Ще півроку тому близько 17 тисяч дітей в Україні підлягали усиновленню. Сьогодні їхня кількість лише зростає — на жаль, маленькі українці та українки через активні бойові дії та ракетні обстріли щодня втрачають батьків, залишаються без любові й турботи найрідніших.
Вже у березні в Україні запустили загальнонаціональну програму "Дитина не сама". Її мета — дати дітям, які залишилися без батьківського піклування, тимчасовий прихисток. За три місяці бажання взяти участь у проєкті виявили понад 21 тисяча людей. Одна з них — Дарина Брикайло, мама трьох дітей, співзасновниця благодійного фонду Inspiration Family та громадська діячка у сфері онкології. У колонці для "Нашого Києва" вона розповіла про те, чому захотіла прихистити дитину і як участь у програмі стала її кроком до мрії про дитячий будинок сімейного типу.
Мрія про усиновлення
Про те, аби усиновити дитину, я думала років так із двадцяти, коли тільки хотіла стати мамою. Я тоді розуміла, що ця історія буде і в нас, але все було на рівні якихось думок або мрій. У 2016 році я захворіла на рак молочної залози. На той момент у мене вже було троє дітей, але я хотіла ще двох. Я усвідомила, що більше не зможу сама народити, тож мрія про усиновлення знову з’явилася на горизонті. Це стало для мене певним виходом.
Але на той момент мій колишній чоловік не дуже поділяв ідею про усиновлення. Він не те що був проти, а просто не вважав, що це має бути зараз. Я жила так шість років і ось сьогодні, після розлучення, можу ухвалювати це рішення самостійно зі своїми дітьми. Усе залежить лише від нас чотирьох — першочергово я узгоджую все з ними, адже йдеться не лише про моє життя, а й про їхнє.
З самого початку я знайшла для себе вихід не в усиновленні, а в дитячому будинку сімейного типу. І проговорила з доньками й сином, що це десять дітей. Вони тоді сказали: "Ні-ні-ні, мамо, це дуже багато. Почнімо з чогось меншого". Так ми зрозуміли, що, можливо, моя мрія колись буде реалізована, але треба почати хоча б з однієї дитини, щоб взагалі зрозуміти, яким буде наше життя.
Ось ми вже про цю ідею говоримо понад рік. І коли я пройшла спеціальне навчання, то, мені здається, діти стали з більшою цікавістю та піднесенням говорити про те, що в них буде сестричка або братик. Це при тому, що вони розуміють — якщо дитина буде маленька, то вона плакатиме і все таке. Тобто буде абсолютна зміна звичного усім життя. Але вони на це гарно реагують і, як на мене, їм цікаво.
Воєнні реалії
Поки я лише починаю свій шлях до усиновлення, тож вирішила спробувати себе у державному проєкті "Дитина не сама". Це тимчасовий прихисток для дітей, чиї батьки загинули або зникли безвісти і яких не можуть до себе забрати родичі. У такому випадку формують сім’ї, до яких дитину можна тимчасово перемістити, доки не з’являться її рідні. Також цей проєкт поширюється на дітей, яких у період війни вилучили за тих обставин, за яких це роблять зазвичай. Головна мета проєкту — знайти людей, які зможуть упродовж певного часу турбуватися про дитину, поки вона не буде оформлена у дитячий будинок або поки не знайдуть її родичів.
У чат-боті "Дитина не сама" я зареєструвалася десь через місяць після початку повномасштабного вторгнення. На той момент я була в Тернополі. Ще через два місяці мені прийшло підтвердження, що мене занесли до списку людей, які мають проходити навчання у Тернопільській області. Та оскільки на той момент я вже була у Києві, довелося чекати, поки набереться група тут. Зрештою, група сформувалася, нас було досить багато і ми пройшли навчання.
Це були три заняття, досить короткі. Нам розказували про ті моменти, з якими можуть зіткнутися люди, що прихистили дитину. Якщо говорити про усиновлення дитини з дитбудинку, то там більше особливостей і навчання проходить довше, системніше. Наше ж навчання було скороченим. Нам розповідали, що переживає дитина, як себе з нею вести. Давали якісь основи, аби зрозуміти для себе, чи готові ми на такі кроки, чи це дійсно те, про що ми думали. Адже це тимчасовий прихисток, його застосовують у досить ургентних ситуаціях, коли є дитина і її треба дуже швидко перемістити у сім’ю.
Але, наприклад, у Києві цих дітей не так багато, як сімей, які готові прихистити дитину. На початок липня у столиці пройшли навчання 108 учасників проєкту. До того ж соціальні служби перевіряють кожну родину, аби зрозуміти, яка дитина ким може бути прихищена.
Звісно, для тимчасового прихистку не вимагають усіх тих вимог, які потрібні при усиновленні. Є певний перелік питань, на які треба відповісти ще в чат-боті "Дитина не сама", але мій досвід показує, що перевіряють лише житло, перевірка фінансового стану йде на довірі. Грубо кажучи, від учасників не вимагають ніяких медичних довідок і величезного пакета документів. Єдине — треба показати квартиру, що дитині є де розміститися, що є ліжко, є місце, де вона може скласти речі. Вдома мають бути хоча б мінімальні умови для комфортного життя дитини.
Ще один важливий момент: коли знаходяться батьки, то дитину повертають до них або до родичів чи друзів, які можуть оформити опіку. Тому потрібно розуміти, що це не те саме, що й усиновлення. Тимчасовий прихисток — це такий період, коли дитина може проживати у родині в максимально комфортних умовах.
Соло-материнство
Соло-материнство або, в принципі, соло-батьківство — це коли один із батьків повністю бере на себе виховання дитини. Наприклад, у моїх дітей є батько, але левову частину обов’язків я виконую сама. Це стосується і виховання, і питань фінансового характеру, і ухвалення якихось рішень стосовно дітей. Тому я себе можу вважати соло-мамою.
Сьогодні за законодавством можливі навіть ситуації, коли дитину усиновлює лише один із партнерів, який перебуває у шлюбі. Тож соло-батьківство не є перешкодою для усиновлення або тимчасового прихистку дитини. На навчанні у нас була достатня кількість таких людей. Це не лише жінки, але й чоловіки, які не перебувають у шлюбі, але хочуть і готові надати дитині безпечне середовище і свою турботу. Це теж припустимо і не є абсолютною перешкодою ні до тимчасового прихистку, ні до усиновлення.
Навіть більше скажу, на навчання приходили й люди, в яких немає власних дітей. І це теж не є перепоною. Вони просто потребували більше інформації, більше знань. Або ж була сім’я із Закарпатської області, яка спілкується іноземною мовою. Теж не проблема. Адже першочергово для тимчасового прихистку шукають сім’ї, які можуть надати дитині свою увагу. Не обов’язково це має бути подружжя, люди з дітьми тощо.
Головне, аби люди могли забезпечити дитині комфорт. Зокрема, через комунікацію та свою увагу. Ми навіть говорили на навчанні про те, що коли двоє батьків працюють, то це теж не дуже гарна ситуація. Адже хтось має бути з дитиною, хтось має відвести її у дитячий садок і т.д. Врешті-решт, це порушує саму ідею того, що дитині потрібне спільне проведення часу.
Водночас багато сімей, які проходили зі мною навчання, питали, чи зможуть вони в разі чого усиновити дитину, яку прихистили. На жаль або на щастя, це можливо, але не точно. Участь у проєкті "Дитина не сама" не є привілеєм, тож усиновлення чи взяття під опіку відбувається на загальних умовах. Тимчасовий прихисток не є пріоритетом або гарантією, що дитина буде усиновлена саме вами. Тому під час навчання учасникам і радили ставитися до цього, як до тимчасової ситуації, аби не сильно звикати й потім не травмувати ні себе, ні дитину.
Батьківство як робота
Якось я побачила статистику проєкту "Дитина не сама". Там йшлося про те, що за чотири місяці повномасштабної війни 21 тисяча людей висловили бажання прихистити дитину. Але спеціальне навчання пройшли лише більше тисячі. Якщо зважати навіть на відсоткове співвідношення, то можна помітити, що не всі дійшли до навчання. Можливо, для великої частини сімей рішення прихистити дитину було спонтанним.
Ця статистика цікава ще й тому, що, мабуть, і після навчання буде якась кількість людей, які відсіються. І це абсолютно нормально. Мені здається, дуже важливо розуміти, що ти можеш дати дитині. Якщо ти на якомусь етапі усвідомлюєш, що це не твоє, що максимум, який ти можеш дати — це прихисток, то це теж нормально. Адже усиновлення — важкий процес. Треба розуміти, що це першочергово про дитину, а не про тебе. Саме дитині має бути від цього добре.
Навіть я, маючи досвід виховання трьох дітей, шість років збираю інформацію про усиновлення, цікавлюся цим питанням. Але можу його не до кінця розуміти. До того ж треба знати свою головну задачу. Усиновлення — це не про те, аби бути суперменом, врятувати дитину і далі все буде добре. Це про те, аби перш за все бути безпечним дорослим поряд з дитиною. Тому, що твоя головна задача — плавно ввести дитину в життя, стати якимось провідником, опорою і другом.
Треба чесно відповісти на питання: "Чому я хочу усиновити цю дитину? Я хочу відчувати себе класним чи дійсно хочу, щоб дитині стало краще, надати їй свою любов та турботу?". Це такі питання, які потрібно поставити самому собі. Тому, що навіть я, маючи власних дітей, щодня себе запитую: "Що я можу для них зробити? Яка моя роль у їхньому житті?". Я до цього прийшла зараз, коли моїй старшій дочці 13 років, це все не з’явилося одразу. Зараз я бачу, що виховую трьох дорослих дітей, і кожен з них — індивідуальний. Тож я маю знайти до кожного власний підхід.
Для себе я обрала шлях дитячого будинку сімейного типу й поступово йду до цієї мети. Спершу через тимчасовий прихисток, далі — через усиновлення. Мене вже внесли у реєстр людей, які готові тимчасово прихистити дитину, постраждалу внаслідок бойових дій. Але разом з тим я готую пакет документів на усиновлення. Це стандартні медичні довідки, довідки про фінансовий стан, а також необхідне місце у квартирі, де буде жити дитина, і пройдений курс навчання. Поки я на етапі збору документів і паралельно чекаю, коли зможу прихистити дитину.
Хто і за яких умов може усиновити дитину?
Порядок усиновлення дитини в Україні регулюється Сімейним кодексом, Цивільним процесуальним кодексом, Конвенцією про права дитини та низкою постанов. Ці документи передбачають, що усиновлювачем дитини може бути:
- дієздатна особа віком від 21 року (виняток — якщо усиновлювач є родичем дитини);
- особа, старша за дитину на 15 і більше років (якщо йдеться про усиновлення повнолітньої дитини, то різниця у віці має бути не менше 18 років);
- подружжя;
- особи, які проживають однією сім'єю за рішенням суду щодо усиновлення ними дитини;
- чоловік/жінка, з якою перебуває у шлюбі матір/батько дитини;
- один чоловік або жінка, якщо дитина мала лише матір або батька, які у зв'язку з усиновленням втратили з нею правовий зв'язок.
Люди, які хочуть усиновити дитину, спершу повинні звернутися з письмовою заявою про взяття їх на облік кандидатів в усиновлювачі до служби у правах дітей за місцем проживання дитини. Заяву треба писати в присутності працівника служби. До заяви додається:
- копія паспорта;
- довідка про зарплату за останні 6 місяців або копія декларації про доходи за попередній календарний рік (якщо усиновлювачами є сімейна пара, то довідку про доходи за попередній календарний рік може подавати один із подружжя, який має постійний дохід);
- копія свідоцтва про шлюб (якщо заявники перебувають у шлюбі);
- висновок про стан здоров'я кожного із заявників;
- засвідчена нотаріально письмова згода другого із подружжя на усиновлення дитини (якщо усиновлювачем є лише один із подружжя);
- довідка про наявність або відсутність судимості для кожного із заявників;
- копія документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням;
- довідка про проходження курсу підготовки з питань виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (з рекомендаціями щодо кількості, віку та стану здоров'я дітей, яких може усиновити заявник).
Служба у справах дітей розглядає заяву упродовж 10 робочих днів, перевіряє документи. Далі проводять співбесіду із заявниками, складають акт обстеження житлово-побутових умов і розглядають саме питання про усиновлення.
Матеріал створений у рамках спецпроєкту "Нова Україна", в якому команда "Наш Київ" допомагає українцям розв'язувати нагальні проблеми та ставати ще сильнішими. Це 8 напрямів, в яких ми підіймаємо важливі теми: нова робота, новий дім, нова культура, новий бізнес, нові технології, нові історії, нові українці та нова реальність.
