Жизнь 21.02.2017
Жил-был пес: четыре истории о киевлянах и их питомцах

Даже если ваш пес портит мебель и не приносит тапочки по утрам, вы все равно его любите. Потому что другого настолько преданного создания в мире нет. В рамках спецпроекта “Дай лапу!”, посвященного выходу фильма "Жизнь и цель собаки", четыре известных киевлянина рассказали нам о своих питомцах и попытались сформулировать цель их жизни.

Фотограф: Наталья Кравчук

Джамала

Актриса и певица, которая привезла в Украину "Евровидение"

Нам кажется, нет лучшего подарка, чем любовь, преданность и верность. Все эти качества есть у померанского шпица Баду, который стал важной частью жизни артистки.

Баду мне подарили на Новый 2014-й год. Она всегда в настроении, ласковая, ничего не требует и не лает без дела. Зато совершенно не переносит, когда я что-то ем. Смотрит на меня и как будто с укором говорит: "Человек, ты мне еще никогда такого не давал. Никогда!"

А еще она очень любит сидеть у меня на коленях, когда мне накладывают макияж. В этом она девочка-девочка. Всегда внимательно следит за процессом. 

Мне кажется, что ее предназначение в этой жизни — быть преданным другом и дарить ласку.

Василиса Фролова

Телеведущая, модель и актриса

Известная ведущая подобрала Лизу на улице чуть менее полугода назад. Породу собаки Василиса определяет как "лайкодав" – животное в два счета выдавливает лайки в соцсетях. Правда, в ветеринарный паспорт это почему-то вписывать отказались.

Лиза появилась в моей жизни 22 октября прошлого года на берегах Днестровских фьордов. Она, лесное чудище, прибилась к охранникам из яхт-клуба и выпрашивала у посетителей тамошнего кафе блинчики. Но так как клуб закрывался на зимовку, перспективы у неё были не радужные. 

Собаку я хотела давно. Однажды мне на смотрины привезли прямо на эфир одну ласковую мадам, похожую на козу, но я не почувствовала в ней родственную душу, даже испугалась размеров. С тех пор мне все говорили, что моя собака найдёт меня сама. И вот когда Лиза обхватила меня за щиколотку и потащилась за мной, я сразу поняла - это ОНА. И не ошиблась. Милее, преданнее, умнее и смешнее собаки я и представить не могла.

Не знаю, какая у Лизы цель. Вполне вероятно, что подобрать косточку у мусорки и успеть проглотить её, пока я не вижу. Но то, что она организовывает мою жизнь и не даёт мне "зажраться" в переносном смысле, это точно.

Дмитрий Федоренко

Социальный предприниматель, основатель проекта "Собачі вбиральні"

Собаки в жизни Димы появились достаточно давно. Сначала это были блохастые дворняги, которых он с младшим братом таскал с пустырей строящейся Оболони, затем аргентинский дог по кличке Кайа, а теперь две таксы.

Мечта завести собаку реализовалась уже в осознанном возрасте. Я привез из московского питомника невероятно красивую и грациозную собаку породы аргентинский дог. Кайа (такую кличку она получила еще в купе по пути из Москвы в Киев) стала настоящим другом, с которым мы разлучались только в крайних случаях.

Сегодня в нашей семье живут две кроличьи таксы — Ума и Тутта. Уму подарили мне на день рождения наши друзья, а Тутта была единственной девочкой в своем помете и родилась в тот момент, когда "Беркут" штурмовал Майдан, а Дом профсоюзов полыхал.

Мне кажется, их цель — не давать человеку почувствовать себя одиноким, научить прощать и любить вне зависимости от жизненных обстоятельств. А еще мне кажется, что Ума скоро заговорит.

Маси Найем

Юрист и один из немногих родственников политиков, отслуживших в АТО

Фотограф: Наталья Кравчук

Маси отслужил в АТО чуть больше года и вернулся оттуда не один, а с верным другом Бармалеем (автор фото Наталья Кравчук). Породу собаки он определяет как "АТОшная борзая". Харизматичный пес быстро покорил Facebook и стал всеобщим любимцем.

Впервые я увидел собаку в Новгородском (поселок городского типа в Донецкой области) на боевых. Потом мы ее забрали с собой в промзону в Авдеевку. С тех пор она со мной постоянно везде ходит, даже в квартире.

Я думаю, что главная цель моего пса — быть счастливым. Он живет в свое удовольствие и на радость окружающим. Его ведь проще осчастливить, чем человека. Еще на боевых Бармалей сорвал две растяжки, но это ничуть не помешало ему и дальше бегать с такой же легкостью и радоваться жизни, когда поймает крысу или фазана.

Любите своих питомцев, читайте "Наш Киев" и приходите на премьеру фильма "Жизнь и цель собаки". 

Вы должны это прочесть
Город 26.04.2016

30 лет Чернобыльской трагедии: пять историй киевлян, находившихся в Киеве в тот день

26 апреля в украинских социальных сетях вспоминают этот день тридцать лет назад. Мы собрали в Facebook пять интересных историй очевидцев трагических событий, авторская орфография сохранена.


Первомайская демонстрация 1986 года в Киеве

Ольга Навроцкая, дизайнер одежды

Вспомнила свои велветовые штанишки, в которых прилетела с бабушкой и сестрой из Киева в Краснодар... В эвакуацию. Штанишки пришлось сжечь, так же как и плащ, и платок и туфли. "Фонило". Сильно. Родители остались в Киеве. Рассказывали потом, что в городе было очень тихо летом 86-ого и они почти отвыкли от детского смеха. Представляете - огромный город без детей...

Тогда ни я, ни сестра, ни все те, кому сейчас за 30, не понимали, что переживали наши родители. С каким страхом смотрели в будущее... Прошло 30 лет, оно наступило и новые родители боятся за своих детей. 

Страшная годовщина, не единственная в нашей стране. А так хочется для нее покоя.

Яна Мойсеенкова, главный редактор журнала «Фокус»

О взрыве на Чернобыльской АЭС я узнала из кухонных перешептываний родителей за закрытой дверью. Я поняла, что сестра какой-то сотрудницы по их конструкторскому бюро пришла из Припяти. Частично пешком, частично на случайных попутках, за ночь, с двумя детьми. Так говорили. Город закрывали, но кто-то сказал им бежать и они бежали. Мне было велено закрыть окна, никуда не ходить и побольше читать. Кстати, правило "побольше читать" потом всегда помогало в кризисных ситуациях.

Не смотря на "пятерки", я была не очень послушным ребенком, поэтому в школу я выдвинулась, как только родители потеряли бдительность. Мобильных не было, часто не было и стационарных телефонов, проверить местонахождение было сложно. Помню, это был вторник - традиционный день сбора совета дружины (специальное мероприятие, где выскочки собирались с наивными и пытались изменить школьную жизнь типа к лучшему). Школа была закрыта, поскольку уже объявили досрочные каникулы, но совет дружины собирался всегда, везде и по малейшему поводу. Я долго ломилась в школу, из-за двери вахтер умоляла меня немедленно вернуться домой, принять душ, вымыть голову, намочить одежду. И побольше читать, - добавляла я от себя.

Мама давала мне красное вино. Кагор. Столовую ложку каждый вечер. Считалось, что вино выводит радионуклиды. Лимонад "Буратино" мне нравился больше.

Какой-то главврач по радио настоятельно рекомендовал раз в день поить детей аптечным йодом – капля йода на полстакана воды. Сотни тысяч мам беспрекословно выполняли это указание, ежедневно вливая в детей годовую норму йода. Так были загублены сотни тысяч детских щитовидок.

Эвакуация школьников началась в 20-х числах мая. Из моих окон видна соседняя школа, ее учеников увозили раньше. Я стояла у окна и смотрела как вереницы детей в парадной школьной форме с красными галстуками, с родителями и чемоданами, с разных сторон, как муравьи, стекаются к школьному стадиону, где уже выстроился десяток автобусов. А потом смотрела, как одинокие родители, многие рыдая и опираясь друг на друга, возвращались домой. Без детей и без чемоданов.

Когда мы собирали мой чемодан, мама вдруг посадила меня и сказала поразившие слова. "Может так случится, что мы никогда больше не увидимся". Если это произойдет… и дальше несколько вариантов моего поведения. Она говорила это так, что мне казалось будто слова слетают прямо с небес. Спокойно и доброжелательно. Светло. Я сразу поняла, что ничего не случится. А еще поняла, что она очень сильный, разумный и надежный человек. И я тоже должна стать такой. А еще узнала историю своей семьи, разбросанной минимум по трем республикам СССР. И Отче Наш я тоже узнала тогда. Это был очень важный день в моей жизни.

Мы - 4А - ехали в плацкартном вагоне. Было весело и совсем не страшно. Поезд в основном шел без остановок. А когда останавливался, вагон не открывали, нас не выпускали. Местное население знало, что везут эвакуированных детей, они приносили к поездам еду. Одно из самых сильных детских воспоминаний. Яркое солнце, уже почти лето. Поезд трогается, мы машем руками в открытые окна, а много-много чужих плачущих женщин тычут нам в руки пирожки. Чужих детей не было и это лишало страха.

Нас принял лагерь Ворошиловоградской области. Сейчас там, мягко говоря, неспокойно, поскольку область эта теперь Луганская. Многим местным детям запрещали ходить к нам. Но они все равно тайком прибегали. От них я и узнала, что мы все зараженные и с высочайшей степенью вероятности скоро умрем.

С мамой мы встретились через 3 месяца. Радиотранслятор вдруг на весь лагерь прокричал: Вниманию отряда номер четыре. Яна Мойсеенкова, тебя ожидает мама. Я неслась со всех ног. Пыльная полулесная дорога. Никого вокруг. И только моя высокая, стройная, рыжеволосая мама в красивом синем платье. В лучах заходящего солнца. Стоит и смотрит на меня своими васильковыми глазами. Так мы и разговаривали первые минут пять - взглядами. Сцена в стилистике Михалкова.

Вернулись домой в сентябре 1986 года. Вышла на балкон и обомлела – на месте реденькой березовой рощицы стояли три беленькие 16-ти этажки. Дома для чернобыльцев и припятцев построили прибалты. Тогда же мощно застроились Оболонь, Троещина и Харьковский – там до сих много переселенцев и их потомков.

Мама говорит, что лето 86-го киевляне провели в страшноватом фантастическом кино. Жара и вообще нет детей. За все лето она так и не увидела ни одного ребенка. Пустые улицы и бесконечная стирка одежды, в которой ты туда выходил. Переписка с детьми - вот что было основной темой разговоров в их конструкторском бюро. Бюро, где немножко работали на коммунальное хозяйство, немножко на космос, немножко еще на что-то, возможно, атомное. В Советском союзе ты далеко не всегда знал, на что на самом деле работаешь.

Алексей Филановский, маркетинг-директор Prom.ua

Посмотрел свои записи за прошлые годы, и понял, что каждый год писал что-то о Чернобыле. Действительно, это событие, которое продолжает держать даже тридцать лет спустя.

В мире не осталось больше первомайских демонстраций, "вражеских голосов" через глушилки, странных звонков из Америки "что у вас случилось - ничего не случилось", самодельных дозиметров от знакомых знакомых из каких-то институтов, тотального государственного вранья и "секретности".

Но каждый год, 26 апреля, я словно проваливаюсь в тот мир. В зеленый Киев, сокращенный учебный год, походный лагерь на вокзале, около которого я тогда жил. В мир со странными изотопами и нуклидами, пугавшими людей. В мир, где заграница была мифом о загробной жизни. В мир, где Динамо выигрывало еврокубок.

30 лет способны вытереть из памяти чуть ли не все происходившее. Но Чернобыль сделал часть воспоминаний нестираемыми.

И в том числе благодаря Чернобылю, я сейчас понимаю, каким ужасным был тот мир, несмотря на все его детское очарование.

Виталий Чепинога, народный депутат

А ми в кінці квітня 1986 року, на Черкащині, після уроків, тягали на гору з лугу скати з трактора "Бєларусь" і Т-150, щоб спалити їх у ніч на "майські"... Хтось розповів, що під Києвом щось зірвалося, але на те ніхто особливої уваги не звернув... Зірвалося, то й зірвалося...

Найстрашніші трагедії людства приходять доволі буденно. Страшні вони лише потім уже - контекстно, з "бекграунду"...

…І впала з неба велика зірка. І горіла вона мов світильник. І впала з неба на третю частину річок. Ім'я цієї зірки - полин, чорнобиль... (Одкровення Іоанна Богослова. 8;10)...
Пом’янемо...

Илья Бучельников, диджей

в этот день тридцать лет назад я шел из школы, тепло, весна, уроки закончились… красота. и тут чувачок постарше вдруг сообщает, что его батю среди ночи сорвали на работу, потому что атомная станция в Чернобыле взорвалась. я услышал только насчет "взорвалась" и сразу уточнил:

- это тебе Голос Америки сообщил?
- та не! говорю же, батю среди ночи на работу вызвали!

батя егойный работал в обкоме партии. Чернигов.

поверил в новость я только спустя день-два, когда уже вариантов не поверить не было. а вы говорите, как они там верят в хунту, снегирей и т.д. совок с кгб свое дело знают.

Вы должны это прочесть
Город 31.03.2016
Непомітні кияни

Три історії про велику гідність маленьких людей.

Не маленька людина

У темному переході столичної станції метро «Осокорки», як завжди, людно. Тисячі пар ніг заклопотано минають юнака, що, сидячи попід стіною, витягує зі старенького акордеону знайомі усім з кіно мотиви пісень. Дехто кидає у відкриту перед ним валізу дрібну решту, але більшість просто не звертають уваги.

Хлопця звуть Микита Хоменко. Йому 25 і він — карлик.

— Раніше я працював у Свято-Ольгинській церкві. Співав там у хорі. А потім якось помітив, як одна зі змін хористів забирає собі частину пожертв, і розказав про це батюшці. Настоятель вислухав мене — і звільнив. Мабуть, і сам був замішаний у тій схемі. Але це нічого! Тепер я — вільний вуличний музикант і мене слухають сотні пар вух, — Микита охоче розповідає про себе.

Незважаючи на синдром Ларона (карликовість), хлопець закінчив звичайну школу, вивчився у коледжі, отримав диплом за спеціальністю «хорист-диригент». Микита з простої родини, яка мешкає тут же, у спальному районі столиці Осокорки. Має сестру, маму й тата. Всі вони, каже, — звичайні люди, і лише він «покараний бути карликом».

— Я дуже віруюча людина і точно знаю, що нічого не буває просто так. То, мабуть, хтось із моїх пращурів був поганим — і тепер я розплачуюся за його гріхи. Але це життя, я в собі вже нічого не виправлю. Тому зараз просто радію, що нарешті «виріс» і не треба, як колись у школі, відбиватися від постійного кепкування однолітків, — поки ми говоримо, Микита не випускає з маленьких рук свого великого акордеона.

На хлопцеві сірий светр, джинси, маленькі черевички — усе дитяче. Хочу зазнимкувати його, але Микита каже, що одягнений не найкраще, як для фотографування. У звичайному житті, поза підземкою, він мріє зніматися у кіно. Кілька разів хлопцеві щастило взяти участь у епізодичних ролях вітчизняних телесеріалів, але душа прагне великої сцени і сотень заворожених очей.

— Бачили серіал «Гра престолів»? Там один із головних героїв з такими ж особливостями, як у мене, — розповідає завзято. — Це актор Пітер Дінклейдж. Він дуже крутий, а як грає! Ммммммм… Бомба! Колись, от побачите, я теж буду, як він! Зараз саме шукаю роботу. У вас, до речі, немає знайомих у кіноіндустрії? Може, кому потрібен актор?

Через свою особливість Микита давно звик до людської байдужості — воліють відводити погляди. Тому він страшно радіє усміхненим обличчям перехожих. Випадків, коли б його навмисно ображали, не пригадує.

Точно знаю, що нічого не буває просто так. То, мабуть, хтось із моїх пращурів був поганим — і тепер я розплачуюся за його гріхи

— Так, частенько бувало, що підходять поліцейські, кажуть: «Що ти тут робиш? Тут не можна грати! Йди звідси!» Тоді я просто переходжу до підземки на сусідній станції: розкладаю там свій акордеон, сідаю на стільчик і знову починаю грати.

Тут, у темній підземці, він — єдиний вуличний музикант. Більшість із тих, хто «живе» у тунелі на Осокорках, — представники стихійної торгівлі: ось бабця у пуховій сірій хустці продає квашенину, а ось чорнявий хлопець усміхнено зважує рум’яній жіночці рум’яні яблука.

Микита каже, що у цьому різноманітті людей теж є своє щастя: «Ти в натовпі, ти — його частина. Ти наче тут, а наче і ніде».

— По життю я йду із кредо, що під лежачий камінь вода не тече. Тому де б ти не був, завжди треба мати мету і, попри все, йти до неї, — дає настанови на прощання.

У вільний від співу час Микита допомагає бездомним тваринам. Він — учасник волонтерського клубу допомоги «Бумеранг», що працює під гаслом: «Роби добро — і воно повернеться до тебе в рази більшим щастям».

Дивлюся, як пальці вуличного музиканта Микити Хоменка з невловимою швидкістю перебирають кнопки акордеона. За кілька хвилин він, важлива людина, якої ми можемо не помітити, забере зі старої валізи наспіваний гонорар («пара сотень гривень — непоганий заробіток на сьогодні»), складе акордеон та маленький стільчик і, міряючи землю дитячими кроками, зникне у натовпі.

Завтра буде новий день і нові мрії про ролі у кіно, справжнє кохання та всесвітнє визнання.

Лисий хіпі

У вухах — навушники, у руках — мітла. Такий вигляд 46-річний Андрій Аненко зазвичай має на роботі. Андрій працює двірником на станції метро «Політех» і видається абсолютно щасливим.

— Сорі, трохи затримався. Тут неподалік є центр, що допомагає людям у скрутних ситуаціях. Там якраз був обід, то я пригощався.

Зустрічаємося на Ленінградській площі поруч із «Макдональдсом». На Андрієві чорна шкірянка, потерті джинси та масивні чоботи. Він середнього зросту чоловік із блискучою лисиною — через хворобу в Андрія немає навіть брів, а колись «був хіпі з довгим хаєром».

— Насправді хіпі — це стан душі, а не просто те, як ти виглядаєш. Тому я й досі хіпі, просто лисий, — кепкує сам із себе чоловік.

П’ятнадцять років тому його життя полетіло шкереберть: у 2000-му захворів на лейкемію, у 2001-му був засуджений за вбивство — каже, трапилося під час самооборони. У 2003-му вийшов на волю, але лишився безхатченком. Рік тому приїхав підкорювати столицю.

На свою нову професію Андрій не жаліється. Живе у невеличкій кімнаті, яку йому виділили як двірникові. Рано-вранці прибирає подвір’я та під’їзди
Андрій уже встиг добре вивчити місто і навчився буквально розчинятися у його метушливому натовпі. Залюбки гуляє пішки і завжди замовляє на Майдані в одного й того самого вуличного баристи міцну каву без цукру — вона допомагає краще думати і не поспішаючи сприймати дійсність.

Він, як ніхто інший, знає, що таке людська байдужість.

— Нещодавно бачив, як якісь покидьки у підземці на Майдані били безхатченка. Втрутився, покликав поліцію. Не знаю, чому люди стали такими жорстокими та байдужими одне до одного. Купа людей просто проходили повз, уявляєте? — розповідає схвильовано.

До того, як втратив усе, чоловік багато їздив автостопом по Європі, закінчив із відзнакою педагогічний університет ім. Герцена у Санкт-Петербурзі і мріяв створити міцну родину.

На свою нову професію Андрій не жаліється. Живе у невеличкій кімнаті, яку йому виділили як двірникові. Рано-вранці прибирає подвір’я та під’їзди. Вночі ходить в улюблений інтернет-клуб, де слухає рок і спілкується з новим другом Тимуром.

 — Йому 28 років, він циган і дуже кльовий хлопець! Інколи Тимур ночує прямо в інтернет-клубі, бо йому допікає дружина. Він її, до речі, так і називає — «катастрофа», — сміємося разом.

46-річний безхатько не боїться бути непоміченим: каже, що у компанії друзів завжди у центрі уваги, а на чужих людей Андрій давно навчився не ображатися.

— Людина перестає приносити користь, коли помирає. До того часу, що б не було, помічають тебе чи ні, необхідно жити. Я не лінюся підходити до кожного, хто смітить у моєму дворі чи під’їзді. Завжди роблю зауваження, нагадую, що взагалі-то хтось старається і прибирає. Так само проводжу роботу з водіями, які паркуються на тротуарі. На них не дуже діє, але що поробиш? Їм байдуже на мене, а мені все одно на їхню байдужість: буду знову і знову робити зауваження.

Із дня на день Андрій щоранку мете вулиці та збирає сміття. І знову мете, і знову збирає. У навушниках грає рок. Раз на рік Андрій планово лікується від лейкемії — скільки йому лишилося жити, сказати не може ніхто.

Найбільше Андрій мріє придбати собі будинок. У його рідній Дніпропетровській області такий коштує близько 5 тисяч гривень. Частину суми чоловік уже назбирав, а, отже, він уже близько до мети.

І байдуже на байдужість.

Не бути тягарем

Натовп, ніби рибний косяк на нересті, цілеспрямовано пливе підземкою на «Дружби народів». Ось чоловік із закрученими вусами нахабно проштовхується вперед, а он біжить замріяний школяр із величезним яскравим ранцем.

Не поспішає тут, здається, лиш одна людина — 87-річна Ганна Сергіївна. Спершись на паличку, вона годинами стоїть на холоді — продає усілякі дрібнички.

— Радянську пенсію у незалежній Україні вирішили не перераховувати, тому моя зараз — 1208 грн. На ці гроші важко прожити. Ну от я й відкрила власний бізнес, — сміючись бабця вказує рукою на свій крам.

Асортимент у Сергіївни різноманітний. На трьох коробках з-під цукерок та печива вона розклала кілька вітальних листівок, банку з маринованим оселедцем, книжку «Все о женщине», старий гребінчик, окуляри, палички для розмішування коктейлів, а ще — жменьку бобів.

Усе життя Ганна Сергіївна прожила у столиці — працювала товарознавцем. Уже три десятки років вона на пенсії.

Час забрав майже усі зуби й помітно зім’яв шкіру, але залишив світлу голову та бажання жити. Найбільше, зізнається старенька, вона боїться власної безпорадності.

— Приходжу у підземку тільки ввечері, коли багато людей повертаються з роботи. Більшість проходять повз, але є й ті, хто зупиняється. У мене небагато покупців, зате багато друзів — підходять, аби просто поговорити. За день можу гривень 50-100 заробити, а можу й повернутися ні з чим.

Сергіївна пригадує, як одного разу її намагався нагнати правоохоронець.

— Підійшов такий молоденький міліціянт і запитав, що я тут роблю. Кажу: «У нас відкрився новий універсам!» То він лиш розсміявся і пішов геть.

Коли на вулиці тепло, Сергіївна завжди сидить на сходах зі сторони «Будинку меблів»: через вік постійно стояти їй уже важко, так й дорога до місця торгівлі відбирає багато сил.

— Я живу тут поруч, на бульварі Дружби народів. Щодня пішки йду у підземку, потім вертаюся. Звідки маю сили у свої 87 років? Ой, знаєте, з віком розумієш, що найважливіше — не створювати нікому проблем. Не бути тягарем — ось що важливо, коли ти старий, — Сергіївна примружує очі та щосили стискає свою палицю.

Завдяки стійкій життєвій позиції Ганна Сергіївна стала свого роду авторитетом у підземці на «Дружбі». Місцеві завсідники інколи приносять їй їжу, одяг та гроші. Цю допомогу Ганна Сергіївна залюбки приймає, бо з родичів має тільки племінницю, та й із нею зв’язок уже давно обірвався.

— Колись у мене були коти, але їх уже немає. Тепер сюди приходжу. Бо вдома шо? Тільки самотність.

Джерело: The Ukrainians

Вы должны это прочесть
Город 09.02.2016
Топ-5 киевских фриков

"Наш Киев" собрал страницы в инстаграме самых безумных киевлян.

Жужу, представитель шоу-бизнеса

Аккаунт в Instagram

Алексей Вербицкий, модель

Аккаунт в Instagram

Влад Шаст, певец

Аккаунт в Instagram

Кэсси Кэтрин Ланфайр, дизайнер

Аккаунт в Instagram

Ричард Горн, хореограф

Аккаунт в Instagram

Все фотографии принадлежат их владельцам и взяты из открытых источников.

Вы должны это прочесть
Город 29.01.2016
Киевляне рассказали о самом ярком воспоминании в их жизни

Своими историями делились администратор салона красоты, химик, татуировщик, художник и кобзарь.

«Ваше самое яркое воспоминание в жизни?»

Виктория, администратор салона красоты

— Самый яркий момент в жизни – это, конечно же, рождение детей. Сначала ты 9 месяцев вынашиваешь, чувствуешь, как ребенок растет, чувствуешь его движения, биение сердца, а потом ты видишь это маленькое счастье и понимаешь, что это неотделимая часть тебя, это твое. Это самое обалденное в жизни, что не сравнится ни с чем!

Оксана, администратор салона красоты

— Встреча с любимым человеком – это мое самое лучшее воспоминание. Мы познакомились на Пейзажной аллее. Первое время просто много общались, гуляли. У нас очень счастливые отношения, мы давно вместе, мы влюблены. Я благодарна жизни за этого человека.

Антон, торговый представитель

— Я сам из России. Жил на севере, за Уралом, в небольшом городке. И 10 лет там не был. А недавно поехал на родину. Пожалуй, это были самые яркие эмоции в жизни. Было очень интересно увидеть, как все, что помнишь с детства, изменилось, было здорово встретить старых друзей и знакомых.

Оксана, диспетчер

— Наверное, переезд в Киев стал самым ярким моим воспоминанием. Я стала самостоятельной, сама начала руководить своим временем, намечать себе цели и достигать их. Это непередаваемые эмоции. Переезд стал одним из факторов, почему я стала тем человеком, которым являюсь.

Игорь, художник

— Знаете, у меня несколько ярких воспоминаний. Одно из них – это когда я вернулся из армии домой, снова увидел родителей, друзей. Это очень хорошее воспоминание, теплое.

Остап, кобзарь

В даному випадку неможливо обійтись просто цитатою. Тут я розкажу про розмову в цілому. Тому що вона цього заслуговує.

У переході, біля входу в метро Майдан Незалежності, сидить кобзар. Йому 85 років, у нього справжні козацькі вуса та оселедець, він грає на кобзі та співає українські пісні. Він грав у Турції, в Росії, в Грузії, Польщі, їздив містами України. Коли я підійшла та спитала про найяскравіший спогад, він відповів: «Я вам про нього заспіваю». І заспівав пісню про море та про Крим. А після цього, зі сльозами на очах, зізнався: «Оце і є мій найбільш яскравий спогад, мій найстрашніший кошмар, коли я встратив свій Крим. Я там живу, у Ялті. І сюди приїжджаю кожної зими, а влітку граю в себе в Ялті. Цього літа я там грав, як на тому світі. Цей спогад затьмарив усі інші. Коли бездарні, з хапальними інстинктами люди рвуться до влади, але щоб особисто збагачуватись, щоб висмоктувати соки з України. Звичайні добрі люди кладуть свої голови за Україну, а влада, вибачте, соплі жує.

Николай, химик

— Самое яркое событие – защита диссертации. Это событие проходило с такими мучениями! Есть, что вспомнить.

Александр, химик

— У меня самое яркое впечатление связано с детством, с участием в олимпиадах. В 10 классе я победил на всеукраинской олимпиаде по химии и попал в команду, которая представляла Украину на международной олимпиаде. Это, собственно, определило мою судьбу как химика.

Максим, татуировщик, Оля, дизайнер одежды

Оля: «Самое яркое – полет на тарзанке!»

Максим: «А мое… Полет на тарзанке сложно переплюнуть. Наверное, когда я впервые спрыгнул на скейте с 12 ступенек. Это было в детстве, но это было стремно и круто!»

Михаил, массажист

— Когда я ездил за границу и побывал в княжестве Лихтенштейн. Мне понравился там уровень жизни. А еще я там увидел лабродаритовую скульптуру, которая стоила около 40 миллионов долларов. Я удивился тому, что её до сих пор не расковыряли. Если бы у нас в Украине такую поставили, кто-то бы себе точно отломил кусочек.

Илья, студент

— Самое яркое мое воспоминание – это когда в детстве я поехал на соревнования по баскетболу. Я тогда очень горел спортом. И вот однажды в Харькове мы играли против местных команд. Мы тогда выиграли. Это было незабываемо, если честно. После матча, как мы праздновали победу, первое соревнование. Вообще, просто нельзя забыть!

Максим и Дарья, школьники

Максим: «Это было 31 октября 2015 года, когда я попал на совершенно неожиданный для меня квест на Хэллоуин. И это было просто ошеломительно! Я встретил столько новых людей! Это было для меня действительно очень-очень важным событием в жизни. Я очень рад, что попал туда, хоть и абсолютно случайно».

Дарья: «В прошлом году было очень много ярких событий и даже сложно отдать предпочтение какому-то одному. Это лето было для меня действительно ярким. В конце августа я впервые съездила во Львов, а вот недавно мы поехали с друзьями туда еще раз. Эти две поездки в одно место оставили неизгладимые впечатления на всю жизнь».

Текст и фото: Talktome

Вы должны это прочесть
Такий email не зареєстровано у системі
Введите свой электронный адрес, на который мы отправим вам новый пароль.
Поле не должно быть пустым и содержать кириллицу
Спасибо!

Ваше сообщение принято.

Сожалеем :(

Во время обработки что-то пошло не так.

Bы можете отправить сообщение на электронный адрес betatest@nashkiev.com