У кінотеатрах стартував прокат канадського фільму "Гіркі жнива" режисера Джорджа Менделюка. Його вже похвалили за правдиве зображення історії і звинуватили в історичних неточностях, подякували канадцям за увагу до України та побідкалися, що подібний фільм саме в Україні й досі не зняли. Нам теж є що додати.
Стрічку можна назвати спробою зробити жанрове кіно в етнографічно-історичних декораціях. Це мелодраматична історія кохання молодих українських селян Юрія та Наталки на фоні трагічних подій 1930-х років. Фільм вийшов досить гарним візуально, що не дивно: у титрах значиться досвідчений оператор Дуглас Мілсом ("Цільнометалева оболонка", "Робін Гуд: принц злодіїв"). Також можна назвати вдалим кастинг: молоді й перспективні Саманта Баркс та Макс Айронс дуже старалися та виглядали загалом гарно.
Проте у фільму багато проблем, і перша з них — це сценарій Річарда Бачинського-Гувера. Сюжет вийшов плутаним. Герої діють нелогічно, їхні мотиви не завжди зрозумілі. Автори фокусуються на любовній лінії, яка сама по собі є кволою та безконфліктною. Втім, бічні сюжетні ще гірші.
У фільмі купа деталей, які ніяк не рухають сюжет. Наприклад, друзі Юрія, Микола і Тарас, також закохані в його наречену Наталку. Але вони практично не виявляють свої почуття, тож це прикре непорозуміння не впливає на їхні дії та стосунки з Юрієм.
Або ж епізод, де Наталка іде до комісара Сергія. Ми не знаємо, чи вона вимушена була це зробити, чи то в неї був якийсь підступний план. Дівчина труїть комісара борщем з мухоморами, але чомусь не до смерті, а тільки до галюцинацій, після чого відразу ж закликає селян повстати проти більшовиків. Повстання провалюється. "Що це було?" — питає себе глядач, якого огортає непозбувна бентега.
Нелогічності та ляпи сценарію можна перераховувати дуже довго. Так само довго можна говорити про історичні неточності. Роль села біля Сміли зіграв музей Пирогів. Всі дівчата у фільмі бігають з романтично розпущеним волоссям, що в Україні не було заведено. І так далі. Але то вже дрібниці.
На цьому розмову про фільм можна було б припинити, якби цілком непримітна лавсторі не розгорталася на тлі Голодомору.
Голодомор — це несправедливо, жахливо і невиправно, це одна з найстрашніших сторінок в новітній історії. І це українська історична травма. З травмами треба працювати, про них треба говорити. Прекрасно, коли до таких розмов підключається мистецтво. Тому що мистецтво (в нашому випадку — художнє кіно) може запропонувати якесь терапевтичне прочитання теми. Наприклад, так, це з нами сталося і це було дуже погано, але все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими.
Наші сучасні режисери поки що не проявили цікавості до Голодомору (останній художній повнометражний фільм на цю тему, "Голод-33", був знятий у 1991 році). В жодному разі це не камінь в город кіношників, їх можна зрозуміти. Тема, з одного боку, страшна і болісна, з іншого — вкрита офіціозним пафосом, який погано поєднується з творчістю.
Отже першим за багато років художнім фільмом про Голодомор стали "Гіркі жнива" канадських авторів з українським корінням. І цей фільм робить дуже важливу річ: він розповідає про Голодомор та популяризує Україну за її межами. Фільм вийшов у прокат у 45 країнах світу, його показували на великих кінофестивалях. І це прекрасно.
З іншого боку, стрічка демонструє нам, якою світ бачить Україну. А бачить він її як цікавий з етнографічної точки зору край, що історично багато страждав і був зіпсований поганими хлопцями. Його мешканців треба пожаліти, хоча всі хороші хлопці (як головний герой) тікають звідти на Захід.
Не сказати, щоб це була найгірша версія України. Нещодавно в інтернеті з’явився ролик, у якому зібрані епізоди про Україну в зарубіжному кіно за останні 50 років, і там чимало неприємних речей. Тож Україна у вишиванках і безкраїх полях — це ще добре. І, що цікаво, закономірно.
Давайте згадаємо 2015 рік та епічну баталію за висування фільму від України на "Оскар". Тоді за номінацію змагалася жорстка, артхаусна, відзначена на багатьох фестивалях стрічка “Плем'я”. Її головним суперником був фільм “Поводир”, що розповідав про трагічні події української історії та продовжував традиції поетичного кіно. Якщо ви пам'ятаєте, на “Оскар” висунули саме “Поводиря”. Тобто Україна й сама транслює світові цей образ історично нещасної, але прекрасної землі. Світ дослухається і повертає нам “Гіркі жнива”. У тому ж жанрі мелодрами про трагічну українську історію. А це такий спеціальний жанр, у якому ніколи не зіграє Брюс Вілліс. Бо він завжди усіх рятує. Тим часом у фільмі про Україну всіх не врятуєш. Взагалі мало кого врятуєш. Врятуєш свою шкіру і кількох рідних — і то добре.
