Здається, що на п’ятий місяць війни кожен визначив, на якому фронті він боронить Україну. Хтось зі зброєю в руках захищає кожен клаптик української землі, рятує людські життя чи робить неможливе й щодня знаходить ресурси для забезпечення потреб військових. Інші — боронять економічний фронт, культурний та інформаційний. Саме про них наш матеріал.
Редакція "Наш Київ" зібрала історії українських ілюстраторів, які з початку повномасштабного вторгнення рф створюють малюнки на тему війни й намагаються доносити правду до своєї аудиторії — як в Україні, так і за кордоном. Як змінилося їхнє життя з 24 лютого, як сприймають ілюстрації інші люди та чому деякі митці опиняються у "тіньовому бані" в соцмережах — читайте у матеріалі!
Софія Сулій
З 24 лютого для мене, як для ілюстраторки, напевно, найбільше змінився буденний уклад. У перші декілька днів я шукала різні способи волонтерства, усе було якось сумбурно. Але в якийсь момент вирішила собі, що кожен має робити те, що у нього виходить найкраще. Я вмію малювати, тож обрала для себе інформаційний фронт. Одразу з’явилося більше роботи на волонтерських засадах. До того ж є відчуття внутрішньої зобов’язаності постійно фіксувати те, що відчуваєш. І почуття провини, коли робиш собі перерву.
Перші два місяці кожен інфопривід переживався дуже яскраво. Кожна втрата, кожна дитяча смерть… Бувало таке, що я збиралася спати, але бачила новини й малювала всю ніч. Бо розуміла, що потрібно осідлати свої переживання. Наприклад, одну зі своїх перших ілюстрацій на тему війни я створила, коли в Іванкові спалили музей Марії Приймаченко. Добре, що артефакти звідти вдалося врятувати..
Не хочу казати, що зараз до війни звикли, та мозок не може постійно переживати всю цю інформацію. Починаються проблеми зі здоров’ям, доводиться інколи змушувати себе малювати. Але малюєш, бо війна триває. І якщо ми зараз втомлюємося від того, у чому живемо, то що вже говорити про друзів з-за кордону?
Переважно мої ілюстрації викликають у людей ті емоції, які мають бути. Але буває й таке, що пише русня. Вони залітають на якісь окремі ілюстрації. Є такі, що приходять і з матюками в коментарях або у приватних повідомленнях кажуть, що я нацистка. А бувають ситуації, коли пишуть псевдоліберальні росіяни. Вони починають розповідати, що ми їх повинні підтримувати, що не потрібно звинувачувати у війні ще когось, крім путіна і т.д. Таке дуже вибішує, тож інколи я можу відповісти.
Було й таке, що мені блокували декілька публікацій. Переважно через текст у пості, коли я могла написати щось про русню. Я тоді просто переписувала пост і перезавантажувала картинку. А один раз публікацію забанили саме через ілюстрацію. Там була інструкція до того, як робити коктейль Молотова.
Максим Мошковський
Якусь гидоту про росію я любив малювати й раніше. Але з 24 лютого з’явилося більше злості, ненависті, яку хотілося виливати на папір, у цифровий формат. Тож я почав більше малювати саме про війну. Звісно, може і є люди, які настільки занурені у свою інформаційну бульбашку, ховаються десь у горах без інтернету, що не розуміють, що відбувається із зовнішнім світом. Але коли ти переживаєш все: від звуків бомбардування до окупації, то залишатися осторонь неможливо. Це чіпає за душу, це навколишнє життя людини.
Мої ілюстрації — це реакція на якісь знакові події. Як мінімум, я створюю їх для себе, аби не поїхати кукухою.
Деякі малюнки в мене просили навіть наші діаспоряни, аби використати їх, наприклад, на мітингах і протестах на підтримку України чи проти росії. Наприклад, українці в Італії просили ілюстрацію, щоб показати, що газ на крові — це неправильно. Так само подобаються малюнки жителям балтійських країн, на заході. Бувало й таке, що на мою україномовну сторінку слова підтримки писали іспанською. І хоча ці користувачі, напевно, особливо нічого не розуміють, я їм можу лише подякувати англійською.
Пам’ятаю, що на початку повномасштабного вторгнення рф Facebook писав, що не буде блокувати пости із закликами до смерті путіна, лукашенка чи їхніх військових. Я тоді на це повівся і кілька малюнків зробив із незавуальованими словами "русня" або "москаль". Їх видалили. Тож тепер я замінюю "русню" на "дрисню", а в слові "москаль" зірочками приховую кілька букв. Українцям все одно зрозуміло, а алгоритми Facebook та Instagram не визначають це як мову ненависті. Але я все одно бачу по роботі Instagram, що приходять скарги від русні, я часто знаходжуся в тіньовому бані. У таких випадках пишу на інші платформи своїм підписникам, аби вони полайкали останні пости, відкоментували, репостнули мої публікації. Так сторінка краще показуватиметься у пошуковій видачі.
Таня Корнійчук
Я з невеличкого міста Макіївка Донецької області. З 2014 року воно окуповане росією. На превеликий жаль, я знаю як це — втратити свій дім, близьких, друзів, своє місто, втратити все, що ти мав. Тому 24 лютого для мене — як флешбеки з минулого.
Зараз я живу за кордоном і дуже вдячна нашій армії за те, що вони роблять такі неможливі речі для зберігання цілісності нашої країни, нашого життя та спокою. Я вважаю, що кожен українець корисний на своєму місці. І основний фронт митців — це ілюстративні меседжі, про те, що насправді відбувається в Україні з мирними людьми, які звірства чинить ворог щодо них.
Мої роботи — це або вилив емоцій на жахливі події, або гордість за наш народ, нашу єдність. Тому у вільний від робочих проєктів час я хочу і далі транслювати світові події, наративи, які я пропускаю крізь себе.
Як і в багатьох ілюстраторів, моя основна комунікація побудована в Instagram. У перші тижні війни багато людей із різних країн писали мені повідомлення зі словами підтримки, цікавилися чи в безпеці я та мої рідні. Останнім часом ця тенденція змінилась: частково світ втомився та усвідомив цю реальність, частково Meta блокує або "не сприяє популяризації" контенту, пов'язаного з війною, тероризмом, насиллям, підтримкою України. Та я не хочу спинятися через це і не буду, бо "Борітеся – поборете!".
Дарія Філіппова
Для мене, як для ілюстраторки, багато що змінилося з 24 лютого, адже майже всі мої клієнти з України. Я мала почати кілька проєктів, наприклад, оформлення нового "Сільпо" в Ірпені. Також мав початися новий сезон у "Зеленому театрі", де я працюю в теплу пору року ілюстратором. Це мав бути третій рік поспіль, коли я малюю афіші для найвизначніших подій в Одесі. Але цього звичного і буденного зараз немає. Щодо особистих робіт — нічого, крім війни, в голову не лізе.
Якоїсь особливої ідеї створювати ілюстрації про війну не було, бо особисті роботи я малюю переважно на потужних емоціях. Це малюнки про те, що мене турбує зараз. Я так висловлююся, тож це лише інтерпретація моїх відчуттів у цей час. Малювання допомагає мені виплеснути думки, тим паче я не дуже добра в написанні великих текстів.
Серед моїх підписників були й росіяни. Якось я намалювала комікс про ранок 24 лютого, в якому побажала всім їм пережити те саме. Бо тільки після такого вони правда зрозуміють що відбувається і відчують це на собі. На самому початку повномасштабного вторгнення я думала, що мої ілюстрації їх якось підштовхнуть до здійснення змін. Але всі ми знаємо, що було потім… Мені під публікацією і в особисті прийшло кілька обурених росіян, почався балаган у коментарях у стилі "це все Америка, вчіть історію". Тож зараз я розраховую на підтримку іноземців, привернення їхньої уваги, тому що російська пропаганда добре працює і в деяких західних країнах.
Данило Галико
Починаючи з 24 лютого у моїх роботах змінилися тема та фокус. До того часу мої малюнки містили в собі більш особисті авторські емоції та ідеї, інколи навіть абсурдистського спрямування. Зараз ти просто фізично не здатен малювати будь-що поза темою війни.
Я вважаю, що будь-яка творчість, в тому числі ілюстрація — це бодай мала, але також зброя. Адже війна сіє смерть та руйнування, а малюнок – це завжди творення чогось нового. Окрім цього ілюстрація несе певний терапевтичний ефект як для самого автора, так і для тих, хто її сприймає.
У багатьох з нас зараз спільні травми, емоції та сподівання, тому навіть якісь власні переживання, закладені в моїх малюнках, знаходять відгук у людей. Нам усім хочеться відчувати, що ми не одні, що зараз ми як ніколи єдині і в нашій боротьбі, і в наших відчуттях дійсності.
Женя Полосіна
Ілюстрації на тему тривожності щодо накопичення російських військ на кордоні України я почала створювати ще до війни. Тож з 24 лютого для мене, як для ілюстраторки, змінилася лише кількість робіт на воєнну тематику. Якщо до початку повномасштабного вторгнення росії я займалася більш соціальними темами, то зараз більшість моїх робіт все-таки присвячені війні в різних її проявах.
Я створюю ілюстрації у двох випадках. Перший — коли у мене їх замовляють. Переважно це українські та закордонні медіа. У таких ситуаціях я намагаюся максимально артикулювати те, що вважаю за потрібне, але це може бути в рамках якоїсь теми. Наприклад, я робила картинки для польського видання на тему впливу імпорту російської нафти й газу на війну та екологію. Другий — це коли є якась тема, яка хвилює мене особисто. Близько 60% моїх постів в Instagram зараз є такими.
Також я створювала ілюстрації про ЛГБТ-військових. Тобто, загалом намагаюся привертати увагу до уразливих груп населення всередині окремої теми.
З 24 лютого у мене з’явилося більше англомовної аудиторії. Тому я часто підписую свої картинки англійською. Це ілюстрації про якісь речі, які за кордоном можуть здаватися комусь неочевидними, але для нас це важливо. Іноді я роблю графічні перекази новин за день. Українською немає сенсу їх дублювати, люди стежать за подіями. А от саме в англомовному середовищі увага до війни в Україні починає трохи зменшуватися. Тому я таким чином намагаюся привертати увагу до наших уже щоденних, буденних новин про обстріли та війну.
Переважно на мене підписані люди, чиї погляди збігаються з моїми. Якщо це користувачі з-за кордону, то вони підтримують Україну, пишуть багато хороших слів. Але буває й таке, що моя ілюстрація завіруситься і приходять люди з різних країн. Вони починають підіймати питання, чому я малюю про Україну, а не про Сирію. І тоді мені доводиться пояснювати, що я українка і мене турбує Україна. Тож якщо я маю ресурс, то буду малювати про війну.
На щастя, мої роботи ще не блокувалися у соцмережах. Я, звісно, підозрюю, що на них скаржилися, але точно не видаляли й не банили. Можливо, тому що я доволі обережно обираю слова для підписів, намагаюся уникати якоїсь лексики. Або мені поки просто щастило.
Марія Кінович
Після 24 лютого мої картинки втратили ту безтурботність, яка в них була до. Багато тем, на які можна було малювати, якісь творчі експерименти — усе це витіснив жах війни. Хоча, якщо так глянути, то змінилось небагато: у мене не зникла робота, моя професія стала більш потрібною, західні медіа активно почали запрошувати українських ілюстраторів для створення малюнків про ситуацію в Україні. Але війна тепер у кожній моїй роботі і я не можу нікуди від цього сховатись. І, в принципі, не хочу.
24 лютого я вирішила для себе, що я не можу не діяти. А оскільки я не так багато чого вмію, то продовжувати робити свою роботу як ілюстраторка виглядало хорошим планом.
Мої роботи для мене — це моя спроба відрефлексувати те, що відбувається. Думаю, я просто шукаю форму для того болю, який важко висловити. А ще, я гадаю, картинки в цілому, і мої зокрема, допомагають зв'язати свої почуття з реальністю, дати спосіб опосередковано висловитись про те, що відчуваєш.
Олександр Шатохін
Для мене ілюстрація про війну — це змога виплеснути свої емоції, переживання, гнів, страх і так далі. З одного боку, це допомагає впоратися зі своїми переживаннями. А з іншого — це змога зробити свій внесок у перемогу. Я вмію тільки малювати, це моє життя, через свої ілюстрації я намагаюся підтримати розголос про війну в нашій країні. Якусь частину коштів, які заробляю на ілюстрації, я намагаюся перерахувати на ЗСУ чи у фонди допомоги нашим військовим.
Аудиторія сприймає мої роботи із вдячністю. А мені подобається те, що мої малюнки на одній емоційній площині з людьми, які так само як і я, реально переживають цю війну, бачать правду.
