Київ у цих книжках — не просто декорація. Це повноцінний герой: живий і багатоголосий, здатний зворушити до сліз, викликати усмішку чи нагадати про щось глибоко особисте. Хтось з авторів народився в столиці, хтось переїхав сюди згодом, але всі вони пишуть про місто з любов’ю, вдячністю й тонким відчуттям його характеру.
До Дня Києва ми зібрали сучасні книжки, у яких місто постає в найрізноманітніших образах — магічному, історичному, повсякденному, травматичному, романтичному, фантастичному. А ще попросили письменників поділитися тим, яким Київ живе у їхніх серцях і текстах. Спойлер: у кожного він свій.
“Катанахе”, Софія Андрухович
У звичайній київській панельці, серед квітучих клумб і балконів, з яких теплими вечорами видно, як місто повільно засинає, живе родина: Леся, Олекса, їхня донька-підлітка Тая і собака Діна. Побут усталений, звички — знайомі, життя — впорядковане. Здається, так буде завжди. Аж раптом у цей спокій вривається пристрасть — дика, неконтрольована, вибухова. І все, що ще вчора здавалося стабільним і зрозумілим, починає хитатися.
“Нашарування історичних, естетичних і культурних суперечностей робить Київ джерелом нескінченної кількості ідей. Будь-яка поїздка в метро, будь-яка прогулянка вуличками чи пагорбами Подолу або спальними районами дарує зустрічі з характерами, підслухані діалоги, сцени, зафіксовані на тлі архітектури різних епох — і з них щоразу розгортаються цілі світи людських доль і психологічних колізій.
Ці ситуації мають виразно київський присмак і не могли б трапитися деінде. Водночас вони відображають усе, що відбувається в країні — адже саме сюди сходяться всі кровоносні судини.
Мій твір “Катананхе”, у якому Київ — головний герой, народився з відчуття небезпеки втратити своє місце у всіх сенсах: втратити місто, його суперечності, зв’язок із ним — і з собою”.
“Вандалізм”, Валерія Савотіна
Коли старшокласниця Софа з нудьги повторює ритуал виклику химери, вона й гадки не має, що це змінить усе. З пентаграми з’являється Лука — чарівно-загадкова химера, яка обіцяє виконати будь-яке бажання в обмін на... шоколадний батончик. Софа мріє малювати, але боїться називати себе художницею. Її прохання — чарівне приладдя для творчості — обертається балончиком для графіті. Так починається її занурення у прихований світ муралів. Намагаючись розгадати закони цього магічного простору, Софа потрапляє до Дикої гонитви — змагання для молодих художників, яке виявляється набагато небезпечнішим, ніж здається.
“Я люблю Київ за те, наскільки різні люди його населяють. І скільки він має різних облич — від гіпстерських Золотих до вінтажної Почайної. У цьому місті ти переходиш під землею кілька десятків метрів і раптово від гамірного базару на Лісовій та найбільших секондів столиці потрапляєш в тихий і дуже розмірений парк Кіото з закоханими студентами на лавочках та мамами з дитячими візочками. І оці сто варіантів Києва відчуваються як щось логічне і цілком зрозуміле.
Проте ще більше я люблю його за потаємні секрети й місця, які ти можеш проходити повз і ніколи не здогадуватись про їхнє існування. Заклад у підвалі, для якого потрібен пароль, аби увійти. Пляж на Трухановому, до якого треба продиратись крізь чагарники, але ти точно знаєш, що він безлюдний і красивий. Маленькі графіті, яких ще вчора не було на стіні, повз яку ти проходиш щоранку на роботу — і з часом ти навіть навчишся розпізнавати цих митців і шукатимеш їхні роботи по закуточках всього міста. “Вандалізм” став моєю історією про оці приховані секрети, які ніби просто перед тобою на відстані витягнутої долоні — а проте так просто ти їх не розгадаєш”.
“Дім з вежею через дорогу”, Єкатерина Зінов’єва
Київ. Наші дні. Місто живе під гуркіт ракет, у ритмі повітряних тривог. Після втрати ноги на фронті головний герой повертається додому, але знаходить не спокій, а таємницю. У його руках опиняється щоденник, що ведуть у Києві 1918 року — часи, коли місто захопили більшовики, і вулиці заливали кров і хаос. Вежа старого дому, мовчазний свідок обох епох приховує щось більше, ніж просто спогади. Минуле й сучасність переплітаються, і межа між реальністю та маренням стирається. Чи зможе світло прорватися крізь темряву? Чи отримає шанс життя там, де панує смерть?
“Київ — місто секретів, таємних дороговказів та сміливих людей. Це місце тисячі історій, і кожна з них заслуговує бути розказаною та бути почутою. Впевнена, в кожного з нас тут є своя особлива вулиця, улюблений дворик чи, може, будівля, яка роками хвилює нашу уяву.
Сподіваюсь, “Дім із вежею” принаймні частково передає мою любов до нашого прекрасного міста — захоплення те, яким воно було сто років тому (до речі, ні, воно не було “булгаківським”) і вірність йому зараз. Київ кльовий, любіть його!”.
“Перші”, Марія Олекса
Світла, трохи ностальгічна історія про досвіди, що бувають лише раз у житті: перші почуття, перші поцілунки, перші плани на майбутнє. Равлик і Вла — ще зовсім юні, коли зустрічаються. Надто рано, щоб зрозуміти, ким можуть стати одне для одного, але достатньо вчасно, щоб це запам’яталося назавжди. Літній табір, помаранчевий светр, старий Київ, листи й тиша між словами. 68 червня — їхнє особливе літо, яке не повинно було завершитись. Але воно завершилось. Як і все перше.
“Я виросла в районі на західній межі міста, де красуються великі бетонні літери К-И-Ї-В. Автомобілісти бачать їх на в’їзді ти виїзді зі столиці, а я бачила кожен день. Ці літери були нагадуванням — я наче й в Києві, але водночас так далеко від усього “по-справжньому цікавого” — кіно, кафе, Хрещатика, Пейзажки, куди можна було дістатися тільки з батьками. Найбільшим щастям підліткових років став момент, коли мене нарешті почали відпускати саму в центр. Моє дорослішання і пізнання столиці (двориків Золотих воріт, алей Маріїнського парку, зручних крісел кінотеатру “Київ”) збіглося з розвитком самого міста, яке на початку 2000-х стало активно перетворюватись на динамічну європейську столицю.
Цей вайб я передала у романі “Перші”, герої якого, підлітки, мають дуже різний досвід сприйняття столиці (він — мешканець центру, вона — околиць), але знаходять спосіб надихатись і вчитись одне в одного. Я свідомо додала у роман не тільки центральні, але й інші дуже близькі моєму серцю локації, бо Святошин, Сирець та Бударіна (нині — вулиця Українського відродження) — це теж Київ. Мій Київ”.
“Закоханий”, Надя Біла
Антону — вісімнадцять. Він привабливий, впевнений у собі, щойно закінчив престижну гімназію, має друзів і чималий успіх у дівчат. Його життя здається ідеальним — аж до першого візиту до нового стоматолога. Той візит змінює все. Тепер Антону доведеться переосмислити себе, розібратися зі своїми бажаннями й обрати власний шлях. Закоханість, перші стосунки з чоловіком, зради й зрадливість, ейфорія й порожнеча, руйнування старих зв’язків і народження нових — усе це він проживе всього за два роки. Але чи достатньо цього, щоб зрозуміти, хто ти є насправді?
“Київ має десяток облич. Коли я приїхала сюди школяркою вперше, Київ здавався вшанованою бабусею, ожилою архітектурною пам’яткою з набором музеїв в старих кишенях. Коли я відвідувала друзів в студентські роки, Київ зваблював мене міріадами магазинів, кафе й нічних клубів. Коли я приїхала до Києва жити, він згорнув мене у своїх теплих обіймах і вже ніколи не відпустив.
Події роману “Закоханий” розгортаються на Дорогожичах, де була моя перша київська квартира. Тут розташована обласна лікарня, куди я ходила на прийоми до відомої ендокринологині — саме повз дім, де живе герой роману Денис. На вулиці Прорізній, де оселилася сім’я головного героя Антона, я пила каву з тістечками вдома у подружки. Зараз я живу за тисячі кілометрів від Києва, але чую шепіт його вулиць, відчуваю гарячий гумовий запах метрополітену. І завжди на зв’язку з моїми киянами. Kyiv, I love you!”.
“Однією ногою під Києвом”, Сергій Скришевський
Київ, 2101 рік. Свят погоджується взяти участь у підпільних боях без правил — і потрапляє у вир небезпечної гри, де жорстокість приносить великі гроші. Він ще не знає, чи готовий переступити межу заради здійснення мрій. Його наставник Даня тим часом зробить усе, аби врятувати Свята, не втративши найціннішого — зв’язку, що щойно почав народжуватися між ними.
“Якщо говорити про місце, де відбуваються події книги, мені хотілося показати своє бачення України, і, зокрема, столиці, майбутнього. Змалювати дивне поєднання економічного розвитку, уособленого в яскравих хмарочосах, та привидів минулого, що символізують нерівність у суспільстві — а саме сірої бруталістичної забудови, яку у цій історії заселяють бідні верстви населення.
Київ — не моє рідне місто, але я провів там кілька років у дитинстві й добре памʼятаю, як мене лякало й водночас зачаровувало метро. Можливо тому я підсвідомо вирішив обрати станцію метро “Арсенальна” — донедавна найглибшу у світі — як ключову локацію для сюжету. Київ у моїй історії має дещо інше обличчя, аніж те, з яким знайомі українці сьогодення, але я думаю, що попри стрибок у часі, читачі все одно впізнають магію цього міста на сторінках “Однією ногою під Києвом”.
“Місто з химерами”, Олесь Ільченко
“Місто з химерами” — це запрошення у Київ початку ХХ століття, місто, що дихає таємницями й живе мистецтвом. Разом із героями роману Олеся Ільченка ви потрапите за куліси театру Соловцова, зустрінете юну Лесю Українку, посидите в кафе “Семадені” за чашкою гарячого шоколаду, побачите, як зростає силует Миколаївського костелу, і навіть здійметесь у небо з Ігорем Сікорським. Але крізь усі ці яскраві сцени проступає головна інтрига: що ховається в центрі “зловісного трикутника”? Чому його створили? І яка небезпека досі нависає над серцем старого Києва? Відгадати цю загадку — завдання не лише героїв, а й уважного читача.
“Коли довго дивишся на славетний "Будинок з химерами"… а потім згадуєш “Будинок із совами” на вулиці Гоголівській, й затим – голову диявола на прибутковому будинку на Великій Житомирській, то несподівано виникає спокуса з’єднати споруди прямими. І — ви не повірите — утворюється правильний трикутник, в центрі якого… Про цю містику говорять київські екскурсоводи, про розгадку київської таємниці написана книга "Місто з химерами". Ця моя книга народилася зі здогаду, прозріння, коли я розклав на столі стару мапу міста і побачив те, що відмовлявся прийняти мій розум.
Київ — це палімпсест, все нові й нові тексти, написані просто на попередніх. Багато втрачено, дещо лишилося. Київ — невичерпний у своїй історії, архітектурі, загадках минулого і сьогодення. Треба просто уважно придивитися до бігу вулиць, до облич старих будинків, просто читати місто як текст. І тоді народиться ще одна книга про вічну загадку над Дніпром”.
