10 січня 1863 року відкрився лондонський метрополітен — найстаріший у світі. А майже за сто років черга дійшла і до Києва. Зараз столична підземка нараховує 52 станції на трьох лініях загальною протяжністю 70 км, і це без урахування технічних тунелів.
Метро вже давно стало головною транспортною артерію міста, а від початку повномасштабної війни неодноразово давало прихисток тисячам містян під час повітряних атак. Однак останнім часом його спіткали різні негаразди.
У грудні через тріщини в стінах тунелів на півроку закрили проїзд між станціями «Деміївська» та «Либідська». Влітку мають початися профілактичні роботи на ділянці між «Почайною» та «Тараса Шевченка», на час яких можливо обмежать рух потягів. Також давно вже назрів ремонт мосту Метро. Та ще й вкотре, і тепер на невизначений термін, перенесли відкриття нових станцій на Виноградарі.
Поки міська влада думає над вирішення цих проблем, «Наш Київ» згадує, як будували та розвивали столичний метрополітен.
Як могли виглядати перші станції київського метро
6 листопада 1960 року після традиційного перерізання червоної стрічки у перший рейс відправився потяг київського метро. Хоча з'явитися метрополітен у столиці України міг набагато раніше. Вперше така ідея з'явилася у 1884 році, потім — у 1916 та у 1936 роках. Проте щоразу через різні обставини від її практичної реалізації відмовлялися.
Будівництво розпочалося у 1949 році та розтягнулося на десять років — через особливості київських ґрунтів тунелі довелося копати на більшій глибині.
Одним із побічних наслідків затримки стала зміна внутрішнього оздоблення станцій метро. Відповідно до перших ескізів вони мали нагадувати ледь не палаци — у дусі популярного тоді сталінського ампіру, художнього стилю, що мав демонструвати велич радянської імперії.
Проте у 1953 році Сталін помер, і за два роки Рада міністрів СРСР прийняла постанову «Про усунення надмірностей у проектуванні і будівництві». Як наслідок, у країні почали масово з'являтися стандартизовані «хрущовки», а у Києві провели новий конкурс, на якому оформлення станцій метро значно спростили.
Як будували станцію метро «Арсенальна»
Київський метрополітен спочатку складався з п'яти станцій — «Вокзальної», «Університету», «Хрещатика», «Арсенальної» та «Дніпра». Найглибшою з них стала «Арсенальна», розташована на 105,5 м під землею. Цей рекорд досі так і не побили не лише в Україні, а й у світі.
Така глибина вплинула на конструкцію станції. По-перше, «Арсенальна» має найкоротший центральний підземний зал — завдовжки лише 21 м. По-друге, для підйому на поверхню треба було встановити два ескалатори, які б з'єднувалися у проміжному вестибюлі. Однак особливості київських ґрунтів та складнощі технічних робіт робили неможливим його будівництво одразу під землею. Тому вестибюль вирішили звести на поверхні і далі вже спустити на потрібну глибину.
Для цього споруду збудували у формі дзвона із загостреними нижніми краями. Завдяки такій конструкції вона під власною вагою поступово просідала до низу. Зайвий ґрунт тим часом прибирав екскаватор, який знаходився у середині. Спочатку землю через спеціальну штольню спускали до тунелю, а вже звідти піднімали на поверхню та насипали на вестибюль зверху. За чотири місяці він опустився на проєкту глибину та вперся у заздалегідь підготоване бетонне кільце.
За такою ж схемою опускали проміжні вестибюлі на «Хрещатику» та «Університеті», а потім також на «Шулявській» та «Золотих воротах». Лише на «Печерській» його збудували у виритому котловані.
Як будівництво метро допомогло археологам
У 1971 році розпочалося прокладання Оболонсько-Теремківської лінії метрополітену (спочатку вона називалася Куренівсько-Червоноармійська). Нові станції та тунелі будували відкритим способом, що дозволило археологам заглянути у надра Подолу — одного з найстаріших районів Києва.
Вже наступного року на нинішній Контрактовій площі стартували масштабні розкопки, які швидко увінчалися успіхом. На глибині 8-12 м археологи знайшли залишки 11 зрубних будівель, пʼять з яких були складовими одного маєтку. Згодом розкопали ще чотири.
Ці зруби збудували в Х-ХІ століттях, у часи розквіту Київської Русі. Під шарами ґрунту вони непогано збереглися. Так, учасники розкопок згадували, що колоди навіть пахли сосною.
Знахідки стали сенсацією у науковому світі. По-перше, у великих містах рідко щастить розкопати добре збережені будівлі, по-друге, вони докорінно змінили уявлення істориків про масову забудову середньовічного Києва.
Потім котловани, в яких працювали археологи, засипали, а розкопані зруби передали до Музею народної архітектури і побуту в селі Пирогів.
Планувалося, що після реконструкції вони стануть частиною окремої експозиції, однак ці задуми так і не реалізували. Колоди понад сорок років пролежали в одному з павільйонів на задвірках комплексу та з плином часу перетворилися на будівельне сміття.
Як «Золоті ворота» стали найкрасивішою станцією
«Золоті ворота» регулярно потрапляють до рейтингів найкрасивіших станцій метро у світі. Однак спочатку планувалося, що вони отримають стриманіший дизайн та будуть нагадувати сусідок по зеленій лінії.
За півроку до пуску затверджений проєкт забракував головний архітектор Києва Микола Жаріков. Новий дизайн, який би відповідав історичному значенню місцевості, він доручив розробити архітектору Вадиму Жежеріну. Згодом перший заступник мера Микола Лаврухін затвердив підготовлені ескізи та дав карт-бланш на подальшу роботу.
Жежерін одразу планував оздобити станцію мозаїками, стилізованими під мистецтво Київської Русі. Однак їхня «ідеологія» у процесі докорінно змінилася. Спочатку йшлося виключно про середньовічні орнаменти, а потім команда архітектора на власний ризик вирішила доповнити їх портретами 27 київських князів, 9 визначних діячів тих часів та зображеннями 8 храмів. А на мозаїчному панно над виходом у сторону міста постав покровитель Києва — Архангел Михаїл.
Раніше за таке свавілля митців імовірно б покарали, адже зображення храмів та ангелів суперечило комуністичній ідеології. Однак у 1989 році радянська держава вже «дихала на ладан» і на ідеологічні забобони все менше звертали уваги. Тож міське керівництво, коли побачило станцію у готовому вигляді, лише висловило захоплення роботою її дизайнерів.
Як у київському метро з'явилося гасло «Слава Україні»
При оздобленні станції «Золоті ворота» авторів інтер'єру за відчайдушністю «дизайнерських рішень» перевершили звичайні робітники. На мозаїчному фризі у вестибюлі між ескалаторами вони виклали коричневою смальтою гасло «Слава Україні», яке до останніх днів існування СРСР перебувало під суворою забороною.
Літери зробили темнішими, а фон — світлішим. З роками мозаїка потемнішала, тож зараз розгледіти напис неозброєним оком дуже складно. Однак він все ж таки є.
«Хлопці, робітники, самі виклали. Потім змусили мене піднятися нагору і подивитися. Я подивився, а вони питають: «Ти не боїшся?». Ну, я відповів, що не боюся. Вони були натхненні нижнім вестибюлем і вже грішно було не викласти цей напис», — пригадував в одному з інтерв'ю Вадим Жежерін.
Як перейменовували станції київського метро
Зараз київський метрополітен нараховує 52 станції, третина з яких раніше мала інші назви.
Єдина з них, яку двічі торкнулися перейменування — це нинішній «Майдан Незалежності». На момент відкриття у 1976 році станцію відповідно до тогочасного найменування головної площі столиці назвали «Площа Калініна». Проте вже наступного року з приводу 50-ї річниці більшовицького перевороту площу станцію перейменували на честь «Жовтневої революції». Свою сучасну назву вона отримала отримала одразу після проголошення незалежності — 26 серпня 1991 року.
Декомунізація київського метро почалася ще за часів існування СРСР. У жовтні 1990 року Київська міськрада перейменувала станцію «Червона площа» на «Контрактову площу», а «Проспект Корнійчука» на «Оболонь».
Наступна велика хвиля перейменувань відбулася у 1993 році. Тоді одразу вісім станцій отримали сучасні назви: «Жотвнева» стала «Берестейською», «Завод Більшовик» — «Шулявською», «Ленінська» — «Театральною», «Комсомольська» — «Чернігівською», «Піонерська» — «Лісовою», «Червоноармійська» — «Палацом Україна», «Дзержинська» — «Либідською», а «Мечнікова» — «Кловською».
Після цього наступило тривале затишшя. Лише у 2011 році «Республіканський стадіон» перетворили на «Олімпійську», а ще за сім років черга дійшла до «Петрівки», яка стала «Почайною». Останні три перейменування відбулися минулого року. 18 травня у столиці з'явилися станції «Звіринецька» (раніше — «Дружби народів») та «Площа Українських Героїв» (раніше — «Площа Льва Толстого»). А компанію їм склала недобудована «Варшавська», яку спочатку планували назвати «Проспект Правди».
Як змінювався проїзд у київському метро
Звичні турнікети на станціях з'явилися не одразу. Спочатку спуститися у підземку можна було виключно за паперовими квитками, які на вході перевіряли та гасили контролери.
Перші турнікети встановили у 1963 році на «Хрещатику», а вже потім настала черга інших станцій. Замість жетонів вони приймали монети номіналом 5 копійок. Паралельно продовжували ходити і паперові квитки.
Звичну систему змінили лише у квітні 1991 року. Тоді вперше за 30 років зросла вартість проїзду — одразу утричі. Частину турнікетів налаштували на прийом монет номіналом 15 копійок, а інші — на три монети по 5 копійок. Наступного січня вартість знову виросла удвічі. Цього разу турнікети ще переналаштували, а от далі, коли ціни нестримно пішли у ріст, їх вирішили тимчасово заблокувати. Кілька місяців у метро пускали виключно за паперовими квитками.
1 жовтня 1992 року турнікети знову запрацювали, але приймали вони вже не монети, а жетони. Завдяки цьому після кожного перегляду тарифів зникла потреба перероблювати обладнання. Тепер просто зростала ціна жетонів. Спочатку вони були металевими, потім — пластиковими (сині та зелені). Матеріал та зовнішній вигляд періодично змінювали для протидії заощадливим містянам, які напередодні чергового здорожчання масово скуповували жетони.
Ця система з невеликими змінами теж пропрацювала майже 30 років. У 2015 році на 17 центральних станцій з'явилися перші турнікети з можливістю безконтактної оплати банківською картою. А 1 квітня 2020 року ера жетонів остаточно завершилася — київський метрополітен остаточно перейшов на електронний квиток.
