Збройна агресія росії викликає в українців зрозуміле бажання позбутися будь-яких зв’язків з рф, зокрема з російською та радянською культурою. Так, після Революції Гідності, анексії Криму та вторгнення рф на схід України розпочався усім відомий ленінопад. Тепер же, після повномасштабного вторгнення та щоденних обстрілів українських міст, маємо нову фазу культурного спротиву — пушкінопад. Хоча йдеться не лише про масовий демонтаж пам’ятників Пушкіну, якими рф позначала свої території у часи СРСР, а й про низку інших персоналій, які так чи інакше пов’язані з росією та Радянським Союзом.
Разом з істориками мистецтва Євгенією Моляр та Іллею Левченком ми розібралися, що не так із масовим знесенням радянських пам’ятників в Україні і чому проблема дерусифікації й декомунізації лежить значно глибше, аніж просто у руйнуванні кам’яної скульптури.
Демонтаж тут і зараз
У той час, як російські війська здійснюють ракетні удари по містах України, жителі регіонів, де не йдуть активні бойові дії, прагнуть позбутися усього, що нагадує про ворога. За лічені тижні хвиля масових демонтажів радянських пам’ятників досягла свого апогею — сьогодні кожного дня у містах та селах України зносять десятки скульптур російських та радянських “героїв”, символів “дружби народів”, серпів-молотів і танків.
Цей процес відбувається у різний спосіб: хтось обережно демонтує пам’ятник, а хтось — зносить його, руйнує, розрізає на частини та викидає на цвинтар історії. Приміром, нещодавній демонтаж скульптури двох робітників (українського скульптора Олександра Скоблікова) під Аркою у Києві перетворився фактично на публічну страту. Саме це і викликає занепокоєння в експертів — в ейфорії від таких “страт” суспільство може не помітити, як втратить дійсно цінну пам’ятку.
“Як історик мистецтва я категорично проти того, що відбувається сьогодні, зокрема, в Києві. Не тому, що зносять пам’ятники або відбувається демонтаж. А тому, що насправді це демонтажем не є, це просто знищення. Навіть у радянський час усі чудово розуміли — якщо пам’ятник буде поставлений у столиці УРСР, то, як правило його відбирали ще на етапі проєктів. Тобто це не просто пам’ятник невідомого автора у якомусь селі, який можна знищувати без особливих питань. У випадку з Києвом ми переважно маємо справу з реальними творами мистецтва, долю кожного з яких мають вирішувати компетентні люди. Вони повинні визначати, чи ця робота має ознаки твору мистецтва, який слід зберігати, чи ні. Тільки тоді можна говорити про реальний демонтаж, коли ми прибираємо пам’ятники з вулиць Києва і переносимо їх у якийсь музей. Але руйнування пам’ятників — це не те саме”, — розповідає Ілля Левченко.
За його словами, питання художньої цінності окремих пам’ятників мають визначати мистецтвознавці. При цьому варто враховувати такі фактори:
- особистість автора;
- художня оригінальність роботи;
- тиражність.
Адже практично у кожному селі є чи були скульптури Леніна, створені анонімними авторами. А на противагу їм є роботи українського скульптора Івана Кавалерідзе, який з одного боку є автором пам’ятників княгині Ользі, Ярославу Мудрому та Григорію Сковороді у Києві, а з іншого — створював скульптури Петра Запорожця, Леніна з комсомольцями, Горького і Толстого. І це зовсім інше.
Чи може зараз суспільство дати зважену оцінку тому чи іншому пам’ятнику? Це дискусійне питання. Тож один із варіантів, який пропонують для тимчасового розв'язання проблеми — це зменшити оберти та тимчасово прикрити радянські пам’ятники, аби саме їхнє існування не дратувало та не викликало бажання руйнувати.
“Зараз дуже важливо чиновникам та культурним діячам якимось чином мінімізувати шкоду від цієї хвилі масових знесень та демонтажів. Особливо це йдеться про регіони, де немає активних бойових дій. Там чиновникам теж інколи хочеться з’явитися на перших шпальтах газет, тож вони беруть болгарку, відбійний молоток і йдуть ламати спадщину, таким чином показуючи свою діяльність. І ось це небезпечно. Зараз влада мала б дуже акуратно згладити гострі кути цієї емоційно-дражливої, але дуже актуальної теми. А потім вже вирішувати, що з цими пам’ятниками робити”, — розповідає Євгенія Моляр.
Суспільна ейфорія та право на осмислення
В умовах війни у суспільства виникає бажання протистояти ворогові, хоча б навіть в уособлені бронзової скульптури. І це бажання цілком зрозуміле — у такому дещо ритуалізованому процесі змучені війною люди отримують саме ту емоцію, яка потрібна для розрядки. Так сталося, зокрема, після знесення скульптури двох робітничих під Аркою в Києві.
“Навіть я як мистецтвознавиця заявляю, що ця жертва, скульптура Олександра Скоблікова, була не марною. Але яким чином зробити так, щоб потім ця хвиля руйнувань не понеслася далі й не пішли роботи Василя Бородая, Теодозії Бриж та інших людей, які завинили тільки тим, що народилися у XX столітті й були змушені працювати у тій системі? Тобто спершу вони були пригнічені системою, їх змусили працювати у закутих рамках соціалізму, а тепер ще й після смерті їхня спадщина буде знищена. Це таке подвійне покарання для тих художників. І сьогодні дуже складно пояснити, що люди, які хочуть зберегти роботи цих українських митців — це не автоматично ті, хто любить російську культуру чи радянську добу. Цю тотожність дуже важко зруйнувати”, — пояснює Євгенія Моляр.
Водночас Ілля Левченко зазначає, що будь-який твір мистецтва, попри свою художню цінність, завжди є історичним джерелом. Тож, подібно до того, як ми перечитуємо книги, критикуємо їх та осмислюємо, потрібно зчитувати, аналізувати та проговорювати скульптурне мистецтво. Потрібно досліджувати, чому це мистецтво саме таке і не могло бути іншим. А без збереженої матеріальної спадщини зробити цього неможливо.
“Ми маємо зараз обговорювати це радянське мистецтво і виявляти, яким воно було. Адже, окрім того, що воно могло підтримувати якусь правду чи неправду, радянську владу чи будь-яку іншу силу, до створення цих пам’ятників долучалися українці. Не слід забувати, що українці не тільки були жертвами, вони також долучалися до створення і російської імперії, і Радянського Союзу. Замість того, аби казати, що нас там немає, на жаль, нам треба частково взяти відповідальність і певною мірою присвоїти деякі твори мистецтва українців, які творили у ті часи. Адже, наприклад, більша частина Києва є наслідком забудови часів російської імперії або СРСР, але це не означає, що треба зносити ці будівлі або пам’ятники. У випадку зі скульптурою трохи складніше, адже вона є зразком наслідування, вона показує героїв, які насправді нищили українське. Це потрібно демонтувати, але не знищити”, — додає Ілля.
А чи треба музей? І який?
Якщо говорити про демонтаж пам’ятників, які мають культурну цінність, та їхнє подальше зберігання, то було чимало розмов про створення відповідного музею. В Україні та за кордоном вже є декілька прикладів подібного досвіду, але тут важливе не саме місце, а його суть.
Адже можна обережно демонтувати та залишити на зберігання або навіть повністю зруйнувати умовний пам’ятник Леніну в українському місті чи селі. Але при цьому не переосмислити його значення. І тоді будь-хто, як у тимчасово захопленому Генічеську, може дістати цей пам’ятник зі смітника або створити новий і повернути на попереднє місце. У такому випадку нічого не змінюється: пам’ятник і далі уособлює радянську чи російську владу на нашій території, а ми й далі продовжуємо з нею боротися.
Історики мистецтва пропонують два підходи до розв'язання цього питання:
1. Десакралізувати пам’ятники та проявити їхню пропагандистську суть. Йдеться про те, аби перестати боятися кам’яних та залізних ідолів Радянського Союзу, країни, якої вже не існує. Такий музей має не просто критикувати роботи, він має предметно розкривати механізм дії ідеологічної пропаганди СРСР.
“Коли ти розумієш пропаганду і те, як і для чого вона працює, то це стає твоєю силою. Потрібно проявити пропагандистську суть пам’ятників, десакралізувати їх, щоб вони перестали для нас існувати. Щоб ми просто у пам’ятнику Щорса бачили красивого коня і нас не лякав сам вершник. Щоб ми розуміли, чому там з’явився цей вершник, чому пропаганда працювала таким чином і чому нам намагалися насадити імперські наративи”, — розповідає Євгенія Моляр.
Приміром, у Путивлі на Сумщині у 2016-2019 роках створили Парк радянського періоду, де можна побачити демонтовані пам’ятники діячам радянської доби та інші об’єкти, які пропагували комуністичну ідеологію. Там намагаються сформувати новий, науково обґрунтований погляд на монументальне мистецтво епохи СРСР.
 |
 |
2. Зміна фокусу та історизація. Йдеться про переосмислення радянських пам’ятників із відстороненої позиції. Тобто як до артефакту історії, а не до частини власного минулого.
“Ми одразу змінюємо фокус: або це скульптура, якою місто вшановує того чи іншого героя, або це просто історизований артефакт, на який ми приходимо подивитися. Тому що радянське мистецтво і соціалістичний реалізм — це теж метод або стиль, який так само підлягає вивченню, як імпресіонізм, класицизм чи ренесанс. Якщо ж ми сприймаємо ці пам’ятники як частину власного досвіду, тоді ми починаємо більш радикальні дії та керуємося якимись магічними практиками. Ми вважаємо, що зв’язок між пам’ятником і прорадянським мисленням — безумовний. І щойно ми знесемо матеріальний об’єкт, то це мислення перестане існувати. На жаль, усе не так”, — зазначає Ілля Левченко.
До чого тут гумор? Іноземний досвід
Приклади публічного переосмислення радянської спадщини є і в інших країнах. Наприклад, у Софії (Болгарія) є пам’ятник воїнам Другої світової війни. Утім для переоцінки пропаганди тут використовують гумор. Кожного року скульптури воїнів розфарбовують у якихось героїв сучасності — персонажів Marvel абощо. Сюжети можуть змінюватися, але незмінним залишається сам пам’ятник. Тобто він не руйнується, а просто отримує щоразу нове критичне і гумористичне прочитання.
З одного боку такий підхід дозволяє заощадити гроші на демонтаж пам’ятника або створення музею. З іншого — дає змогу митцям по-своєму інтерпретувати мистецтво попередньої доби, показати, яким чином воно працювало.
“Інструментом декомунізації чи дерусифікації набагато ефективніше може бути влучне слово чи образ, аніж відбійний молоток. Можна запросити сучасних українських письменників та письменниць, які б вербально десакралізували радянську спадщину. Можна показати інші методи, крім руйнації, — їх є багато. В Чернівцях, наприклад, є великий монумент Другої світової війни, який хочуть демонтувати. Але зараз на це немає зайвих коштів. Може, якраз буде можливість у художників та художниць активізуватися і допомогти у цій критичній ситуації, зупинити хвилю руйнувань”, — розповідає Євгенія Моляр.
Роль Мінкульту
Завдання на сьогодні — припинити хаотичне руйнування радянської спадщини та спокійно, на холодну голову її переоцінити. У цьому одну із провідних ролей відіграє Міністерство культури та інформаційної політики України, яке звертає увагу на дотримання процедур та вимог закону. Адже кожен об’єкт має свого балансоутримувача та певний статус — можливо, навіть і охоронний.
Український інститут національної пам’яті також підтримує демонтаж, але наголошує на тому, що це має бути акуратне знесення і переміщення до музею. Адже у цій війні з росією ми й так втратили багато неоціненних пам’яток культури.
“Міністерство культури має тримати на реєстрі ці пам’ятники, відстежувати, де їх зносять і куди перевозять. На жаль, за два місяці не вдалося вивезти із Маріуполя роботи Архипа Куїнджі, а із Мелітополя — скіфське золото. Музеї та архівні установи на тимчасово окупованих територіях також у більшості випадків не евакуювали. Згадаймо лише те, як під обстрілами виносили роботи Марії Приймаченко в Іванкові! Зараз народ шкодує про цю втрату. А цінність творів радянської доби через популістичні гасла та масові знесення ми ще навіть і не усвідомлюємо”, — зазначає Ілля Левченко.
Водночас крім збереження пам’яток, які мають культурну цінність, необхідно займатися просвітницькою роботою. Для цього потрібно створювати наукову інфраструктуру, мають існувати журнали, арткритика, художня база, яка зрощує критичне мислення.
“У нас спочатку зносять, а потім намагаються пояснювати. А має бути трошки навпаки. Звісно, для демонтажу і для створення музею необхідні значні ресурси, відповідна техніка, простір, підготовка. З політичної точки зору, напевно, вигідніше просто відрізати пам’ятнику голову і ноги, щоб народ радів і постив фотографії у соцмережах”, — додає Ілля Левченко.
