Люди 26.04.2016
Интервью с историком, членом комитета по нацбезопасности и обороне Сейма Литвы

Арвидас Анушаускас приехал в Украину с личной заинтересованностью в изучении, открытых в прошлом году документов украинского КГБ. Арвидас был тем самым человеком, который изучал подобные архивы в Литве. Мы поговорили с литовским гостем о Киеве, психотерапии общества, покаянии, декоммунизации и культуре как части нацбезопасности страны. 

О Киеве

В Киев я приезжаю часто, за последние два года был четыре раза, а в Арсенале первый раз был на инаугурации президента Порошенко, когда был наблюдателем на выборах. 

Когда приезжаю в Киев, я захожу на Бессарабский рынок пообщаться с продавцами. Специально беру такси, чтобы получить непосредственную информацию о городе. 

Киев – это огромный город, который практически невозможно сравнивать даже со всей Литвой вместе взятой. Но в этой невеликости и наше достояние – например, своих политиков мы можем легко встречать на улицах города, в магазинах и в общественном транспорте. Их можно легко остановить и задать любой насущный вопрос. То есть у нас политику можно практически пощупать руками, и потому не нужны пикеты и демонстрации, чтобы кого-то вызвать из своих зданий. У нас действительно на политику может влиять любая домохозяйка. 

Об открытии архивов КГБ

Я работаю с архивами 25 лет, открытие архивов – это не самоцель, это психотерапия общества. Гласность, открытость позволяет обществу посмотреть на себя со стороны. Информационных бомб при открытии было много. Мы их взрывали по очереди. Наш закон о люстрации предполагал возможность для бывших агентов открыть себя и, таким образом, признать преступную деятельность КГБ. 

В последние годы существования Советского Союза с КГБ в Литве сотрудничал около 6 тысяч человек, признались в этом 1589 человек. Среди них много ученых, священников разных конфессий - в Литве вербовали агентов и информаторов изо всех слоев общества. Интересно, что признались те, на которых у нас даже материалов не было. Они сделали полный отчет о своей деятельности, и мы их имена огласке не предавали, и им за сотрудничество ничего не было. Своеобразное покаяние. Совершив добровольный акт раскаяния, они понимали, что больше никогда не смогу участвовать в политике, так как в таком случае все факты о них будут преданы огласке. "Сознавшиеся НЕ будут подвергаться моральным, юридическим и другим преследованиям со стороны властей. фамилии, которые есть в списке секретных информаторов, никогда не должны быть официально обнародованы или подтверждены, если каким-то образом будут преданы огласки". В принятом в 1999 году закона есть исключение: если сотрудничавший с КГБ попробует заняться политической деятельностью или юридической практикой, его фамилия подлежит огласки.

О декоммунизации и гражданстве

Вопрос десоветицазации в Литве в какой-то момент застопорился по той причине, что многие радикально настроенные группы пытались расширить степень ответственности, назначая виновными всех, кто хоть как-то соприкасался с советской властью, вплоть до простого рабочего, что мог состоять в партии.

Хотелось бы предупредить Украину не совершать эту ошибку и все-таки сузить декоммунизацию до круга людей, что принимали решения. При этом, возможность добровольного признания должна оставаться всегда.

Вопрос с гражданством в Литве, Латвии и Эстонии был разным. Литовская нация была доминирующей в стране, к тому же Литва мало привлекательна для эмиграции россиян, в отличие от Латвии или Эстонии. Потому у нас было принято нулевое решение в 90-х годах – гражданство предоставили всем, кто в тот момент проживал в стране. Кроме, конечно, действующих военных. Латвия и Эстония, конечно, не могли пойти таким путем, потому что это бы перевернуло бы полностью их политическую систему. У нас этот нулевой вариант привел к полной интеграции бывших россиян в литовскую действительность. Некоторые вообще стали более яростными патриотами, чем сами литовцы. Главное, что в наших руках сейчас сосредоточена вся система образования и культуры, а последняя может быть гораздо серьезнее, чем весь Минобороны. Четыре года назад я писал стратегию для национальной безопасности страны, и культуру мы тоже определили в эту сферу – она вместе с просвещением составляет основу безопасности общества.

Приезд Арвидаса Анушаускаса был организован Литовским институтом культуры в рамках проекта "Литва-Украина. Культурное партнерство 2016". 23 апреля он был одним из участников дискуссии "Сохранение памяти об освободительной борьбе в Литве и Украине", которая проходила в Музее Гончара и вошла в программу фестиваля "Книжный Арсенал".

Город 18.02.2016
Володимир Волковський про поняття нації

Є два різні поняття нації. Ми це часто чуємо, - політична нація і, відповідно, етнічна нація. Етнічний націоналізм і політичний націоналізм. Є утопія, що це два різних варіанти розвитку громадянської спільноти. Але це не зовсім так. Етнічна нація починає свій шлях від уявної спільноти певної етнічної групи: українців, хорватів, поляків, євреїв. Політична нація – це спільнота громадянської ідентичності.


Володимир Волковський, к.ф.н, історик, філософ, релігієзнавець, про поняття нації, нацизму та націоналізму, про етничну та політичну націю, про три українські нації, які створили і втратили українці протягом тисячі років.

У нас зараз йде багато розмов з цього приводу і варто зазначити, що ця тема має значне підґрунтя для маніпуляцій та для різного виду провокацій. З чим це пов’язано? Це пов’язано з тим, що ми виходимо з російського простору, чи навіть радянського, де існував відповідний набір слів. Це, на сам перед, слова «нація», «національний», «націоналізм» і тут ми маємо певну відмінність. В якому плані? По-перше, ми, з одного боку, добре вживаємо «національний», наприклад, національний університет, але як тільки ми починаємо говорити про націю, про націоналізм, у нас одразу в масовій свідомості виникає таке поняття, навіть асоціація, – нацизм. Націоналіст – значить нацист. Звідки це походить? Це походить із двох джерел. По-перше, – це відоме субкультурне поняття. По-друге, – це ще й багатозначність слов’янського слова «народ».

Є мінімум усталене західне розуміння нації, як громадської політичної спільноти. Я тут можу послатися на українські традиції, на історика Івана Лисяка-Рудницького, який чітко розмежував поняття «нація» і «народ». Поняття «народ» у нього, це поняття більш об’єктивне – це мова, культура, певний расовий антропологічний тип і так далі. Поняття «нація» – це більше поняття суб’єктивне або поняття суб’єктивного вибору. Що це означає? А те, що ми не обираємо ознаки своєї народності. Наш тип антропологічний, нашу мову, наших рідних батьків, територію народження і так далі й тому подібне. Натомість, як казав відомий французький політичний філософ Єренст Ренан у 1880 році: «Нація – це все денний плебісцит». Тобто вся громадянська спільнота щодня, постійним актом своєї волі підтверджує свою ідентичність. Що ми є разом членами цього суспільства, цієї спільноти, умовно кажучи, української нації.

Відтак, є два різні поняття нації. Ми це часто чуємо, — політична нація і, відповідно, етнічна нація. Етнічний націоналізм і політичний націоналізм. Є утопія, що це два різних варіанти розвитку громадянської спільноти. Але це не зовсім так. Якщо етнічна нація – це певна спільнота, яка претендує на те, щоб зібрати усіх людей в межах одного етнічного походження. То політична нація апелює до певної громадянської ідентичності. Що це означає, наприклад, для українського випадку і для загального розуміння? Чим нація відрізняється від спільноти релігійної, партійної, реконструкторської? Нація – це така спільнота, яка прагне стати політичним сувереном. Тобто існувати за власними законами. Певне політичне самоврядування і суверенітет на обраній території. Власне, це поняття політичного тіла і суверенітету нації. А це означає, що будь-яка нація, як ідея, як уявна спільнота, певна ідеальна ідентичність, – має свою чітку ідею. Ця ідея – отримання своєї тілесності, свого суверенного політичного тіла. Тобто, коли у нас кажуть, що українці за скільки-то там років не придумали ідею нації, – це неправда. Ідея будь-якої нації – отримати власне тіло. Тобто отримати власну державність. В чому, власне, сенс нації? Що наша спільнота урядує сама себе. Ми є джерело законів для себе. Вже інша справа, як ми мислимо, встановлюючи свої закони, але це окрема тема.

Етнічна нація починає свій шлях від уявної спільноти певної етнічної групи: українців, хорватів, поляків, євреїв. Політична нація – це спільнота громадянської ідентичності. Я уже казав про варіанти розвитку нації, що це така утопія. Насправді ж це не стільки варіанти розвитку, скільки етапи розвитку. Будь-яка нація має етнічний та політичний компонент. Навіть найбільш політична нація, Франція, Швейцарія або США, має чіткі етнічні корені, своє етномовне ядро. Для США, відповідно, – це певний союз германських і кельтських народів та англійська мова. Це, так званий, тонічний американець. Для Швейцарії – це відомі чотири народи, які є більш-менш стародавніми на цій території і відповідні конкретні мови. Не існує політичної нації з мовою есперанто.

Отже, у випадку України ми маємо велику низку народів, але й чітке етнічне ядро. Це український етнос, українська мова. Чому будь-яка нація є політичною та етнічною водночас? Тому що будь-яка етнічна нація, як тільки вона отримує своє політичне тіло, свою автономію або державність, повинна вирішити для себе: за якими законами ми будемо жити, що ми будемо робити з нашими національними меншинами, які є на цій території. Різні нації вибирають різні стратегії. Або елімінація, або інтеграція, або певна дискримінація. Тут уже хто, як, куди – є різні етапи політики. У будь-якому випадку, всі національні меншини інтегруються з етнічною нацією і виникає громадянська нація.

І нарешті є різні історичні форми розвитку модерної нації. На сам перед модерної. Я виділив би два шляхи її розвитку. Від держави до нації, від нації до держави. Більшість старих середньовічних держав, Франція, Англія, Скандинавія, Іспанія, рухались від держави, від певної спільноти підданих, які мали одного короля, до певної свідомості громадянської спільноти. Від підданства до громадянства. Центральні та східні європейські народи більше рухалися від нації до держави. Від певної етнічної свідомості, від свідомості «ми всі є українці», до вимоги «у будь-якої нації мають бути відповідні кордони». Існуючі державні кордони повинні збігатися з кордонами нації. Власне, це є головне первинне кредо будь-якого націоналізму. Як ці кордони нації розмежувати – вже інша справа. І тут на просторах Європи – від Німеччини до Росії – є дуже багато варіацій цього розвитку. Все залежить від того, наскільки та чи інша нація мала історичну державність, наскільки потужні історичні еліти мала аристократія, духовенство, купецький стан і так далі. Тому у кожної нації був певний дуже специфічний та унікальний шлях розвитку. Історію, наприклад, української нації, її становлення, важко порівняти з історією німецької або фінської нації. Хоча є спільні закономірності, про які можна говорити довго.

Що стосується української нації, то Лисяк-Рудницький говорить, що український народ існує як найменше тисячу років, але за цей час він створив і втратив три нації. Щонайменше три. Це модерна нація, давньоруська і середньовічна шляхецька або козацька нація. Наша нація починає свою історію десь з ХІХ сторіччя. До неї додалися історична козацька нація та клерикальна еліта Західної України. І ця нація розвивається за своїм алгоритмом і з певними перервами, трагічними деталями. Можна ще зауважити дві речі. По-перше, це, на сам перед, проект свідомості, це ідеальний проект, це уявна спільнота, або уявлювана. Відповідно, це проект еліти. Чеський автор Грох описує три етапи розвитку нації. Перший етап – це наявність гуртків, будителів всієї нації, які починають досліджувати історію, культуру, фольклор народу. Другий етап – це політична активність, тобто пробудження мас, консолідації, просвіти, створення різної громадянської активності для того, щоб ініціювати широкі маси населення. Третій етап – це коли запускається масова національна ідентичність і починається боротьба за ту чи іншу національну державу. Зрозуміло, всі ці проекти створюються елітами, не масами. Для України я б виділив три специфічні риси. Це посттоталітарне суспільство, кажучи про повстання мас, тут би я послався на Ханну Арендт і Хосе Ортегу, і постколоніальне суспільство, що разом можна назвати радянським суспільством, або пострадянським. Це пов’язано з тим, що на території України відбувається протистояння двох національних проектів. Раніше було чотири, зараз два, у нас є покращення. Ці два національні проекти – це українська модерна нація, яку ми знаємо під українським прапором та за іншими національним символами. І це свідомість, що ми є українці, наша батьківщина – Україна. Другий проект – проект радянський. Свідомість нашої великої Батьківщини від Ужгорода до Магадана з ментальним центром у Москві. Візьмемо шкалу історичної української або радянської свідомості і побачимо, яка подія є центральною: боротьба за України, чи боротьба за… те й переможе. Це не погано, це не добре, це факт. Це не етнічні росіяни чи етнічні українці. І там, і там різні етноси. Це дуже специфічний постколоніальний акцент. Про це більше говорить Оксана Забужко, але я зауважу, що цей постколоніальний акцент описує Україну дуже добре. Чому? Тому що у нас є протистояння між колоніальною нацією і нацією провінційною, яка отримала незалежність. Зрештою, як кажуть, історія покаже, хто у цьому протистоянні переможе, але для нас важливо: а) розуміти, як конструюється нація; б) що є нація; в) які нації у нас конфліктують, щоб ми не ставали жертвами різних маніпуляцій.

Джерело IDEALIST

Советы 17.09.2009
Стянуть что-нибудь с работы? Святое дело!

Сенсационные данные анонимных опросов: подавляющее большинство служащих - воры, сплетники и вруны.

Несуны везде

Если кто помнит, то при Советской власти существовало такое явление, как несуны. Люди несли с работы все, что плохо лежит. Кто карбюратор, кто доски, кто колбасу. Некоторые не брезговали даже гвоздиками. Явление бичевали - и в прессе, и даже на эстраде. С ним боролись. Но без особого успеха. И тогда казалось, что производственное заимствование характерно лишь для социалистического общества. Где нет «настоящего хозяина». А если он появится, то и нести не будут. Как бы не так!

Взять, к примеру, Великобританию, где торжествуют капитализм и демократия. Несут. И очень активно. Более того, не видят в этом ничего зазорного.

Недавно ученые Университета Брюнела провели обширное исследование среди офисных служащих с целью прояснить их понятия понимания о честности и нечестности. Опросили более 15 тысяч человек. И обнаружилось: 80 процентов считают, что тырить с работы - это нормально. И не стыдно. А 13 процентов признались, что хотя бы раз воровали из магазинов - какую-нибудь мелочевку вроде сигарет, пива или жевательной резинки. И не испытывали при этом угрызений совести.

Для изучения других моральных устоев ученые создали специальный сайт в Интернете. Заходившие туда добровольцы просматривали 50 сюжетов, в которых актеры инсценировали те или иные ситуации. И надо было оценить, насколько честно эти актеры себя вели.

Вот некоторые результаты. Более половины людей не видят ничего плохого в том, чтобы молодой мужчина или женщина вступили в связь с пожилым партнером ради карьеры. Столько же готовы ради богатого наследства вести себя, как Евгений Онегин с дядюшкой, - поправлять подушки и думать при этом, «когда же черт возьмет тебя!».

Один из трех регулярно скачивает музыку с пиратских сайтов. При этом считает вредными усилия правительства по борьбе с пиратством.

Трое из четырех не отнесут в полицию кошелек, найденный на улице. Пойдут требовать выигрыш по лотерейному билету, найденному там же. Двое из семи проедут бесплатно на транспорте, если предоставится такая возможность.

Один из шести готов подпортить в магазине вещь, чтобы получить на нее дополнительную скидку. И столько же людей считают большой удачей случайно получить на кассе лишнюю сдачу. Не вернут.

Занятно, но 80 процентов добровольцев-женщин полагают нормальным надеть только что купленное дорогое платье на вечеринку, а на следующий день сдать его в магазин. Мол, не подошло - верните деньги. А столько же процентов мужчин расценивают такой поступок как нечестный.

Кругом лгуны

В процессе «университетского» исследования лишь 8 процентов участников признались, что регулярно врут, вступая в отношения с другими людьми. Остальные, получается, кристально честные? Вряд ли. Скорее всего, они просто наврали, что не врут.

Другой социологический опрос, проведенный британскими учеными, выявил: граждане и гражданки на протяжении своей жизни обманывают друг друга 88 тысяч раз при условии, что живут не менее 60 лет. То есть врут 1466 раз за год и примерно 4 раза в день. Это - в среднем. Кто-то врет и чаще. А кто-то реже. Например, мужчины - по 5 раз, как правило. Женщины, на удивление, даже в среднем менее лживы - обманывают по 3 раза в день.

Мебель для офиса

Исследование вранья спонсировала крупная фирма, производящая слабоалкогольные напитки на основе водки. Зачем ей понадобились результаты, неизвестно. Газета The Washington Times, опубликовавшая их, об этом не сообщает. Но если верить опросу, в котором участвовали служащие британских фирм, то самая распространенная ложь звучит примерно так: «Все нормально!» И следует в виде ответа на вопрос: «Как дела?» Который, в свою очередь, тоже лживый. Ведь у редкого отвечающего и вправду все нормально. А тому, кто спрашивает, знать об этом совсем неинтересно.

Аналогичная ситуация и с высказыванием, занявшим второе место в рейтинге: «Рад тебя видеть!» На самом деле искренне обрадованных мало. В лучшем случае людям все равно. А некоторым даже противно видеть конкретного человека. И кто как одет - большинству не важно. Поэтому словосочетания «Тебе идет...» или «Хорошо сегодня выглядишь!» (3 и 4-е места) тоже не отражают правду.

Примерно в середину рейтинга исследователи поместили виртуальную ложь. Это когда вы звоните в некую фирму и слышите автоответчик: «Ваш звонок очень важен для нас. Оставайтесь на линии». Помилуйте, единственное желание менеджера, которому поручено отвечать, чтобы вы вообще ему не звонили.

Социальные службы

В отдельный раздел исследователи поместили ложь, сопутствующую взаимоотношениям мужчин и женщин - мужей и жен, просто партнеров. Здесь первое место заняла фраза «Конечно же, я тебя люблю». Второе: «Что ты?! У меня с ней (с ним) чисто производственные отношения...» Третье: «Нет, в этой юбке твой зад не выглядит толстым».

Жаль, что английские ученые не затронули мир журналистики. Там, пожалуй, первое место заняло бы следующее: «Отличную статью написал!» Поверьте, не следует обольщаться, услышав такое от коллег.

Кстати, бытовую ложь специалисты одобряют.

- Легкий обман - это своего рода ритуал, - комментирует исследования психолог Антон Мазуров. - Без него людям было бы трудно ужиться друг с другом. И те, которые только и делают, что режут правду-матку, отторгаются обществом. И неспроста, наверное, знаменитые советы Дейла Карнеги, учившего искусству общения, главным образом основаны на лжи. Он рекомендовал людям говорить то, что другим приятно слышать.

Нет жизни без сплетен

Доля в 80 процентов всплыла еще в одном исследовании. Столько времени, по мнению британского психиатра доктора Николаса Эмлера, люди тратят в разговорах на перемывание косточек окружающих. Но это, на удивление, очень полезно.

Ученый вообще считает сплетни фундаментальным свойством людей, отличающим их от животных. Называет двигателем цивилизации. И уверен, что исключительно благодаря сплетням люди смогли создать столь сложное и развитое общество.

- У бабуинов и шимпанзе тоже весьма сложное общество благодаря тому, что они много знают о своих сородичах, - говорит доктор. - Но поскольку обезьяны не умеют говорить, то полагаются лишь на непосредственные наблюдения. Поэтому число членов их сообществ не превышает 50. Было бы больше, если бы обезьяны овладели эффективным способом обмена социальной информацией. То есть научились бы сплетничать, как люди.

По оценке Эмлера, казалось бы, пустые разговоры позволяют одному человеку получить информацию о 100 тысячах (!) других людей. Что укрепляет социальные связи индивидуума с обществом - будь то в целом человечество или коллектив сослуживцев. Может быть, поэтому многие руководители не пресекают сплетни, а, наоборот, иногда даже потворствуют им. А то и инициируют.

 

Владимир Лаговский

Комсомольская правда в Украине

Такий email не зареєстровано у системі
Введите свой электронный адрес, на который мы отправим вам новый пароль.
Поле не должно быть пустым и содержать кириллицу
Спасибо!

Ваше сообщение принято.

Сожалеем :(

Во время обработки что-то пошло не так.

Bы можете отправить сообщение на электронный адрес betatest@nashkiev.com