Ще одним яскравим прикладом українського бароко є Будинок митрополита у Софії Київській (1730-1735 роки). Будівля має високий дах із заломом, а посередині стіна височіє над дахом і завершується складним контуром, який називають бароковим фронтоном. Це основна прикраса світських та релігійних споруд цього стилю, яка не стосується бань.

До прикладів українського бароко також належать Ковнірівський корпус та Церква Всіх Святих Києво-Печерської Лаври, Дзвіниця на Дальніх печерах, Покровська церква на Подолі, Трапезна церква та Брама Заборовського у Софії Київській. Серед житлової архітектури найбільш характерним є будинок Яна Биковського, який раніше помилково називали будинком Петра I.
На жаль, сьогодні його можна побачити вже у зміненому вигляді.

У XVIII ст. Київ був великим провінційним містом російської імперії, що відобразилося і на його архітектурі. Основні адміністративні царські споруди будували архітектори, які вже працювали на імперію. Під впливом європейського бароко сюди запрошували західних архітекторів, у результаті чого місто набуло нових обрисів.

Архітектор Борис Єрофалов-Пилипчак у своїй книзі “Архітектура імперського Києва” пише, що російська імператриця Єлизавета Петрівна під час свого правління у 1741-1761 роках започаткувала новий напрям — єлизаветинське бароко. Воно характеризувалося окремими грандіозними спорудами, а не чіткою будівельною програмою. Відтак у Києві з’явилися Андріївська церква (1747-1762 роки) та Маріїнський палац (1750-1755 роки) архітектора Бартоломео Растреллі:

“Її Величність наказала побудувати між старим містом Києвом і Печерською фортецею палац, а у верхньому, тобто у старому місті Києві, у його замку, відновити як і раніше кам’яну будівлю церкви, на честь Святого апостола Андрія Первозванного. (...) Побажання імператриці виконувалися без зволікань. Неухильність імперської машини тяжіла над царством. Вслід за Єлизаветою у Київ потягнувся шлейф придворних архітекторів, які працювали по-європейськи”.

Для європейського бароко, на відміну від українського, був характерним складний фасадний декор, використання криволінійних абрисів у завершенні будівлі, подвоєння колон та їхнє використання у вигляді складних пучків, ускладнена розкріповка, уступчасті елементи на фасадах та багатоступінчасті карнизи. Усе це можна сьогодні побачити на прикладі Великої Лаврської Дзвіниці Києво-Печерської лаври (1731-1745 роки).

З приходом до влади імператриці Катерини II у 1762 році була проведена своєрідна політика “замирення”. Вона ліквідувала Запорізьку Січ і повністю інтегрувала українські землі до складу Російської імперії. На приєднані території розповсюджувалася картезіанська програма приведення поселень до “розумного порядку”, якій в архітектурі відповідав класицизм. На той момент цей стиль був поширений у європейських монархіях, тож дуже швидко він був прийнятий і російською імперією.

Природа класицизму полягала у давньоримській архітектурі, яка своєю чергою базувалася на давньогрецькій. Йшлося про ордерну композицію, принцип архітектурних форм, який має усталені композиційні прийоми: колонада, арка, капітелі. Такий стиль повністю відповідав тоталітарній владі: як у Давньому Римі, так і в європейських монархіях чи російській імперії. Найхарактернішим для будівель класицизму був портик: колонада, над якою розміщувався трикутний фронтон.

Серед яскравих прикладів класицизму у Києві можна назвати Церкву святого Миколая на Аскольдовій Могилі (1809-1810 роки) та колону Магдебурзького права (1802 рік) архітектора Андрія Меленського. Також сюди належить Церква Різдва Христового на Поштовій площі (1809-1814 роки), червоний корпус Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1837-1843 роки), Інститут шляхетних дівчат (1842 рік, нині — Міжнародний центр культури і мистецтв) та Анатомічний театр Київського університету святого Володимира (1851-1853 роки, сучасний Національний музей медицини).

Ще одним характерним зразком класицизму, в якому дотримані всі основні риси стилю, вважають Олександрівський костел (1817-1842 роки). На вході будівлі є стриманий портик, на циліндричних баштах розташовані напівсферичні куполи, основний купол теж має вигляд напівсфери. І, зрештою, не можна не згадати про будівлю Міністерства оборони України (1846-1852 роки, колишній Володимирський кадетський корпус) архітектора Івана Штрома з характерним портиком та великою кількістю колон, що додає урочистості споруді.

Окрім адміністративних, сакральних та освітніх споруд, класицизм відобразився і на цивільних будівлях. Йдеться про невеликі житлові будинки садибного типу, на зразок Музею української діаспори (1785 рік) або будинку Трубецьких (1820-ті роки). Останній будували за зразковим проєктом з офіційно затвердженого владою зібрання.

Початок XIX ст. характеризується уніфікацією та стандартизацією в архітектурі. Це дало поштовх для розвитку типового будівництва. Зокрема, автором таких “зразкових проєктів” забудови у 1810-х роках був російський архітектор Василь Стасов. Він розробляв проєкти житлових будівель різних розмірів та ступенів заможності. Надалі ці стандарти простої міщанської забудови дотримувалися при зведенні споруд на периферії міста.

Такі настрої набули поширення в архітектурі другої половини XIX ст.. У Києві починає працювати архітектор Олександр Шіле, який у 1874-1876 роках споруджує на Хрещатику будівлю Міської Думи (була зруйнована у 1940-х роках). Вона мала еклектичні риси із серйозною деталізацією та дрібним декором. За своєю формою будівля Міської Думи нагадувала підкову, звернену випуклим боком до Хрещатика. Тривалий час споруда була двоповерховою, але вже під час реконструкції у 1900 році над бічними крилами будівлі додали третій поверх.

Загалом забудова Києва на той час була переважно дво- або триповерховою. Перші приватні триповерхові будинки у 1870-1880-х роках вважали найбільшими. У 1873 році на нинішньому бульварі Шевченка, 36 розпочалося спорудження прибуткового будинку аптекаря Миколи Фроммета. Чотириповерхова будівля із жовтої київської цегли була виконана з використанням романсько-готичних мотивів та нагадувала середньовічний замок. Також був чотириповерховий будинок де-Мезера на Хрещатику (1873 рік), біля якого місцеві жителі навіть боялися проходити.

Вже у 1899-1900 роках почали будувати п’яти- і шестиповерхові споруди, а в 1911 році з’явився 11-поверховий будинок Гінзбурга (модерн) на нинішній вулиці Архітектора Городецького, який за своїми розмірами перевершив усі будівлі міста. Фасад будинку був рясно оздоблений, його прикрашали різноманітні скульптури в античному стилі, а на даху були п’ять дерев’яних башт висотою понад шість метрів.

Наприкінці XIX ст. – на початку XX ст. у Києві будували особняки у різних архітектурних стилях, які відповідали загальноєвропейським архітектурним течіям. Йдеться про використання історичних або неостилів: неоренесансу, необароко, неоготики, неокласицизму; та їхнє поєднання — еклектику. У цей період також викристалізовується характерний для Києва “цегляний стиль”, який відрізняється від інших унікальною жовтою цеглою.

Під час облицювання фасаду така цегла не тинькувалася, це стали масово робити вже після Другої світової війни. На будівлях було багато ліпного скульптурного декору: барельєфи, гірлянди, скульптури, каріатиди (скульптури, що замінюють колони) і т.д. Споруд із поєднанням цегли й рельєфних прикрас у місті було досить багато. Для декоративних вставок використовували елементи з алебастру, які виготовлялися на спеціальних підприємствах, а потім прикріплювалися чотирикутними цвяхами до будівлі.

До найкращих зразків архітектури того періоду відносять маєток Лібермана (1879 рік) та особняк Олександра Терещенка (1893-1898 роки) у стилі неоренесансу, замок барона Штейнгеля (1877-1879 роки) та особняк Івана Терещенка (1874-1875 роки) у стилі неоготики, а також Шоколадний будинок або палац Могильовцева (1899-1901 роки, італійське палаццо). Особливого поширення цегляний стиль набув у невеликих особняках на Лук’янівці.

Також серед споруд того періоду виділяється Будинок із химерами (1901-1902 роки) архітектора Владислава Городецького, виконаний у стилі ранньої неоготики, будинок Сироткіна (1900-1902 роки) у стилі неоренесансу на розі Володимирської та Прорізної, будинок Клуга (1898-1899 роки) у стилі французького ренесансу на вулиці Саксаганського, 96, а також будинок Майкапар з ренесансно-бароковими рисами (1905 рік, еклектика).

Як реакція на неостилі, виникла низка раціоналістичних течій, зокрема функціоналізму та модерну. У Європі останній став відповіддю передових творчих сил на “імітацію мистецтва” та повторення якихось зразків на догоду буржуазії. Тож архітектори вирішили самі впливати на смаки суспільства. У різних країнах світу модерн мав національні риси. Наприклад, у Каталонії сформувався свій стиль, найяскравішим та найекстравагантнішим представником якого був Антоніо Гауді. Також свої особливості модерн мав у Франції, Бельгії, інших європейських країнах.

Однією з перших споруд у стилі модерн у Києві був двоповерховий кінний цирк Петра Крутікова, споруджений архітектором Едуардом Брадтманом на сучасній вулиці Городецького, 7 у 1903 році. На жаль, споруду зруйнували у 1941 році. Однією з найкращих будівель Брадтмана став особняк Аршавського або Дім невтішної вдови (1907-1908 роки, модерн). Також до модерну належить будинок Карла Баксанта від архітектора Йосипа Зекцера на вулиці Пушкінській, 21 (1911 рік) та клініка Качковського архітектора Ігнатія Ледоховського на вулиці Олеся Гончара (1907 рік).

Характерними рисами модерну були плавність, пластичність та декоративність. У декорі застосовували хвилясті лінії, стилізовані квіти, язики полум’я тощо. Представники цього стилю умисно використовували примхливі, мінливі форми, вигадливі лінії та принципи асиметрії й вільного планування, аби проявити свою відмову від історичних запозичень.

У період модерну з’являються тенденції до раціоналізації в архітектурі. Утім, у 1914 році почалася Перша світова війна, яка відобразилася і на містобудуванні. Почало згортатися приватне будівництво, ціни на матеріали зростали, а вартість оренди падала. Розпочався період занепаду, який тривав фактично до 1925-1926 років.

З появою радянського союзу почалася нова епоха в архітектурі. На той момент все ще могли будувати в історичних стилях, але загалом спостерігалася тенденція до конструктивізму або радянського раціоналізму. У загальноєвропейській практиці цей стиль називали функціоналізмом. Його використання було притаманним для будівель 1920-1930 років, але вже в 1930-х роках відбувається перехід у критичне засвоєння спадщини, насаджене згори партією. У цей період виникає постконструктивізм, який в певних рисах співпадає з європейським ар-деко. Деякі мотиви були помітні у певних будівлях, утім більше цей стиль був притаманний містам на заході України.

У період Української революції, під час початку радянської окупації з 1922 року та до початку 1930-х років, у Києві майже не будувалося капітальних споруд. Першою великою будівлею став Центральний вокзал за проєктом архітекторів Олександра Вербицького та Павла Альошина, споруджений у 1927-1932 роках. У ньому комбінується конструктивізм із рисами українського бароко. Головним елементом став центральний вестибюль з величезним віконним прорізом, який за формою нагадував барокові фронтони української архітектури XVII-XVIII ст.

У другій половині 1930-х, разом із правим поворотом у СРСР, конструктивізм перетворюється на постконструктивізм — стиль із більшою кількістю деталей та декорування, який водночас зберігає прогресивні форми. Одним із найпомітніших прикладів київського конструктивізму можна назвати музичний театр на Контрактовій площі (клуб “Харчовик”, 1931-1933 роки). А Центральний універмаг на Хрещатику (1936-1939 роки) та житловий комплекс Українського військового округу або “Будинок-літак” біля метро “Арсенальна” (1934-1940 роки) є яскравими взірцями постконструктивізму.

Наприкінці 1930-х та у 1940-х на зміну приходить неокласицизм, який набирає максимальних обертів уже після завершення Другої світової війни. Цей стиль увібрав у себе і американське ар-деко початку XX ст., і ренесансні стилі, і навіть давньоримські мотиви: арки, колонади, карнизи. Найяскравіші представники неокласицизму або “сталінського стилю”, як його називали в СРСР, — будинок Уряду (Кабмін, 1936-1937 роки), забудова Хрещатика, Верховна Рада (1936-1939 роки).

У цей час відбувається майже повна забудова хрущовками житлових районів Воскресенка, Нивки, Відрадний, Голосіїв та Дарниця. Утім, після розкритикованої одноманітності хрущовок на початку 1970-х років архітектори переходять до створення будинків із поліпшеним плануванням. Йдеться про квартири з окремими, а не прохідними кімнатами, великими балконами, розміщені у будинках із 9-16 поверхами та одним-двома ліфтами.

У спорудах тих років заклали основу і для сучасного будівництва — створені того часу проєкти у модернізованому вигляді будуються й досі. Для прикладу, це будинки серій КТ, АППС, Т, якими забудовані Оболонь, Троєщина, Теремки, Харківський масив. У 1980-х роках висота громадських споруд сягнула 25 поверхів, а житлових — 22.

У радянський період у Києві творили такі видатні архітектори, як Авраам Мілецький (Центральний автовокзал, Київський палац дітей та юнацтва), Едуард Більський (забудова Виноградаря, Центральний автовокзал), Михайло Буділовський (корпуси КНУ імені Тараса Шевченка біля станції метро “Виставковий центр”, універсами на Борщагівці та Оболоні), а також Алла Аніщенко (універсам на Печерській площі, готель “Либідь”). Серед значимих персоналій в архітектурі Києва радянського періоду також варто виокремити Валеріана Рикова, Миколу Шехоніна, Анатолія Добровольського, Володимира Заболотного, Йосипа Каракіса, Олександра Малиновського, Бориса Приймака, Олексія Тація, Бориса Жежеріна, Вадима Гопкало, Вадима Гречину, Наталію Чмутіну та інших.