла виїжджати із Херсона, адже в мене там залишалися рідні. Та одного разу в серпні моя подруга, яка вже була на підконтрольній Україні території, зателефонувала своєму батьку-військовому. Він жив по сусідству і ми намагалися підтримувати одне одного. Подруга запитала у батька мимохідь, чи не хоче він виїхати. І він відповів, що хоче, бо вже втомився бачити, як здаються його друзі. На той момент люди дійсно почали потроху переходити на сторону окупантів. Вони їх не підтримували, але споживали російські продукти, йшли на роботу за рублі. Багато хто робив це просто тому, що треба було якось жити, бо не залишилося українських товарів. Наш сусід втомився все це спостерігати і вирішив виїхати.
Подруга запропонувала евакуацію і нам. Я була тією стороною, яка хотіла ще трохи почекати. Але хлопець більше схилявся до того, щоб виїхати. І от ми сиділи в неділю, розмовляли про це, а буквально у вівторок-середу вже потрібно було виїжджати. В якийсь момент я зрозуміла, що від мене немає жодної користі у Херсоні. Там не залишилося роботи, всі мої клієнти виїжджали або планували виїжджати найближчим часом. Іншої роботи я не знала, а тримати в руках рублі не хотіла. Це був такий рубіж, через який я не могла переступити. А жити якось потрібно було. Тому я вирішила, що від мене буде більше користі, якщо я виїду, якщо я буду працювати, допомагати своїм рідним, які там залишилися, якщо я буду висвітлювати те, що не могла сказати в окупації.
 |
 |
Це стало ключовим моментом. Адже навколо тебе стає все менше людей, менше можливостей, а розв'язання проблеми на той момент не було видно. Усе літо у Херсоні було тихо. Було враження, наче нічого не відбувалося — і це дуже тиснуло. Люди не розуміли, скільки так триватиме, як довго ще сидіти у своїй конурі й боятися зайвий раз вийти на вулицю, аби не зустріти якогось російського військового, який може тебе допитати чи влаштувати перевірку. До того ж почалися розмови про референдум, мобілізацію херсонських чоловіків. Якби мого хлопця з дулом біля скроні забрали росіяни — я не знаю, що б робила. Тому буквально за півтори доби ми зібрали всі свої речі, почистили пам’ять телефонів, залишили більшість техніки — і виїхали.
Ми виїхали із Херсона 17 серпня о 6-й ранку. Дорога до Запоріжжя зайняла шість днів, аби виїхати через Василівку, довелося пройти 30 блокпостів. Організованого коридору для евакуації не було, просто люди з усього півдня масово їхали в одну-єдину точку, де після детального обшуку всіх речей їх випускали у "сіру зону", а далі — на підконтрольну Україні територію. У самій же "сірій зоні" дороги немає — лише зруйнований міст і вже протоптана стежка по річищу висохлої ріки. Дорога настільки погана, що деякі машини не могли нею проїхати. Ми навіть коли виїжджали, то допомагали іншій сім'ї на "Жигулях", тягнули їх тросом нагору.
Але те, як ми виїжджали — це був подарунок всесвіту. Звісно, як і всіх, нас зупиняли на кожному блокпості. Але детальних перевірок не було. Ми хвилювалися, що окупанти будуть перевіряти телефони, відновлюватимуть видалені файли та переписки. Мій хлопець взагалі залишив свій телефон у Херсоні, а я максимально старалася очистити пам’ять і перезаписати її. Але тотальних перевірок не було, телефони у нас не брали жодного разу.
Найскладнішим було очікування і нерозуміння того, коли все завершиться. Щодня наш перевізник переконував, що сьогодні нас мають випустити. Але у росіян постійно щось було не так: то дощі розмивали річище у "сірій зоні" й нікого не випускали, то люди на щось скаржилися коменданту — і він приїжджав розбиратися до військових.
Весь цей час ми сиділи в машині посеред поля. Це південне літо, надворі спека, присісти ніде: або на асфальт, або на землю. А коли йшов дощ, то усі пріли в розжарених автівках. Зрештою, хоч дорога із Херсона до Запоріжжя обійшлася нам дорожче, ніж для більшості людей, які виїжджали самотужки (ми заплатили перевізнику по 6000 гривень з людини), та нам було легше бодай в тому, що на ночівлю ми їздили у сусіднє село. Іншим доводилося спати посеред поля в машині. Ми ночували в авто лише в останню ніч, бо з усіма цими чергами потрібно було бути на місці.
22 серпня о 16-й годині нас із хлопцем пропустили у Василівку. Коли я побачила українських військових, то, чесно, заплакала. Я така людина, яка на людях ніколи не плаче, але тоді на очах були сльози. З’явилося відчуття полегшення, наче ти півроку сидів у дуже малесенькій коробці, яка тебе стискала і не давала ступити ні кроку, а в якийсь момент ця коробка відкривається і ти можеш вільно вдихнути повітря.
Життя у Києві
Ще коли ми тільки думали про виїзд із Херсона, то розуміли, що поїдемо у Київ. Це рішення було одразу, адже і в мене, і в хлопця тут була б робота. Компанія Adidas, в якій він працював, перевела його у нововідкритий магазин у Києві, тому буквально за 3-4 дні після приїзду він вийшов на роботу. А у мене більшість клієнток переїхали із Херсона до Києва, тому я теж почала працювати доволі швидко.
Перше, що ми зробили, коли приїхали у місто — це сіли у метро на станції "Вокзальна", вийшли на "Театральній" і пройшлися по Хрещатику. Там саме була виставка залишків російської техніки. Ми походили, подивилися — просто прекрасна річ. Далі зайшли поїсти бургерів. Вперше за півроку я була в якомусь закладі. Потім сходили в АТБ, за яким я дуже сумувала. Це такі маленькі речі, які не зрозуміють ті, хто не був в окупації, хто цього не втрачав.
Взагалі, просте спостереження за людьми дуже допомагало зрозуміти, що тут зовсім інше життя. Це було помітно ще у Запоріжжі, коли нас зустріла моя подруга — та сама, яка і запропонувала виїхати із Херсона. Вона відвела нас в якесь кафе випити кави. Це була восьма вечора. І от ми брудні, після шістьох діб у полі, сидимо втрьох просто в шоці: навколо грає музика, люди гуляють, сміються, каву замовляють, діти граються.
Спершу ми зупинилися на ніч у мого університетського друга. Одразу почали прочісувати оголошення про оренду житла. Я опублікувала в Instagram історію про те, що ми шукаємо квартиру в Києві — і мені відповіла одна дівчина-журналістка. Вона запропонувала свою квартиру. Це була нереальна допомога, адже нам дозволили платити за оренду стільки, скільки ми можемо. Без цього було б дуже скрутно.
Також була підтримка і від волонтерів. Друг мого хлопця займається розподілом гуманітарної допомоги серед людей, які виїхали з окупованих територій. У перший-другий день він передав нам великий пакунок гуманітарки з базовим продуктовим набором та всілякими зубними щітками, пастами, порошками. Це нам дуже допомогло, адже ми тільки приїхали й потрібно було придбати багато речей. А так частину з цього ми вже мали.
Допомагало й те, що в Києві я не вперше. Я раніше тут бувала, приїжджала відпочити, відвідувала якісь концерти. А минулого року навіть працювала у столиці. Але Київ мені не подобався через занадто швидкий темп життя. Коли ми вже сюди переїхали, то я почала дивитися на місто інакше. Події цього року змусили мене переглянути свої погляди на життя, я почала концентруватися більше на тому, що мені приємне, на красивому і доброму. Змінилося і моє ставлення до Києва — я почала більше дивитися на те, що мені подобається у ньому: на стару архітектуру, велику кількість зелені і більше можливостей.
Звісно, я дуже сумую за своєю ріднею, яка залишилася в Херсоні. З того моменту, як я виїхала, багато речей у місті змінилося. Жити стало значно важче. Зараз зв’язок там дуже нестабільний. Одне повідомлення за два дні — це не те, що було раніше. Також сумую за своєю квартирою, картиною, яку я намалювала хлопцеві, ремонтом, який ми ночами робили самі упродовж півтора місяця. А також просто за вулицями, за атмосферою і особливо за природою — за Олешківським сосновим лісом, який був одним із моїх місць сили. Дуже боляче від того, що прохід туди буде закритий ще довго, адже ми знаємо, що росіяни там окопали техніку, встановили якісь розтяжки.
Взагалі, серце болить за природу Херсонщини. Адже це один із наймальовничіших країв України. Тут є майже все: море, озера, ріки, найбільша в Європі пустеля, найбільші в Європі штучні ліси, каньйони. От за цим всім я дуже сумую. Боляче, що окупанти знищили багато природних пам’яток, що згоріли ті місця, де ми ходили у походи.
Якось ми з хлопцем захотіли виїхати в ліс у Києві. Оскільки ми живемо на Лівобережжі, то подумали поїхати подивитися на ліс біля станції "Лісова". Але, на жаль, там перекриті всі дороги, все заміновано. Єдина відрада поки для нас — це, як не дивно, парк "Перемога". Тут дуже високі сосни, які одразу асоціюються з рідним домом. А ще трошечки легше стає від того, що у моєму дворі росте кілька сосен. Коли виходиш із будинку, ти відчуваєш цей запах і моментально відносишся думками в Херсон.
Цей матеріал є частиною спецпроєкту "Нова Україна", в якому команда "Наш Київ" підіймає важливі теми для українського суспільства: нова робота, новий дім, нова культура, новий бізнес, нові технології, нові історії, нові українці та нова реальність. Ми допомагаємо читачам розв'язувати нагальні проблеми, ставати ще сильнішими та робити сильнішою Україну.
