26 квітня 1986 року відбулася подія, яка назавжди змінила хід історії. Трохи більше ніж за 100 км від Києва сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції – вибухнув четвертий енергоблок. Здавалося б, катастрофа такого масштабу повинна була призвести до негайної реакції з боку влади та застосування різних заходів безпеки у багатомільйонному місті. Але столиця продовжувала жити у звичайному ритмі.
"Наш Київ" згадує, як тоді розгортались події.
Як кияни провели день вибуху
Аварія на ЧАЕС сталася вночі. Але зранку мешканці Києва не прокинулися від сирен, екстрених повідомлень у ЗМІ чи хаосу на вокзалі.
Це був звичайний суботній теплий ранок – температура сягала 20 градусів. Тож коли в повітря викидалися величезні дози радіації, замість перебування у закритому приміщенні містяни спокійно відпочивали на вулиці.
Газети за 26 квітня пропонували читачам матеріали про здобутки СРСР у промисловості та успіхи на міжнародній арені. У «Правді» можна було побачити досить символічні статті «Енергію дає Північне сяйво» про плавучу електростанцію на узбережжі Чукотки та «Вимоги Хіросіми» про заклики до США заборонити ядерне озброєння.
Відсутність звісток з Чорнобиля не зумовлювалася проблемами з оперативною передаючою новин, адже партійне керівництво було проінформоване відразу. Перше офіційне повідомлення про аварію населення почуло тільки 28 квітня, коли на сполох забили інші країни.
Футбольний матч з тисячами глядачів
У неділю 27 квітня на Республіканському стадіоні (сьогодні НСК «Олімпійський») мало відбутися змагання між «Динамо» та «Спартаком» у межах чемпіонату СРСР з футболу. Скасування матчу означало б підтвердження чуток про вибух, які вже почали ширитися містом від залучених до ліквідації аварії пожежників і військових. Тому поєдинок київської та московської команд відбувся за планом.
Через вихідний трибуни були вщент забиті вболівальниками. За футболом прийшли спостерігати близько 82 тис. глядачів.
Першотравнева демонстрація на Хрещатику
Одним з найважливіших ідеологічних свят для СРСР був День солідарності трудящих. Зазвичай 1 травня відзначали гучно та помпезно, з багатотисячними демонстраціями. Попри величезну небезпеку проводити такий захід після вибуху на ЧАЕС, радянська влада розпорядилася не відміняти урочистості в Києві. Парад мав бути сигналом для міжнародної спільноти про повний контроль над ситуацією і нібито відсутність серйозної загрози. Фото з натовпом усміхнених киян у самісінькому центрі міста стали б ідеальною картинкою для пропаганди.
Українське керівництво не проявило достатньо рішучості та не відмовило начальству з Москви. Хоча тоді радіаційний фон на Хрещатику вже перевищував норму в 500 разів. До того ж, протягом 27-29 квітня відбувалися багаторазові репетиції у центрі міста за участі дітей. Газета «Вечірній Київ» в матеріалі про святкування згодом писала: «Тисячі киян вийшли 1 травня на головну магістраль міста-героя… В урочистостях на Хрещатику взяли участь понад 120 тисяч киян та гостей столиці». Пізніше парад отримав красномовну назву «Чорнобильська демонстрація».
Урочиста хода 1 травня розпочалася о 10 ранку. Демонстранти бадьоро крокували вулицею Червоноармійська (зараз Велика Васильківська) та Хрещатиком до площі Жовтневої революції (нині Майдан Незалежності). Колону очолювали дівчата у вишиванках і віночках з різнобарвними стрічками, а в кінці йшли студенти і школярі. Учасники несли транспаранти з гаслами «Мир, труд, май» і «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». А на самій площі Жовтневої революції з величезних портретів на фасадах будинків за дійством спостерігали В. Ленін, К. Маркс і Ф. Енгельс.
Наприкінці параду учасників зустрічали тогочасні керівники українського радянського уряду Валентина Шевченко та Володимир Щербицький разом зі своїми сім’ями. Останньому голова СРСР Горбачов погрожував звільненням за зрив першотравневої демонстрації. Також на трибунах людей вітали депутати, міністри, ветерани, передовики виробництва та видатні діячі культури й науки. Проте деякі кияни помітили, що цього року були відсутні представники енергетичної галузі. Після закінчення урочистостей люди розійшлися з дивними відчуттями втоми та сухості в роті. І причина крилася саме у впливі невидимої радіації.
Ось як той день згадує киянин Ігор Дармостук, один з учасників параду: «Київ на травневі мав виглядати взірцево святково і влада всіляко спонукала громадян до масової святкової активності. Я, мама і тато вирішили долучитися до загального святкування і включитись у демонстрацію. Але добутися перепустки в головну святкову колону, що крокувала Хрещатиком, у нас не вийшло. І ми вирішили стати частиною імпровізованої колони святкових перехожих, що йшли проспектом Перемоги від Нивок аж до цирку. Людей була сила-силенна, дорослих, дітей, літніх. Погода чудова, сонечко. Всі усміхнені і щирі – свято. Ми лишилися на площі Перемоги до вечора, щоби дивитися святковий салют. Під вечір погода почала псуватися, стало сильно холодно, а згодом взагалі почався дощ».
Як радянська влада приховувала правду
Повідомлення від Управління КДБ по Києву та області, надіслане керівництву ще 26 квітня, зазначало: «З метою недопущення витоку інформації, розповсюдження неправдивих та панічних чуток організований контроль вихідної кореспонденції, обмежений вихід абонентів на міжнародні лінії зв’язку». Отже влада від початку обрала шлях замовчування і приховування правди. Вже через три дні начальник Комітету державної безпеки УРСР розпорядився посилити контроль серед київських підприємств і установ. Райвідділи щоденно мусили доповідати про кількість виявлених «провокаторів» і проведення виховних бесід.
Коли 2 травня з’явилися повідомлення про візит представників найвищого керівництва Союзу до Чорнобиля, а іноземні радіостанції почали бити на сполох – у Києві зросла паніка. Тоді по місцевому телебаченню стали показувати виступи міністра охорони здоров’я УРСР. Він заспокоював, що ніякої катастрофи не відбулося та радив дотримуватися лише деяких профілактичних заходів: проводити вологе прибирання вдома, не випускати дітей на вулицю, щільно зачиняти вікна. Для приховування інформації були вжиті заходи навіть щодо встановлення діагнозів у київських лікарнях. Пацієнтам, які насправді постраждали від променевої хвороби, діагностували вегето-судинну дистонію. А це позбавляло людей можливості застосовувати правильне лікування.
Реакція киян на дії влади
Від самого початку мешканці Києва потайки розповсюджували інформацію про вибух на ЧАЕС, отриману від знайомих ліквідаторів, високопосадовців або лікарів. Також з 1 травня активізувалися закордонні радіостанції, які висували підозри до керівництва СРСР щодо приховування реальних масштабів катастрофи. Вночі у квартирах киян на мінімальній гучності лунали ці «ворожі голоси», що розповідали про токсичний дощ і підвищений радіаційний фон у місті. А вдень КДБ виявляло листівки на дверях кабінок телефонних автоматів з інформацією про наслідки аварії в Чорнобилі та критикою радянської влади.
Також реакцію населення відображали листи, здебільшого анонімні, та колективні звернення до керівництва. У них кияни виражали своє невдоволення діями влади. Наприклад, у зверненні від київських жінок-матерів звучали благання швидше евакуювати з міста дітей і забезпечити киян дозиметрами. А в одному з листів автор жалівся на паніку в Києві та забиті людьми автостанції, в той час як партійні діячі відправили свої родини подалі ще в перші дні аварії. «Хіба можемо тепер ми прості люди, рядові комуністи, довіряти своєму керівництву?» – звучало запитання.
«Велогонка миру» в напівпорожньому Києві
Щоб знову надати міжнародній спільноті підтвердження контролю над ситуацією керівництво СРСР вирішило не відміняти в Києві велоперегони держав радянського блоку. Адже місто довго готувалося до масштабної спортивної події, яка вперше проводилася на території Союзу. Тож 6 травня на Хрещатику стартувала 39 за рахунком «Велогонка миру». Перед початком заходу відбувся мітинг, на який для масовості зігнали київських студентів.
Ось тільки бажаючих ризикувати не виявилося навіть серед дружніх до СРСР країн. Тож на гонку приїхали лише гості з Франції. Але французька команда завбачливо прихопила з собою дозиметри. Завдяки цьому світ нарешті дізнався, що радіаційний фон у Києві перевищував норму в 500 разів. Вже увечері в місті почалася справжня паніка і квитки на всі потяги й автобуси відразу розкупили. Для того, щоб потрапити на потяг «зайцем» деякі віддавали суму розміром з місячну зарплату.
Що насправді мала робити влада
Після велоперегонів фасади київських будинків почали дезінфікувати військові, котрі їздили містом вночі. Але такі заходи слід було розпочати ще з першого дня катастрофи. Натомість, коли в Києві повітря наповнювалося смертельною радіацією, життя вирувало у звичному ритмі. Ніхто не припинив діяльність шкіл, дитячих садочків, ресторанів, кафе, театрів і концертних майданчиків. Хоча у день аварії влада мусила б повідомити киян про вибух на атомній станції, закликати сидіти вдома з зачиненими вікнами та організувати термінову евакуацію дітей з міста.
Пункти дозиметричного контролю мали з’явитися на в’їзді до Києва відразу, а не через тиждень. Лікарі повинні були виписувати містянам ліки з йодом, а не ставити хибні діагнози навмисно. Особливо нагляду потребували вагітні жінки та певна категорія хворих. Також з самого початку правильним рішенням було б вжити заходів для захисту продуктів харчування від радіоактивного забруднення і встановити контроль за вентиляційними та водопостачальними системами на підприємствах.
Коли панічні настрої почали ширитися містом і кияни намагалися виїхати, замість надання допомоги для організованої евакуації, влада тільки перешкоджала. Наприклад, головні автошляхи з Києва взяла під контроль дорожня служба. Тож мешканці були змушені виїжджати лісовими стежками. Начальство забороняла працівникам забирати дітей з міста, аргументуючи це «розведенням паніки» та погрожуючи відібрати партійний квиток у разі непослуху. Батьки мусили потайки вивозити малечу на вихідних, щоб приховати це на роботі.
Лише 9 травня урочистості припинилися і керівництво УРСР розпочало підготовку до евакуації київських школярів, ухваливши передчасне завершення навчального року. Олена Насирова, що тоді працювала вчителькою у Печерському районі, згадує: «Наша школа виїжджала однією з останніх, 24 травня… Я супроводжувала першокласників, які замикали колону, і опинилася між ними і батьками. Видовище було несамовитим: перелякані притихлі малюки із валізами в руках і рюкзачками за спинами, а декотрі мами з бабусями плакали, адже відправляють дітей в невідомість… Взагалі спогади про ці дні кінця травня 1986 року дуже важкі: погода чудова, все цвіте, світить сонце, а Київ майже порожній, і найжахливіше – в жодному дворі не чути дитячого гамору і веселощів».
