Я в Киеве
НК: Когда Вы в последний раз купались в Днепре?
Этим летом, в районе Ржищева.
НК: На какой улице Киева Вам в последний раз было стыдно?
На знаменитом книжном «Українский письменник» (Сяйво) снова висят объявления с призывом защититься от рейдеров… Очень стыдно за развалины знаменитого Сенного рынка, которые я вижу каждый день из окна своей кухни. Его кошмарные остатки, которые уже 7 лет так и не во что не превратились, но лишили центр исторического места и свежих продуктов... Стройка возле метро Театральная – не хочу верить, что они ее снова начали!
НК: Вы пользуетесь киевским метро?
Да.
НК: В каком киевском ресторане любите завтракать?
Завтракаю дома.
НК: Какую самую крупную сумму Вы потратили в последнее время в Киеве? На что?
На подарки родным и друзьям перед Новым годом…
НК: Что Вы считаете в Киеве неоправданно дорогим?
Цены на недвижимость.
НК: Есть ли в Киеве что-то такое, что не перестает Вас удивлять?
Необъяснимая устойчивость города и жителей перед лицом любого времени, любой власти, любых застроек и разрушений. Он все еще стоит на своей земле. Вечная молодость двухтысячелетнего города. Приспособленность для жизни: уютные тихие места можно найти даже в самом центре!
НК: Когда в Киеве лучше всего?
Осенью – когда еще нет дождя, еще солнце, и только-только начинают опадать листья. И весна – когда все цветет, особенно плодовые деревья на фоне совершенно городской жизни.
НК: У Вас есть какие-нибудь городские фобии?
Идти по привычке в книжный, а попасть в банк, прийти на детскую площадку с ребенком – и оказаться на новой парковке, зайти в любимый с детства скверик – и обнаружить на его месте холодный бизнес-центр…
НК: Какой городской звук Вас раздражает больше всего?
Звук непрекращающейся стройки в центре Киева.
НК: С какой киевской достопримечательностью или с каким зданием вы бы расстались без сожаления?
С памятником Ленина на бульваре Шевченко. С серой многоэтажной коробкой напротив Оперного театра. С бывшим Домом Ленина («Український дім»). С Родиной-Мать, которая выше Лаврской колокольни… С памятником чекистам на Лыбедской… С аркой «Дружбы народов». Новый ядовито-желтый центр с зелеными окнами на ул. Пирогова... «Башни зла» на Хмельницкого вокруг старого велотрека…
НК: Если бы была возможность – памятник кому Вы бы поставили в Киеве?
Терещенко и Ханенко, как пример того, что может сделать ответственный и культурный человек для города и страны. Столыпину, как повод задуматься… Но я, скорее бы не застраивала новыми памятниками – а предоставила город талантливым молодым художникам и скульпторам.
НК: Чему Вас научил Киев?
Любви: к жизни, истории, природе, людям.
НК: Чего Вам не хватает в Киеве?
Появления киевского мифа – чтобы любой житель мира мог легко назвать приятные ассоциации с городом. Не хватает цельной визуальной «идентификации» города: начиная от «фирменных киевских» мусорок, лавочек до остановок и сувенирных лавок. Пример – львовяне, которые за последний год совершили колоссальный рывок! Категорически не хватает современного искусства на улицах! Не хватает запрета на высотное строительство в историческом центре города. Четких норм по фасадам и стилям для городской архитектуры, которые бы исходили из уважения к истории. Я бы просто запретила уродские пластиковые киоски в старом Киеве!
Из профессиональных пожеланий - отсутствуют государственные Центры современного искусства, нет качественной муниципальной галереи, нет принципиально современных театров – все это важная часть арт инфраструктуры, а без нее мы не сможем быть культурной столицей… Если о более бытовых вещах – то подземных парковок, детских площадок в центре. И обычных гастрономов с продуктами в центре города, которые все переделаны под банки – это просто издевательство ехать на такси за молоком и хлебом!!!
НК: Какое самое красивое место в Киеве?
Для меня – Софиевский собор изнутри… Парковая (Петровская) алея, когда над головой соединяются ветки деревьев. Пейзажная алея, зеленые лужайки-капища возле Исторического музея. И вид на город с площадки Замка Ричарда, Михайловского парка, Лавры... Улица Боричев Тік. Старые деревья в «латинском квартале» на Никольско-Ботанической и Тарасовской… Проход через старый ботсад мимо Университета. Шевченковский парк… Дворики Пушкинской. Сад монастыря в Бехтеревском переулке…
НК: Вы можете отличить киевлянина от жителя другого города?
Одессита могу))) А молодежь, которую я вижу на выставках – уже нет, если сравнивать с другими европейскими городами. Но, что касается старшего поколения - слишком много пережил 20 век…
НК: В каком районе Вы живете?
Шевченковском, возле м. Золотые Ворота
НК: Три слова, которыми можно охарактеризовать Киев и киевлян?
Звон колоколов. Терпение. Холмы и деревья. Гостеприимство. Ирония. Барочная любовь к украшательству на грани безвкусицы… Три слова – это очень мало!
НК: Вы считаете Киев европейским городом?
Да. Прежде всего исторически и географически. Но чтобы быть им по-настоящему и восстановить все оборванные связи с историей и наконец-то познакомится с уникальным опытом современного муниципаллитета европейских столиц – нужно чудо и огромное колличество усилий.
НК: Где Вам комфортнее всего напиваться вдрызг?
Комфортнее всего не напиваться «вдрызг»))) а так – дома с друзьями, чтобы хотелось танцевать под любимую музыку!
НК: Кого бы Вы назвали уникальными киевлянами (из истории или сегодняшнего дня)?
Лифарь, Вертинский, Сикорский, Малевич, Горовиц, Некрасов, Бердяев, Глиер… Флориан Юрьев, Вадим Скуратовский, Юрий и Михаил Ильенки, «киевский» Сергей Параджанов, семья Праховых, Богомольцев, Мирон и Светлана Петровские… Друзья моих родителей – это целая киевская история 70-90-х, для меня они все уникалы и невозвратно уходящее поколение настоящей интелигенции…
НК: Кто для Вас мэр?
Пришелец. Ошибка природы. Страшный сон.
НК: Вы коренной киевлянин?
Да, в нескольких поколениях.
НК: Вы знаете, как выглядит Ваш участковый милиционер?
Слава Богу нет). Но знаю, как выглядит жековский печник!
Киев во мне
…Коммуналка на площі Толстого – музей мого дитинства. Коли ми жили на Оболоні (16-поверхівка на проспекті, усі мешканці – працівники «Ленінської кузні», а у нас – однокімнатна квартира, і мамин рояль на 14- поверсі) – так от, найкращою недільною прогулянкою було «в гості до бабусі Єви». Високі стелі, білі стіни, книжкові шафи та стіл, які колись подарував молодій філологіні знаменитий перекладач Микола Лукаш, бо новий кабінетний гарнітур, отриманий за гонорар від перекладу «Фауста», не вмістилися в його маленькій кімнаті… На полицях і досі стоять мої саморобні дарунки до різних свят, й досі біля зінгеровської швейної машинки притулена величезна коробка із клаптиками кольорових тканин для ляльок, й досі у шафах татова колекція фотоапаратів із слайдами до яких мені було заборонено торкатися, і портрет Брюса Лі, наклеєний на шафу, а зверху бюст Шевченка, що спокійно дивиться на увесь цей безлад; і скринька із довжелезним скляним намистом і паперовими прапорцями до ялинки, і пензлі у літрових скляних кружках, і фотореактиви та «штучний грім» для кіно у кладовці (колишній кімнаті служниці), купи книжок, і бабусин японський куточок із старим віялом та парасолькою та викрійкою кімоно, а також довічною мрією побачити Японію на власні очі; бабінний магнітофон – слухати бітлів та клеїти розриви плівки лаком для нігтів у 70-х, 4 письмових столи із друкувальними машинками, бабусине ліжко, над ним фреска з козаком Мамаєм та його вірним конем, намальована татовими друзями у 70-х на всю стіну. Зараз ці друзі хто де: хтось став равіном у Нью-Йорку, хтось там само реставрує Рембрандта у центрі Рокфеллера, а хто – банкіром у Швейцарії. Нічого не змінилося. Тільки зараз 90-річна бабуся нічого не викидає, її «архів» із газет, літературних часописів та засушених квітів уже на півдорозі до стелі – це «для історії!» – вередує вона, і нам залишається лише змиритися. Моє широке підвіконня – на ньому зручно сидіти улітку, склавши ноги и читати, поряд шафа – а з вікон двори Пушкінської, і фонтан з двома пеліканами, і за сходами рівнем вище мій таємний столик з лавочками просто неба, під деревом, у центрі міста, для особливих зустрічей... Залишатися у бабусі на ніч, залазити під татову ковдру із іменною вишивкою-привітанням від його друзів на 20-річчя, і перед тим як заснути під намальованим татом на іншій стіні лелекою (був 1971 рік, щойно з’явився «Білий птах з чорною ознакою») – уважно слухати, бо кожних 5 хвилин на столі починають дрижати склянки і чашки із недопитим вечірнім чаєм – під п’ятьма поверхами будинку на Червоноармійській, 12, стукотить метро.
Дореволюційна частина будинку не готова до таких навантажень. У кінці позаминулого століття французький пекар переїхав до Києва та відкрив свою булочну на першому поверсі. На першому, поряд із магазином, була пекарня. На другому він жив зі своєю родиною. Прикрасив будинок голівками грецьких красунь... Я й досі думаю, чи встиг він втекти додому, і у якому році кияни назавжди забули смак справжніх круасанів, «дайте 2 белых кирпича»... Після 45-го і відбудови Хрещатика над маленьким будиночком добудували ще три поверхи. І нічого, що попередні два були без фундаменту. Булочну замінять на канцелярський магазин у якому торгуватимуть гіпсовими бюстами Леніна та циркулями… Квартири перероблять на комуналки, і лаятимуться стравлені сусіди, на стінах туалету вивісять колекцію сідал, а на прольотах між сходами під скляним дахом гудітимуть величезні хрещатицькі компанії мого татка, із своїми стукачами та богемними красунями із дому моделей (де тепер сидить «нафтогаз»), і тільки глухий сусід фронтовик-артилерист не чутиме того гомону, допоки метро вкінець не розхитає будинок. У 1979 році будинок поставлять на капремонт, тільки він не починається й досі. Частину мешканців переселять світ за очі, решта радісно покине старі стіни і оселиться на нивках та харківському, щоб жити як люди. Узимку праве крило відпаде, будинок за ніч зшиють металевим каркасом, а фасад закриють рекламним банером із написом «Київ – місто квітів»… І врешті залишиться 4 родини, і серед них моя бабуся. І вони радо зустрічатимуть щоразу нових «інвесторів», допоки влада не встигне змінитися, їм обіцятимуть гарні варіанти, і хороші гроші за невеликий метраж…
А я з жахом думаю, що так завзято, у гонитві між б.т.і та жеками, між пенсійними фондами та нотаріусами, і зникне все моє дитинство, юність моїх батьків, і впадуть стіни останнього храму із барвистими фресками. Вітер гойдатиме обірвані проводи на стовбах, поки зграйка безпритульних собак будитиме усе місто своїм гавкотом…
