Чернігів, Суми, Харків та Маріуполь стали містами, на які прийшовся найбільший удар ворога. Через близькість до кордону з росією на них першими пішли окупаційні війська. З того часу незламну четвірку постійно обстрілюють, через що гинуть мирні люди, зокрема діти.
З кожного з цих міст дуже важко евакуюватися. Але час від часу місцеві вириваються з пекельних умов і їдуть у безпечніші місця. Тільки після евакуації вони не випускають з рук телефон та ночами стежать за тим, що відбувається з їхніми рідними містами.
Саме так, через декілька днів після урятування, проводить свої дні дівчина, яка мешкала разом з чоловіком та 6-річною дочкою у Чернігові. Вона розповіла, як усі три тижні виживала з родиною під обстрілами та як все ж зуміла поїхати з міста.
"Гради" та літаки
Ту першу сирену 24 лютого ми почули о 5.30 ранку. Родиною одразу побігли у підвал. Чули, що за стінами щось гупає, однак де, зрозуміти було важко.
Протягом всього дня ми то підіймалися у квартиру, то спускалися у підвал. Пам’ятаю, наскільки сильно люди навколо панікували. Всі розуміли, що почалася війна, однак що робити, не знав ніхто.
Ми переїхали до батьків на околицю міста. Ніколи не забуду, як о 3 дні я вперше побачила “гради”. Ми чули звук, тільки ще не розуміли, хто стріляє: наші чи не наші. Це дуже страшно. Ти взагалі не знаєш, чого чекати.
Далі сталася перша ніч у підвалі. Ми практично не спали, тому що сиділи й слухали звуки. З часом навіть змогли розрізняти, яка зброя як звучить, і хто з неї стріляє. Але ми боялися кожного звуку. Нас могли налякати двері, якими людина гупала, коли спускалася у підвал. Досі, заходячи у будинок, я притримую вхідні двері, щоб вони ті не налякали дитину.
На другий день паніка стала меншою. Магазини були забиті продуктами, люди під сиренами стояли у чергах в аптеки. Усвідомлення небезпеки приходило, коли ти з продуктами повертався додому. Адже у той момент ти міг просто не вижити, якби на тебе випустили ракету.
Далі почалися дзвінки з різних кінців міста. Знайомі почали говорити: “У мене бахнуло”, "У мене щось підірвалося". Оскільки я знала, де знаходяться ці люди, у ті моменти з сумом згадувала, що буквально недавно гуляла у тих районах.
На третій день полетіли літаки. Це неможливо передати — коли ти вночі прокидаєшся від того, що в тебе буквально ходять стіни, а за три будинки розвалюються чиїсь квартири.
Ми постійно дивилися відео очевидців, шукали, що саме обстрілювали окупанти. Пам'ятаю, як одного разу чоловік провіз мене місцями, де масово зруйнували будинки. Я не могла повірити, що це — моє місто.
У Чернігові майже не було дня “відпочинку”. Одного разу вдень було відносно тихо, ми навіть вирішили лягти та вперше нормально поспати. Я ще подумала: “Дякувати богу, хоча б цієї ночі буде тихо”. Але якраз тоді над нами вночі пролетів літак. З того дня я почала розуміти, що відтепер боюся ночі.
Наступними днями додався страх тиші. Коли вони б’ють, але ти чуєш, що ми відбиваємося, є розуміння, що нас захищають. Але коли не чути нічого... Одразу стає зрозуміло, що далі буде пекло.
А ще у той момент з’явилася надія, що, можливо, завтра все це закінчиться. Минуло три тижні, а я досі в це вірю.
Як зараз виглядає Чернігів
На сьогодні у Чернігові може прилетіти де завгодно. У нас повністю зруйнований т.зв. “елітний район”, де стояли приватні будинки. Вони били по кінотеатру, школах, лікарнях, двічі вдарили по стадіону. Зруйнований готель “Україна” в центрі міста, постійно під обстрілами житлові будинки. Немає “Епіцентру”, який стояв на околицях. Покажіть, де в цих приміщеннях є військові об’єкти?
А скільки у місті було диверсантів! Що найгірше, незрозуміло, це “свої” чи “чужі”. Щойно у місті починається тривога, люди біжать до підвалів. А коли виходиш звідти, на твоєму будинку вже стоїть мітка.
Posted by Viacheslav Chaus on Friday, March 11, 2022
О 6 годині в місті починається комендантська година. Будинки буквально стають темними, тому що тероборона пообіцяла відключати електрику по всьому дому, якщо побачать ввімкнене світло у квартирах. І в цій темряві ми спостерігали одну картину. За нашим домом у полі стоїть якась прибудова. На ній є датчик руху. Ввечері він постійно загорявся. Значить, там хтось ходив. Проте ще гірше, що у момент виття сирени лампочка, яка зазвичай світила вдалину, починала світити на наш будинок. “Наші” потім її розбили, але неприємні відчуття залишилися.
Також був випадок з ліхтарем. Сусідка помітила, що у момент виття сирени хтось повертав світло ліхтаря на дім, хоча зазвичай він світить у бік поля.
У місті постійні проблеми з комунікаціями. Спочатку частково зникло електропостачання через перебиття ліній електропередач. Потім ворог почав предметно бити у водонапірні станції. Тільки влада міста їх поремонтує, вони знову починають їх бомбити. Така ж історія з опаленням.
Через відсутність газу люди готують їжу на мангалах. До того ж виносять все, що є у морозильнику, оскільки світла також немає. Щодо води, то люди набирали її у ємності, коли вона була. Тому, наприклад, у моїх батьків запас води був довго. Щодо зараз, нічого сказати не можу. Але питну воду у місто завозять.
У Чернігові сильно глушать зв’язок. Досі у районах під масовим обстрілом його немає. Моїм батькам, які відмовилися їхати, пощастило знайти один клаптик землі, на якому бодай якось можна додзвонитися та сказати, що вони живі.
Діти у підвалах
У нашому підвалі я була єдиною мамою з дитиною. У сусідньому під’їзді дітей віком 6-8 років було набагато більше.
Коли сирена не вила, діти гуляли у подвір’ях, але близько до дверей під’їздів. Дівчата грали у класики, ми з донькою час від часу ходили коротким маршрутом навколо будинку. Одного разу ми з чоловіком вирішили пройтися трохи більшим колом. Нам залишилося 200 метрів до під’їзду, коли поруч з нами бахнуло. У той момент стріляли по нашому району. Так швидко до укриття ми ще ніколи не бігли.
Загалом діти мужньо переживали усі обстріли. Звісно, траплялися випадки, коли починалися сильні істерики. Але, на мою думку, це більше залежить від емоційного стану мами. Якщо у тебе істерика, вона передасться дитині. Проте я знаю одну знайому, у якої дівчина від страху уві сні мочилася у ліжко.
Коли починалися сильні обстріли, моя донька просила включити мультик голосніше, аби не було чути вибухів. Хоча вона дуже добре трималася, на третій день її знудило. 8 березня у доньки від нервів піднялася висока температура.
Після кожного гучного вибуху ми слухали гімн, щоб заспокоїтися. Досі, у тихому місці, донька під вечір просить разом його заспівати.
Ще до 24 лютого я та чоловік балакали про можливе вторгнення росії. Звісно, донька все це чула. Згодом вона почала ставити питання: “Мама, а чому хтось хоче забрати нашу територію”, “Мама, а що таке — забрати чиюсь територію”. Я пояснювала, що це ніби хтось поганий прийде і забере твою кімнату. Тоді донька почала питати, а де вони живуть і як називається ця країна.
Коли почалася війна з Україною, донька вже розуміла, чому це відбувається.
Чому довго не їхали
Першого дня я з родиною хотіла поїхати з міста, але був масовий обстріл Києва. Чернігів так розташований, що дорогою на Західну чи Центральну Україну доведеться проїхати через столицю, тому ми орієнтуємося на те, що там відбувається.
Згодом у Києві стала проблема з виїздом через кількість охочих залишити місто. Я розуміла, що мені треба буде провести у машині разом з маленькою дитиною дуже багато часу. Моя колега, яка виїжджала з-під Чернігова, два дні їхала тільки через один Київ. Це дуже важко.
Люди на свій страх та ризик все одно час від часу залишають Чернігів. Але, наприклад, моя тренер з чоловіком та двома дітьми під час евакуації потрапила під “гради”. Машини немає, дякувати богу, вони вижили. Але такі історії все більше забирають у тебе бажання виходити на вулицю.
Ми вирушили в дорогу майже під кінець третього тижня. Я себе налаштувала, що все буде добре. Так, ми довго їхали полями, але ж їхали. Пам’ятаю, як в дорозі донька питала, що буде, якщо нас уб’ють.
Ми їхали взутими, діти — у шапках. Чоловік одразу попередив: щойно почнуть стріляти, всі вибігаємо подалі від машини та лягаємо на землю. Дорослі накривають собою дітей, далі — що буде то й буде. Я навіть підготувала ковдри, щоб накриватися від можливих осколків.
На щастя, до безпечного місця ми доїхали без пригод. У Чернігові залишилися мої батьки. Вони не хочуть їхати, тому що це їхній дім. Ми з ними на зв’язку, наскільки можемо це робити. Разом з ними залишилися й інші люди у віці. Хоча у місті також є багато молоді, які активно допомагають іншим. Я особисто знаю людей, які відвезли дітей у безпечне місце й повернулися у Чернігів волонтерити.
Я не знаю, коли я повернуся додому. Але вірю, що це станеться зовсім скоро.
