Анастасія Примаченко, праонука відомої української художниці Марії Примаченко та засновниця Maria Prymachenko Family Foundation. Зараз дівчина опікується творчою спадщиною родини Примаченків. А це справжня мистецька династія.
Ми поспілкувалися з Анастасією про звички Марії Примаченко, її улюблені квіти, дізналися ім’я людини, яка ледь не відвела Марію до зоопарку, та про роботу Maria Prymachenko Family Foundation.
Якою була Марія Примаченко
— Анастасіє, що вас особисто захоплює в історії Марії Примаченко? Які її риси ви б хотіли перейняти собі?
Марія Примаченко творила тому, що не могла інакше. Вона не шукала в мистецтві слави чи визнання. Щобільше, мені здається, популярність, яка до неї прийшла з часом, навіть її обтяжувала.
Марія працювала в жанрі “наївного мистецтва”, але я б додала, що обов'язковими компонентами її робіт були щирість та радість.
Коли Марії Примаченко було 28, її запросили в Центральні експериментальні майстерні при Київському музеї українського мистецтва як вишивальницю. Лише в майстерні Марія вперше взяла ватман, фарби й почала малювати. Викладачі, побачивши її малюнки, були настільки вражені талантом та унікальним стилем, що навіть старалися не заважати її навчанню. Вони давали їй простір, свободу – тобто створили умови, щоб Марія могла розвивати ті навички, що в неї є. По суті, їй дозволили бути собою. Я думаю, це надзвичайно цінно, що викладачі не намагалися “перевчити”, чи показати “як правильно”, а підтримували Марію в її творчих проявах. Це дало їй змогу йти вглиб свого таланту.
– Як до Марії ставилися в її рідному селі Болотні? Вона ж практично ніколи не виїжджала звідти.
У дитинстві Марія перенесла поліомієліт, який дав ускладнення. Тож її майже не навантажували звичною роботою. Вона здебільшого була вдома, у дворі. Не могла займатися нічим активним, тож і сусідські діти не кликали її до себе гратися. А згодом почали трішки сторонитися.
Вона видавалась дивачкою: мовчазна, задумлива, спостережлива. Це породжувало чутки й сільські легенди. Подейкували, що вона відьма, що хто про неї щось лихе скаже чи навіть подумає – те все лихо на них перейде. Хоча поза очі все одно її називали “Мар’я-крива”.
Все змінилося, коли Марія повернулася з майстерень. Це той випадок, коли їхала вона звичайною дівчиною, а приїхала – відомою мисткинею. Її ім’я вже було на слуху. Про неї питали. Нею цікавилися. Сусіди зрозуміли, що з нею краще “горщики не бити”.
Хоча односельчани в основному не розуміли її творчість, вони бачили увагу журналістів, музейників, різних митців, які стали частими гостями Болотні, і теж старалися завести дружбу з Марією.
– На майстерклас не напрошувались?
На початку 1960-х років, коли виставки Марії вже проходили не тільки в Україні, а й поза її межами, вона почала отримувати чимало листів від шанувальників. Переважно це були діти. Вони ділилися своїми враженнями з виставок, а часто й вкладали у конвертики свої малюнки. У нас, до речі, всі вони зберігаються.
Марія, бувало, роздивлялася довго якийсь малюнок, а тоді просила свого сина Федора, щоб той написав лист у відповідь — із запрошенням дитини в гості. Так все почалося. Діти почали з’їжджатися з різних куточків України, а Марія їм проводила майстеркласи.
Згодом все більше людей про це дізнавалося й починало приїжджати на вихідні. Це була своєрідна імпровізована школа Марії в Болотні. Пізніше до майстеркласів доєдналися дорослі. Їх Марія проводила у саду. До речі, сад в неї був найкрасивіший у всьому селі, – учні й дорослі й малі сідали довкола, брали пензлі в руки й малювали.
Заняття були безкоштовні. Єдине, треба було приїжджати зі своїми ватманами. Оце й вся ціна участі.
Сім’я Марії Примаченко
— До Марії Примаченко часто приїжджали гості. Як вона до цього ставилась? Раділа увазі чи навпаки?
Як я вже казала, популярність Марію швидше обтяжувала. Сама вона не шукала зустрічей та знайомств, зазвичай до неї приходили самі. Вона гостей приймала, та була не говіркою, закритою.
До речі, на відміну від свого сина Федора – той радо спілкувався з гостями, любив увагу, розповідав багато про Марію. Марія могла слухати це і посміхатись, але сама говорила рідко.
Її найдорожчими людьми, друзями та соратниками в усьому були її рідні. Це те, чим вона пишалася найбільше – що виростила художників.
– Ця близькість проявлялась і у творчості?
Син Марії, Федір, і двоє онуків, Іван і Петро дуже допомагали один одному в усіх мистецьких питаннях. Часто радилися один з одним і просили поради.
Безумовно, Марія завжди залишалася головною, до неї прислухалися найбільше. Та і вона часто запитувала думку сина й онуків, особливо Івана. Іван її розумів як ніхто інший. Коли Марія хворіла, вона могла просити Івана за неї доробити якусь картину – так йому довіряла у відчутті її стилю.
Федір почав малювати не з самого дитинства. Насправді він зростав як звичайна дитина повоєнного часу. Оскільки Марія втратила на війні чоловіка, то Федір був її єдиною підтримкою та опорою. Він їй в усьому допомагав. На творчість часу не залишалося, та, можливо, тоді в нього і не було такої потреби.
Але він бачив, як малює мама, спілкувався з іншими митцями, які часто приїжджали до них. І у 25 Федір віднайшов себе у малюванні. В нього свій впізнаваний стиль.
Думаю, Марія і раніше бачила в ньому талант художника, але не тисла, а дала йому змогу самому дорости до цього рішення.
Творчість Марії Примаченко
– У вас є улюблені сюжети з картин Марії Примаченко?
Все залежить від настрою! Загалом у творчості Марії простежуються 4 основні напрями: звірі, птахи, квіти (рослини) і побут.
Звірі
Звірі, певно, найвпізнаваніші з усіх образів Марії Примаченко. Вони яскраві, фантастичні, дивовижні. Їх не існує в природі, вони – діти уяви, народжені зі снів та мрій.
Цікаво, що Марії Примаченко “оберігали” від походів в зоопарк, щоб це не вплинуло на її бачення звірів. Щобільше, навіть друзів просили, не водити її до зоопарку. Єдиний, з ким вона майже погодилась піти до зоопарку – Сергій Параджанов.
Квіти
Марія не уявляла життя без квітів. У неї був найкращий сад, за яким вона сама доглядала. Зрізані квіти Марія не любила, казала, “квітка має жити й жити”, тож дарувала намальовані.
Квіти в роботах Марії Примаченко — це майже завжди присвята. Своєрідна листівка-зізнання. Вона дарувала намальовані букети хліборобам, молодятам, захисникам та навіть космонавтам. Ця квітчаста присвята як ніщо інше показує, наскільки важливою була для художниці можливість висловити прихильність та вдячність.
Навіть квіти в роботах художниці часто фантазійні, химерні. Та була одна, яку Марія завжди промальовувала детально, реалістично. Це – сонях. Вона казала, що це “квітка життя”.
Птахи
Птахи часто в композиціях поєднувались з квітами. Нерідко зображались саме парами – символ любові й водночас свободи. Крила птахів теж прикрашені різними орнаментами, вони – вісники гарних новин та весни.
Побут
Часті герої побутових картин – чоловік та жінка, Іван та Галя. Цікаво, що Марія не стільки романтизує їхні стосунки, скільки іронізує. У цих сюжетах присутній гумор, тут чимало деталей українського побуту, традицій, обрядів, звичок.
– Та цим її сюжети точно не обмежуються. Маю на увазі серію, присвячену небезпеці ядерної зброї, Чорнобильській катастрофі.
Як мисткиня, Марія Примаченко не могла бути осторонь важливих подій. Вона їх осмислювала, виражала свою позицію в картинах. Так, в неї дуже потужна серія проти використання ядерної зброї. Цей цикл має назву “Атомна війна, будь проклята вона”.
Неможливо було подумати, що ці теми знову будуть актуальні зараз, в умовах, коли росія тероризує світ ядерною катастрофою.
Думаю, її “наївний стиль” став певною мірою і захистом. Адже Марію не всі сприймали навсправжки, не повністю розуміли. Тож вона могла чесно висловлювати свою позицію, нехай і обережно та через натяки й алюзії.
Мономузей Примаченко
— Якою бачите роботу зі спадщиною Марії Примаченко?
Одразу додам, що я не тільки керую спадщиною, я радше – захищаю, популяризую творчість Марії Примаченко.
Марія Примаченко вже стала символом України, що нас дуже тішить. Але це і велика відповідальність. Я бачу нашу роль в тому, щоб правильно донести інформацію про неї, щоб її образ не був висвітлений якось однобічно. Робота Фонду Марії Примаченко в тому, щоб розкрити Марію Примаченко як повноцінну особистість з різними гранями, як надзвичайно сильну жінку, як сміливу мисткиню.
Тож це не тільки робота з її картинами, а загалом – з особистими речами, листами, записами, її історією життя.
Зараз, коли триває війна росії проти України, нам важливо зберігати її фізичну спадщину. Також ми працюємо над тим, щоб створити місце, куди люди зі всього світу приїжджатимуть після перемоги України й знайомитимуться з творчістю художниці. Ми мріємо про мономузей Марії Примаченко.
Ще один напрям, над яким ми працюємо – створення Музейного комплексу в Болотні. Тут весь простір зберігає пам’ять про Марію. Ми плануємо реконструювати будинок художниці: стіни будуть з глини та дерева, а дах з очерету, як багато років тому. На цій території також буде резиденція для митців. З початком війни ми відчули, що це має бути наш внесок у відновлення України після перемоги. Ми хочемо створити місце для художників, скульпторів, гончарів, вишивальниць, дорослих та дітей – щоб вони творили в цьому місці сили.
Ми дуже радіємо, що зараз є можливість знайомити світ з культурним надбанням України через творчість Марії Примаченко. Це – змога показати, наскільки Україна є унікальною та самобутньою, розказати про звичаї та культуру, познайомити з нашою ідентичністю.
Текст: Сана Власова
