Як Україна повертає вкрадену історію, музику та кулінарію

Повномасштабне вторгнення триває більше 12 місяців, війна — вісім років. Спроби підкорити Україну не лише політично, а взагалі «розчинити Україну в Росії», — кілька століть.
Для цього у Москві та Петербурзі вигадали та активно просували тезу про «один народ», попутно привласнюючи українську історію і культуру.

У випадках, коли привласнити історію не вдавалося, її переписували наново.

Вкрадена історія

1862 року у Великому Новгороді у присутності імператора Олександра ІІ та багатотисячного натовпу відкрили 16-метровий бронзовий пам’ятник «Тисячоліття Росії».
Подія стала центральним елементом масштабного святкування «ювілею», а також наочним прикладом імперської політики із цілеспрямованого привласнення історії сусідніх країн. Насамперед України.

На пам’ятнику історію Росії виводили від легендарного «запрошення варягів» на чолі з Рюриком, яке, відповідно до літописів, сталося у 862 році. А серед 109 скульптур «гідних людей, які сприяли звеличенню Росії», опинилися фігури київських та галицьких князів, засновника Острозької академії князя Василя-Костянтина Острозького та гетьмана Богдана Хмельницького. І це не повний перелік «вкрадених» постатей з української історії.
Пам’ятнику в Новгороді вже виповнилося 160 років, проте Росія почала зазіхати на українську історію набагато раніше.

Ігор Каретніков

Чому росіяни намагаються захопити нашу історію? Це бажання «удавнити» історію власну. Показати, що їхня держава походить не від 1147 року (перша згадка про Москву — Прим. ред.), а набагато давніша, що вона вже багато століть впливала на історичні процеси на європейському континенті. І таким чином набути якогось авторитету — історичного, політичного, культурного, — пояснює Ігор Каретніков, начальник відділу аналізу українського державотворення Українського інституту національної пам’яті.

Наприклад, після приєднання до Російської імперії Північного Причорномор’я його заселення подавали виключно як заслугу російської імператриці Катерини ІІ та її фаворитів. Такий підхід мав легалізувати російський контроль над новими територіями.

Те, що рушійною силою їх освоєння стали переважно переселенці-українці, замовчувалося. Так само і те, що нові міста будували не на порожньому місці.

Зокрема, Катеринослав (сучасний Дніпро) збудували поряд із козацьким містечком Новий Кодак — центром Кодацької паланки Запорозької Січі.

На місці Херсона раніше існувало містечко Білиховичі, яке фігурувало на мапах ще початку XVII століття. А Одесу розбудували на базі турецького Хаджибею, яке, у свою чергу, заснували, імовірно, наприкінці ХІV століття, коли ці землі входили до Великого князівства Литовського.

Проте офіційно започаткування цих міст прив’язували саме до правління Катерини ІІ з відповідним датуванням: 1776 рік — для Катеринослава, 1778 — для Херсона та 1794 — для Одеси.

Скульптура Петра I у Петропавлівський фортеці, Санкт-Петербург.
Wikipedia © Суспільне надбання

Проте досягти цієї мети не вдалося і зараз Україна активно повертає вкрадену нематеріальну спадщину.

Почалося все з привласнення московськими царями самої назви Русь у її греко-візантійському варіанті — Росія. Остаточно цей процес завершив Петро І, коли проголосив у 1721 році Російську імперію.

Потім історики разом з імперськими ідеологами вибудували схему історії нової держави. Відповідно до неї Росія — єдина спадкоємиця та правонаступниця Київської Русі, а окремого українського народу ніколи не існувало. І, за такою логікою, оскільки народ був один, уся історія України автоматично ставала частиною російської.

У результаті Василя-Костянтина Острозького показували вже як російського просвітника, хоча жив він у Речі Посполитій та навіть брав участь у війнах проти Московського царства.

Аналогічно і з Богданом Хмельницьким, який в імперській пропаганді ставав російським героєм за «возз’єднання Малоросії з Великоросією».

«Генеральна карта України» з «Атласу світу», виданого у 1680 р. англійським друкарем Мозесом Піттом. Одна з перших друкованих мап з назвою «Україна» («Vkrainæ»). У правому верхньому куті позначено розташування Московії («Moscovia»)
Wikipedia B.Lukashyk © CC BY-SA 4.0

А вже після 24 лютого 2022 року до Інституту нацпам’яті почали масово надходити звернення щодо необхідності позбутися назв, пов’язаних з Росією.

Українські історики розвінчують ці міфи майже стільки ж часу, скільки росіяни їх створюють. І у незалежній Україні їх у цілому вдалося подолати. Хоча на побутовому рівні наслідки російського привласнення історії ще залишаються.

Наприклад, як зазначає Каретніков, досі не вдалося офіційно затвердити нові, більш давні, дати заснування Одеси, Катеринослава та інших міст. «Виходить, що російська історіографія продовжує залишатися чинною. Хоча були спроби переглянути це питання», — говорить історик.

Також наслідки російської «історичної експансії» можна побачити у назвах міст, вулиць та інших топонімів. Проте останнім часом почалися зміни і у цьому напрямку.

Каретніков розповідає, що перші паростки цього процесу стали помітні ще у 2016–2017 роках.

Сьогодні кремлівська пропаганда активно користується «здобутками» своїх попередників, а Володимир Путін регулярно розповідає про «російські історичні території», «один народ» та «Україну імені Леніна».

Початок широкомасштабного вторгнення став поштовхом до активної деколонізації. Навіть не сам факт вторгнення, а неподобства, які росіяни чинили на тимчасово окупованих територіях. Це багатьом розкрило очі, що то не братній народ, не дружня держава, що вони взагалі не мають емпатії до українців, а навпаки, намагаються знищити все українське, — пояснює Каретніков.

Окремо слід обговорювати подолання наслідків привласнення нашої історії за кордоном. Ще до останнього часу, каже Каретніков, на Заході був поширений російсько-радянський погляд на історію України, згідно з яким нас сприймали як одне ціле з Росією.

І хоча у процесі «повернення історії» вже досягнуто великих успіхів, для його повного завершення ще треба багато років.

Сучасна війна прискорить цей процес, але коли він завершиться, важко сказати. Науковці, які працювали над темою пам’яті, визначили таке поняття, як комунікативна жива пам’ять. Вона існує приблизно 80–100 років — поки живе дід, який передасть історію своєму онукові. Може, це і є відповіддю на питання, — припускає Каретніков.

Протягом року, за попередніми даними, лише у 14 областях перейменували 7652 топоніми. Найгучніше перейменування — повернення Новоград-Волинському історичної назви Звягель. Так він називався до 1795 року, коли Катерина ІІ після приєднання Волині до Російської імперії вирішила дати місту нову назву.

Також деколонізація торкнулася пам’ятників. Зокрема, за 2022 рік в Україні знесли 28 пам’ятників Пушкіну та 4 — Суворову. А найгучнішим став демонтаж у грудні пам’ятника «Засновникам Одеси» — Катерині ІІ та її сподвижникам.

Війна пришвидшила позитивні зміни. Світ побачив: є така держава Україна. У неї є своя історія. Люди цікавляться, чому ми так даємо відсіч Росії та захищаємо свою незалежність, — пояснює історик та додає, що після перемоги цей процес ще прискориться.

Музичне рейдерство

Ярослав Гарасим

Зокрема, багато російських хітів ХХ століття, які стали «народними піснями», мають першоджерела в українській народній творчості.
Сама практика запозичення пісень та мелодій поширена по всьому світу, і в ній немає нічого протизаконного. Яскравий приклад — «Щедрик» Миколи Леонтовича, який в англомовному варіанті Carol of the Bells став однією з найпопулярніших різдвяних пісень. При цьому ніхто у Сполучених Штатах не буде сперечатися, що це адаптація українського оригіналу.

Водночас у Росії вперто продовжують захищати своє авторство навіть у випадках, коли факт привласнення не викликає сумнівів. Ярослав Гарасим наводить дев’ять найвідоміших вкрадених творів:

Ще Франко вважав, що саме після Богдана Хмельницького та Переяславської ради Московія почала активно залучати всі українські сили для того, щоби надати європейського вигляду своїй варварській деспотії, — розповідає Ярослав Гарасим, доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету.

За століття «добросусідства» Росія поклала око не лише на українську історію, але й на культуру. Зокрема, за рахунок України суттєво поповнила власний доробок у музичній сфері.

Стартував цей процес у другій половині ХVII століття.

Фрагмент партитури Миколи Дилецького.
Wikipedia © Суспільне надбання

За його словами, першою жертвою російських зазіхань став церковний партесний спів (інша назва — «багатоголосся»). Цей різновид хорового співу зародився в Україні на межі XVI-XVII століть як відповідь на католицькі богослужіння у супроводі багатоголосого хору та органу.

Партесний концерт — остання чверть XVII ст.
Wikipedia © Автор невідомий

Після Переяславської ради багатоголосся поширилося на Московське царство — шляхом копіювання українських рукописів та заманювання виконавців і композиторів. Зокрема, саме до Москви під кінець життя переїхав головний теоретик партесного співу Микола Дилецький.

Новий вид виконання богослужбових текстів припав до душі царю Олексію Михайловичу і за його наполяганням був запроваджений по усій державі.

Як зазначає Гарасим, спочатку у Московії спів за походженням ще називали «малоросійським» (тобто українським), але згодом перестали вважати за потрібне посилатися на першоджерело.

У Росії привласнювали не лише композиторів, але й окремі музичні твори.

За подібною схемою відбувалося привласнення української музичної творчості і у наступних століттях. Так, українці Максим Березовський (1745–1777 рр.) та Дмитро Бортнянський (1751–1825 рр.) у сучасній Росії вважаються ледь не одними з перших російських композиторів. Головний аргумент — вони працювали при імператорському дворі. Проте на той час у Російській імперії це було єдине місце, де могли себе проявити талановиті музиканти.

вкрадені росією

«Плаття моє із ситцю»

рос. «Дым сигарет с ментолом»

«Повстань, повстань, народе мій»

«Ой що ж то за шум учинився»

«Попрощався стрілець зі своєю ріднею»

«В саду осіннім айстри білі»

«Любо, братці, любо»

«Чуєш, мій друже, славний юначе»

«Куди б я не їхала, куди б я не йшла»

найвідоміші твори

«Ой мороз, мороз»

рос. «Ой мороз, мороз»

рос. «Священная война»

рос. «Как родная меня мать провожала»

рос. «Там вдали за рекой»

рос. «Вот кто-то с горочки спустился»

рос. «Любо, братцы, любо»

рос. «Смело мы в бой пойдём»

рос. «Выйду на улицу, гляну на село»

Коли люди не знають якийсь текст, то й не замислюються, якій культурі він належить, — пояснює професор.

Одна з найвідоміших радянських пісень часів Другої світової — «Священная война». За «канонічною» російською версією, її текст за два дні після нападу Німеччини на СРСР написав поет Василь Лебедєв-Кумач. І нібито вже 26 червня 1941 року на Білоруському вокзалі у Москві під цю пісню проводжали мобілізованих на фронт.

Водночас багато сучасних українських музикознавців стверджують, що «Священная война» має українське першоджерело — пісню «Повстань, повстань, народе мій», яку виконували бійці криворізької Степової дивізії армії УНР на початку 1920-х років.
Щоправда, вперше її текст (перший куплет) зафіксовано лише у спогадах учасника тих подій Юрка Степового, які побачили світ у 1947 році в Мюнхені.

Проте інколи довести факт крадіжки набагато складніше.

Наше завдання — показати генезу пісні. Те, що український варіант мелодії є первісним і давніший за російський, — зазначає Гарасим.

Гарасим наголошує, що подібних прикладів набагато більше, просто інші пісні менш популярні.

Відновлення справедливості та пошук українських першоджерел — теж нелегкий процес. Адже про крадіжку мало просто заявити, її ще треба довести.

Наприклад, за офіційною московською версією, пісню «Ой мороз, мороз» написала у 1954 році солістка Воронезького хору Марія Морозова-Уварова.

Проте пісня з ідентичною назвою, схожим текстом (звісно, українською мовою) та мелодією зафіксована в українському пісеннику 1936 року. А враховуючи, що збірник містив саме народні пісні, то вона ще давніша.

Часто російські автори запозичували лише мелодію, докорінно змінюючи текст. Так, «Ой що ж то за шум учинився» — давня народна жартівлива пісня про весілля, смерть і похорони комара. Перший з її численних варіантів записав Леонтій Ягольницький ще у 1719 році.

А під час Громадянської війни у Росії на мелодію української пісні поклали вірш більшовицького поета Дем’яна Бєдного про проводи «Ваньки» до Червоної армії.

Кулінарний фронт

Євген Клопотенко

1 липня 2022 року «культуру приготування українського борщу» внесли до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує негайної охорони.

Один із найуспішніших кейсів на фронті повернення української нематеріальної спадщини — «битва за борщ». Звісно, в Україні ні в кого немає жодних сумнівів, що

Проте у Росії переконують, що це спільна страва для усіх східних слов’ян, а тому точно визначити її «національність» неможливо. Деякі російські кулінарні «експерти» навіть стверджують, що у ХVI–XVII століттях, якими датовані перші згадки про борщ, взагалі не існувало окремої української кухні, а була єдина «руська».

Росія багато років насаджувала цей стереотип серед іноземців. Як наслідок, і досі у багатьох закладах за кордоном борщ позиціонують саме як російську страву.

Їжа — це не лише набір продуктів. Це, без перебільшення, частина ідентичності народу та важливий культурний елемент кожної окремої нації. Це те, що відрізняє націю одну від одної у гастрономічному полі. Отже, щоб позбавити країну національної ідентичності, потрібно забрати у неї мову, історії та їжу. Тоді нею легко маніпулювати. У цьому й увесь сенс, — пояснює він.

Головний захисник українського борщу шеф-кухар та ресторатор Євген Клопотенко наголошує, що мета Росії — не привласнення нашої гастрономії, а знищення її як частини культури.

Саме Клопотенко очолив боротьбу за відновлення історичної справедливості та ініціював внесення борщу до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Для цього він відкрив ГО «Інститут культури України» та вирушив у «борщову експедицію». Разом з однодумцями об’їхав усю Україну і зібрав різноманітні рецепти страви, подекуди унікальні.

Так, на Волині експедиція куштувала борщ з кров’ю дикого кабана, а у південних та центральних регіонах — жовті та білі борщі (приготовані відповідно на жовтих та білих буряках).

борщ — невід’ємна складова нашої національної кухні.

«Сьогодні борщ офіційно закріплений за нами», — пояснює історичне значення цього рішення Клопотенко. І загалом, за його словами, результати цього рішення та загалом активної кампанії з популяризації страви за кордоном дають відчутні результати.

Зібрані матеріали дозволили підготувати заявку на внесення борщу до українського Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини.

Вже у жовтні 2020 року його поповнили «культурою приготування українського борщу».

Далі настала черга штурмувати ЮНЕСКО. У березні 2021 року Міністерство закордонних справ направило до штаб-квартири організації у Парижі номінаційне досьє на 700 сторінок.

У заявці детально описувались різні способи приготування борщу, пояснювалась його цінність для української культури, а також містилися докази, що ця страва — саме українська.

Заявки у ЮНЕСКО зазвичай розглядають півтора року. Проте після повномасштабного російського вторгнення для України зробили виняток.

Горщики з борщем та його інгредієнти на поштових марках України.
Wikipedia © Суспільне надбання

За останній рік я відвідав понад 15 країн, де проводив благодійні прошені вечері. Й при спілкуванні з іноземцями зрозумів, що вони чітко усвідомлюють взаємозв’язок слів «борщ» та «Україна». Раніше не було такого, — каже ресторатор.

Помітні зміни і в Україні. Зокрема, після рішення ЮНЕСКО Національний перелік нематеріальної спадщини поповнили вже 12 кулінарних страв. Серед них — гуцульська бриндзя, закарпатський сливовий леквар та випікання весільних утят у селі Річки на Сумщині. А раніше у списку був лише борщ.

Це означає, що українці у невеликих громадах почали розуміти, що їхні страви — не просто набір продуктів. Це також — спадщина, — зазначає Клопотенко.

Ресторатор наголошує: українці у разі потреби можуть захистити й інші національні страви. Перемога у «битві за борщ» — найкраще тому підтвердження.