В епоху, коли Голлівуд випускає сотні блокбастерів на рік, театр став чимось нішевим, річчю для справжніх поціновувачів. Проте він живий, як і його справа, що падає на сприятливий ґрунт, аби дати прекрасні плоди.
Про сучасний театр, експансію європейських сцен та надзавдання новим режисерам для українського мистецтва редакція "Наш Київ" поговорила із засновником і художнім керівником театру "Маланка" Гіо Пачкорія.
– Гіо, розкажіть трохи про ваш театр "Маланка". З чого все починалось, як ви наважились на його створення?
– "Маланка" – це театр, який несе українську літературну моду. По-перше, основа нашого театру – те, що ми в камерному просторі ставимо твори тільки української літератури. Намагаємось обирати ті з них, які ще не "заїжджені", не дуже популярні, не так часто ставилися, а далі подаватимемо їх у сучасному експериментальному баченні.
По-друге, ми будемо створювати вистави завдяки молодим митцям, дуже "голодним", творчим, які хочуть втілювати нові проєкти та сміливі ідеї.
І по-третє, ми це робимо, щоб наново закохати людей в українську літературу і розбити стереотипи, котрі склалися навколо нашої культури за останні десятки років.
Не було якогось такого відчуття "наважились", це просто в один момент відчулось, з’явилося в розмові, коли я спілкувався зі своєю дівчиною о третій ранку в червні 2022. Ми тоді жартували, що треба створювати театр, фантазували, яким він буде. "Можливо, зробити театр, в якому буде тільки українська література?" – "Вау, круто! Як назвемо?". Я казав: "Франко!", тому що дуже люблю його самого та його творчість, але це було якось банально. Почали перебирати слова: може, "Фіранка", але це трішки не те. І потім згадалося слово "Маланка", і воно справді повністю відповідає сенсам, які є в нашому театрі.
Тому завдяки підтримці друзів, команди, що на той час вже була, завдяки вірі в те, що можна зробити, – те і створилося. Звичайно, можна використати поширену фразу "Коли, як не зараз?", але я просто помітив, що у своєму житті такі найризикованіші речі я робив саме під час війни. А війни в моєму житті було немало.
– З чого складався ваш творчий шлях як режисера та художнього керівника театру?
– Взагалі я з буремного Луганська, і навчався в Луганській академії культури та мистецтв на актора, потім учився в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого на режисера драматичного театру.
Вирішив вивчитись на режисера, тому що з 2014 по 2018 рік працював і грав (до речі, українською мовою) в Луганському українському театрі, який зараз на окупованій території. І саме там одного разу режисер запропонував мені щось поставити. Я зробив спочатку концерт, потім дитячу казку, і зрозумів, що потребую більше професійних знань, саме тому вирішив здобути режисерську освіту. Тобто почав як актор в театрі, потім перейшов трішки на режисуру, а далі, коли переїхав до Києва, акторське мистецтво відійшло на далекий план, весь свій час я присвячував педагогіці та режисурі.
Майже 4 роки працював у театрі, він же школа акторської майстерності SPLASH, де створював вистави, викладав на різних курсах і проводив багато майстер-класів як в Україні, так і за кордоном. Були створені авторські курси з формування довіри "Партнерські нитки. Одкровення", курс "Естрадні монологи" і курс "Сім’я" – сім яскравих акторських уроків для батьків та їхніх дітей-підлітків. За цей великий період мої курси та майстер-класи пройшли понад 4,5 тис. людей. Тому маючи вже неабиякий досвід, я вирішив створити свій театр, хотілось робити те, що відчуваю, і те, що болить особисто мені.
– У вас у репертуарі є вистава за п’єсою Івана Франка "Украдене щастя" та нещодавно випущена "Я (Романтика)" за творами Миколи Хвильового. Проте ви вже встигли анонсувати випуск ще двох проєктів. Що ж це буде та коли очікувати прем’єри?
– Так, у нас зараз в репертуарі одна вистава – "Украдене щастя", яка була поставлена ще до створення самого театру. Цю виставу демонстрували багато разів за кордоном, і нині, під час повномасштабної війни, її продовжують там грати. Вона несе в культурний простір велику місію популяризації українського мистецтва, а також "рідний подих" для українців, які через війну вимушено перебувають не вдома.
В лютому 2023 року наші актриси, залучені до вистави, приїздили в Україну, і ми проводили невеличкий дуже емоційний гастрольний тур нашими містами (Полтава, Миколаїв, Дніпро, Одеса, Київ, Львів). До речі, у Львові ми грали її в місці неймовірної енергетики, Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка.
Звучить офіційно, але інакше він ще називається Дім Франка, це будинок, де справді жив великий митець. Тоді на цій виставі були присутні франкознавці, багато глядачів, ті, хто просто цікавиться творчістю Івана Франка або вивчає її. І навіть прийшла правнучка самого класика! Це була надзвичайна подія! Зараз наші актриси знову перебувають в Німеччині, де грають цю виставу.
Над виставою "Я (Романтика)" за творами Хвильового працював режисер Денис Степчук, а що з цього вийшло, ви зможете побачити 27 червня або 9 липня. Квитки можна придбати на на сайті kontramarka.ua.
На цей, 2023 рік, ми готуємо дуже багато проєктів! Ті, що анонсували, – це моновистава за віршами сучасних авторів "Будиночки", прем’єру якої плануємо в серпні в Києві; вистава "Пробачте, що ви про це дізналися" за п’єсою Анни Козирицької "Аліса", над нею Анна працює і як режисерка. Цікаво, що Аня перебуває в Італії, а дівчата-акторки – в Німеччині, і тому всі репетиції ведуться онлайн. Прем’єра цього твору планується в серпні в Німеччині в театрі К4 (Wuppertal).
Окрім цього є ще декілька неанонсованих проєктів – три нові вистави, які реалізуємо до кінця року.
– У вашому "Украденому щасті" грають лише жінки. Це принципове рішення задля особливості театру чи відсутність охочих чоловіків-акторів?
– Це було не принципове рішення задля особливості театру, тобто в нашому театрі заради хайпу, якогось виділення нічого подібного не робиться. Все формується від того, що дає текст, який біль він пробуджує в тобі. Ось, наприклад, я читаю текст і розумію, що він підіймає в мені якісь актуальні емоції, так, свого часу в "Украденому щасті" для мене було тригерним питання жінки, яка не може зрозуміти, хто вона, з ким вона, для чого вона живе. І тому було вирішено зробити виставу саме такою, жіночою.
Та щодо браку в театрі акторів-чоловіків із впевненістю можу сказати: це справді проблема кожного театру. Як то кажуть, "завжди потрібні штани в театрі". Але ми робимо вистави і з участю чоловіків, наскільки це можливо.
– "Маланка" вже встигла побувати на закордонних гастролях. На вашу думку, чи відрізняється сприйняття вистави українськими та європейськими глядачами?
– Дуже важко порівнювати, бо я жодного разу не виїздив під час війни, я тільки носій інформації, яку мені передають актриси чи знайомі, які дивилися.
Я можу точно сказати, що українці, які зараз там, безмежно вдячні за те, що вони дивляться вистави не тільки про війну. Ми знаємо, що зараз за кордоном багато українських митців, і в більшості своїй вони роблять вистави або якісь перформанси про війну. У нас же зовсім інша тематика, класика, і за це дякують.
І якщо говорити про аудиторію цієї вистави, то це переважно постановка для жінок, тому що в ній присутня певна феміністичність. Жінки особливо вдячні й раді, що ми порушили в цьому творі саме таку тему.
З приводу європейського глядача – я був дуже здивований, коли люди, можливо, десь набагато глибше розуміли те, що ми зробили, ніж наші глядачі. Якось європейська аудиторія інакше на це дивиться. Звісно, їм подобається колорит, музика, танці, але коли наші актриси спілкуються з європейськими глядачами, які розповідають, що саме вони зрозуміли, то це викликає просто "мурахи по шкірі": люди настільки глибоко поринули в цей всесвіт і зрозуміли для себе багато чого.
Мені здається, що в театру немає кордонів, різниця тільки в якихось деталях, але ж ми говоримо про відчуття, про емоції. І емоція радості, і емоція печалі – вона є і в Україні, вона є і за кордоном. Відрізняється, мені здається тільки градус. Всі прекрасно знають, що в українському театрі є такий дуже високий рівень емоцій і почуттів, що, можливо, незвично десь в Європі, і коли європейці отримують таку потужну енергію, їх це шокує.
– Окрім театру ви ще займаєтесь і волонтерством. Чи важко це поєднувати?
– Так, наш театр активно займається волонтерством, і завжди був за те, щоб допомагати, і особливо допомагати нашому улюблену благодійному фонду «Мистецький український рух» (МУР), заснованому Мариною Кошкіною – моєю подругою та актрисою театру ім. Франка.
Ми з командою довго думали, кому ми хочемо допомагати як волонтери, бо бачили, що в Інстаграмі, наприклад, кожна друга історія зараз про збір грошей для різних бригад, батальйонів. Але ми розуміли, що хочемо направити свою енергію, фінанси, можливості в якийсь один бік, тому вирішили, що будемо направляти свою допомогу в МУР. Із кожного без винятку показу вистави в залежності від заробітку ми перераховуємо певну суму в благодійний фонд «Мистецький український рух». Окрім того, що ми допомагаємо грошима, я особисто допомагаю фонду в пакуванні та відправці коробок, у благодійних майстер-класах фонду. Тобто ми завжди разом з фондом, а фонд поруч із нами. І мені дуже приємно, що ми своєю безкорисливою творчістю можемо допомагати людям.
З приводу поєднання театральної діяльності та волонтерства я нещодавно прийняв для себе рішення зробити паузу у викладанні акторської майстерності. Я з 16-ти років викладав, і за ці 12 років розумію, що на цю мить віддав те, що міг. Зараз треба зробити паузу, щоб набратися сил, енергії, і направити свою увагу, свій фокус саме на театр та волонтерство. Тому не скажу, що це все важко поєднувати, просто ти отримуєш кайф. Спробую доступно описати: я працюю в театрі і не втомлююсь. Я їду в машині, можу думати не про дорогу іноді, а про те, яким чином я хочу поставити сюжет, про якісь фішки, я у всьому бачу театр, просто сиджу в кафе, але бачу в цьому якісь деталі.
До речі, ще згадався цікавий факт: у мене багато думок виникає під час купання в душі, і тому я обов’язково завжди беру з собою телефон. Приходять цікаві думки – я вимикаю воду, витираю руки і швиденько записую якісь ідеї. Думаю, я не збрешу, якщо скажу, що похід у душ кожного ранку – це якась ідея. Справді, я без театру не можу. І так само я не можу не допомагати людям. Тому я це роблю через волонтерство і через театральну сцену.
– Чого очікувати від «Маланки» у майбутньому та чому глядачі повинні прийти саме до вас?
– Дуже-дуже круте питання! Окрім тих вистав, що я назвав, у нас готуються й інші. Це обов’язково буде якась новорічна історія для сімейного перегляду від запрошеного режисера або режисерки.
Також ми будемо робити крутий кастинг-проєкт, на який виділимо кошти, щоб обраний режисер втілив свою круту ідею. Я особисто теж готую одну виставу з вересня, це поки секрет, але, на мій погляд, це буде справжня бум-новина, тому що такого проєкту, наскільки мені відомо, в Україні ще не робили. Це поки інтрига, але через декілька місяців буде анонсування. Будемо залучати молодих митців, тих, яким палає, яким хочеться щось робити.
Тому відповідь на питання, чому саме до нас повинні прийти глядачі, – в наших принципах, в тому, що ми робимо українське, підіймаємо те, що не так охоче читалося, не вивчалося, ми все це активно зараз переносимо на сцену.
В театрі звертаємось не тільки до драми, але і до інших жанрів літератури, що в принципі важко, але і цікаво поставити на сцені. Ми залучаємо молодих людей, бо це просто шалена енергія, а люди завжди тягнуться до енергії. Плюс особлива атмосфера, яка приваблює, – це наш камерний простір, де завжди близько до глядача, де все по-справжньому.
Оскільки «Маланка» не державний театр, тому ми не маємо прямого фінансування. Нам допомагають друзі, близькі знайомі, учні, просто небайдужі до мистецтва люди, які донатять. Якщо хтось хоче стати спонсором або патроном нашого театру або вистав, завжди welcome, радісно чекаємо на бажаючих підтримувати нашу творчість!
Ми завжди відкриті для нових ідей, завжди чекаємо креативних людей у себе в театрі, на нашій пошті, в директі, Інстаграмі, Фейсбуці, усюди! Чекаємо однодумців, яким хотілось би втілювати свою творчість разом із нами!
