Але що саме мало відбуватися на майданчику — було загадкою. За цей момент інтриги та невідомості я понад усе люблю вистави uzahvati.
Де все починалося
Початок дружби у кожного відбувався в різних місцях. Але кожна дружба випробовувалася дитячим майданчиком. Саме там ми вперше вчилися взаємодіяти з іншими, відстоювати свої бажання та навіть, у моєму випадку, заробляти (коли я за «данину» пускала дітей спускатися з гірки :). Я хотіла, аби uzahvati перенесли мене у тіло 5-річної Віки, яку ніщо не турбувало, окрім як «коли бабуся покличе додому з майданчика». Я хотіла безтурботності тих часів, бо моє життя вбило цей стан ще на початку підліткового віку.
Вистава починається вибором. Кожного гостя просять обрати сюжетну лінію одного з трьох героїв, за якою відбуватиметься імерсивний досвід. «Щось новеньке», — промайнуло у голові. Тішить, що команда шукає різні підходи до програвання вистав.
На момент мого приходу залишився вибір з двох героїв: Серафима, душі компанії, веселуна, у якого завжди знайдеться що сказати та з ким побалакати до 5-ої ранку; та Влада, інтроверта, котрий не розкидається друзями й обирає частіше позицію «спостерігача». Я без вагань обрала Серафима, адже я і є він. Я ненавиджу самотність, люблю веселитися і потребую великих компаній, аби відчути себе живою. Раніше могла тусити до ранку та без сором’язливості знайомитися з людьми у барах. З дитинства мене оточувала величезна компанія друзів, і я звикла бути серед, а не поза.
Тільки, знаючи філософію uzahvati, розуміла, що мені доведеться пережити з Серафимом щось дуже болісне, те, що колупає екстравертів зсередини, коли вони повертаються додому після тусовок. Так і сталося.
Але про все послідовно.
Вистава починається із повного заглиблення в історію дитячого майданчика. Разом з Серафимом ти проходиш усі ключові моменти взаємодії дітей: коли вперше знайомишся з майбутніми друзями на гірці, коли мама просить не лазити занадто високо, коли вчишся розуміти потреби інших. Ці хвилини вистави — як інтимний пролог, заглиблення у твої спогади дитинства. Тому він дуже чуттєвий. Тому тут я заплакала вперше.
Коли ви останній раз спускалися з гірки? Коли ви дозволяли собі сміятися так, наче навколо нікого немає? Коли ви робили щось безрозсудне, не думаючи про наслідки? Я постійно перебуваю у стані дихотомії, коли намагаюся жити дорослим життям, не забуваючи про дитинство. Я розриваюся, пробуючи поєднувати обов’язки й бажання, суворість і щирість. Питання дорослого життя, що вбиває усе чисте й світле, час від часу спливає у мене в голові перед сном. І тоді я ставлю собі питання, чому ми стаємо жорсткішими та холодними. Чому зробити якусь дурість стає торгами з власною совістю (чи упередженнями). Чому з’явилося безліч «ні», коли хочеться «так».
Це перший пласт переживань, які мені довелося відчути на виставі. Проте далі ставало тільки істеричніше.
Розвиток подій
Річ у тім, що моя найближча подруга вже другий рік перебуває у Данії. Це один із найважчих періодів мого життя. Я пройшла через багато «дружб», коли через роки ти розумієш, що це було дарма. Я втрачала друзів через власні помилки, через те, що хтось із нас швидше дорослішав, через втручання роботи. Я обирала не тих, або вони обирали не мене. І кожен такий «розрив» вбивав частину мене самої.
А тепер уявіть, що увесь цей період зі мною був друг, який ніколи не зраджував. Якому не треба було нічого, тільки бути з тобою поруч. З яким можна було мовчати, кричати, спонтанно ввечері поїхати у Харків або напитися на світанку через хлопців-козлів. Це був друг без умовностей, зобов’язань, претензій чи вимог. Такою була моя подруга, яка через обставини поїхала у Данію. І це був удар, з яким я досі не можу впоратися. Тому що нам доводиться балансувати цим дорослим життям, шукаючи моменти для розмов або приїздів одна до одної. Тільки тобі не хочеться цього дорослого. Тобі хочеться найближчу людину поруч, без жодних «але» і без кордонів декількох країн.
Я не очікувала, що вистава підійме в мені всі ці переживання. Десь у середині досвіду, коли Серафим починає натякати тобі про вартість дружби, мене розірвало на частки. Я відійшла у бік і просто ридала, дивлячись на панораму Подола. Я не дуже слухала, що голос говорить у навушниках. Я виплакувала увесь біль того, що через роки помилок я знайшла єдиного друга, якого я не можу отак, спонтанно, обійняти ввечері. Ніби бог дружби вирішив мені помститися за те, що раніше я називала другом кожну ліпшу людину, говорячи це слово «всує».
Серафим чекав цього моменту. Щойно я заспокоїлася, моє альтер его одразу підійняло тему самотності — другого найболючішого питання останніх трьох років життя. Через шквал криків на дитячому майданчику голос Серафима промовляв: «То чи справді ти дружила? Скільки енергії, ти, Віко, віддавала не туди й не на тих? Це були реальні друзі — чи френди у Фейсбуці, яких у тебе понад 700?»
Серафим не пожалів жодної нервової клітини. Мене вдруге закололо в області совісті. Я на десять хвилин повернулася в осінь 2020-го, коли стався провал у клінічну депресію. Це період, який змінив усю мене. Тоді я кожного дня знаходила за що себе вбивати, а потім просила порятунку у всіх вищих сил, в які я тоді повірила. Це період найстрашніших ночей, які зі мною ледь-ледь пережив мій хлопець. І саме цього моменту я вперше реально усвідомила, що я — самотня. Де були усі друзі, з якими я тусила до цього до ранку? Де ділися усі «альо, Віка, не хочеш сьогодні кудись сходити»? Вони розчинилися, щойно я перестала сама їм писати. В нашому суспільстві існує правило: якщо ти екстраверт, то мусиш сам усім писати й нагадувати про зустрічі. Але щойно ти зникаєш, ніхто не пробує тебе дістати. Ніби не було тих декількох сукупних місяців спільного відпочинку.
Я не підтримувала вислів, що стосунки перевіряються кризами. Але у 24 роки мені довелося змінити свою думку. З натовпів «друзів» поруч зі мною залишилися тільки найближчі: мама, хлопець, подруга з Данії, подруга з роботи й двоє друзів, яких я зустріла декілька років тому. Мені довелося зламати усі переконання про те, що друзів може бути багато. Ні. Це — антураж, знайомі, колеги на келишок вина. Але не друзі. Це слово — зовсім не про це.
Вистава uzahvati підіймає питання нерозуміння нами наповненості слів. Ми не знаємо, яким має бути друг і кого варто ним називати. Візміть «фейсбуки», «вконтакти» чи інші соцмережі. Вони ще більше відтіснили від нас усвідомлення цього поняття. Назвати сотні випадково потрапивших у твоє поле людей друзями — злочин. Тому що самотні люди (а ми всі частково такі) почнуть у це вірити, ще глибше загрузнувши у своїй самотності. Замкнуте коло, у якому ми втрачаємо усе людяне, яке існувало на тому дитячому майданчику під будинком бабусі.
А що в результаті?
Вистава SVOI вивільняє з твоєї душі набагато більше переживань, аніж я описала. Це мультипластовий досвід, у якому кожній людині щось заболить. Проблема «френдів» у мережах, вартісності дружби, закритості людей, неможливості вільно знайомитися, балансування між сім’єю і товаришами — це тільки частина того, що можна відчути за одну годину заглиблення у себе. Просто щось болітиме сильніше, як це сталося у мене.
Як на мене, SVOI за накалом та кількістю порушених проблем наближається до вистави The Time. А це моя найулюбленіша історія від uzahvati. Такі досвіди можна порівняти до стрибка на парашуті, народження дитини чи найболючішого сеансу у психотерапевта. Тому що наприкінці твого болю обов’язково буде підйом, який ти запам’ятаєш як один із найщасливіших моментів у житті.
Я б дуже хотіла, щоб ви пішли на виставу, прожили там зрив, виплакали особистісний біль — а потім поглянули на людей, що перебували з вами на майданчику. Як мама бігає за дитиною, хлопці грають у квача, а твої колеги за досвідом з такими ж заплаканими очима катаються на гойдалках, стрибають у класики та обіймають незнайомців. Я дуже хочу, аби ви пережили увесь біль — й одразу написали своєму другові у телефоні, якщо він не поруч. Повірте, це найщиріші слова любові, які ви йому коли-небудь казали. Це варто будь-якої холодної погоди цієї осені. Це варто будь-чого, що ви можете запланувати собі на вечір.
Тільки невеличка порада. Йдіть на виставу з другом. Я бачила таких дівчат поруч з собою. У цю секунду мені дуже захотілося, аби мій друг був поруч.
Завжди.
