Жизнь 17.11.2020

Всі плакали, а я була щаслива, що він нарешті здох: історія дитини, що потрапила в психіатричну лікарню через батька-тирана

Як не впасти у відчай, не перейняти на себе модель поведінки батьків та чому не варто боятись психологів: для «Наш Київ» розповідає Євгенія, котра провела своє дитинство під одним дахом із тираном, який її не бив, але назавжди залишив свій слід у психіці.

Всі плакали, а я була щаслива, що він нарешті здох: історія дитини, що потрапила в психіатричну лікарню через батька-тирана

Ранні спогади дитинства

Я не пам’ятаю, коли батько почав пити. Знаю, що до мене у мами був чи то викидень, чи то мертвонароджена дитина. Вони посварилися і вона підняла валізу, щоб покласти її на антресоль: можливо, саме через це він почав пити.

Все своє життя я бачила в ньому тирана, навіть коли він не пив. Вони з мамою часто сварилися при мені. Мені було гидко від цього: йдемо в магазин або на ринок, а я йду позаду них і жахливо соромлюсь, що вони роблять це на людях.

Побиття матері

Найбільш моторошна картина — це коли батько бив при мені маму в коридорі: вона кричала і плакала, а мені років 10-12 і я не знаю, як їй допомогти, що робити. Ми часто викликали поліцію, але, оскільки у нас все непросто з домашнім насильством і опікою над дітьми, його повертали. Мама й сама його повертала та виправдовувала. Вона фотографувала свої побої, але нічого не робила з цим.

Це найжахливіше, коли дорослий говорить одне: мовляв, все, я подаю на розлучення/ти мудак/більше ніколи з тобою не буду говорити, а потім ти чуєш, як вони займаються сексом. Це було психологічне катування. У мене в голові не вкладалось, як можна говорити одне, а робити зовсім по-іншому і продовжувати це пекло.

Про побут

Ми жили вчотирьох. Я, мама, тато і старший брат від іншого шлюбу, старший за мене на 10 років. На брата батько рідко ліз із кулаками, тому що він високий — 190 см, а батько значно нижчий. Мене ж батько майже жодного разу не зачепив, не намагався згвалтувати. Тільки один раз вдарив по голові, але не сильно.

Бардак став частиною нашого життя, тому що коли майже кожен день стрес — не хочеться нічого робити. Будинок був схожий на напівсклад-напівнаркопритон. Ми перестали помічати бруд і непотріб, а радянська пристрасть до накопичення тільки посилювала ефект. До того ж, він кидав банки в стіни так, що все розтікалося, валялось буквально скрізь. Він скидав речі з поверхонь, а потім ще і скаржився на влаштований бардак.

Найулюбленішим його заняттям було розмовляти. Він довго і наполегливо намагався в чомусь нас переконати. Погрожував мені дитбудинком, тому що я «погана» і т.п. Пізніше від мами я дізналася, що його мама теж загрожувала йому дитбудинком — це як вирвана травма. Я знаю, що якщо їх не лікувати і не переосмислювати, то ти потім просто передаєш батьківський патерн наступному поколінню.

Якщо його недостатньо добре слухали, він починав громити все навкруги, намагався відключити мій комп’ютер. Він дуже любив слухачів. Один раз він так налякав мене словами, що я надзюрила в штани. Не пам’ятаю, скільки мені було років.

Мама часто одна йшла з дому. Вона чомусь навіть не думала про те, що в цей момент батько переключав свою увагу на мене. Я страждала одна в будинку з алкоголіком і тираном.

Все своє життя я не розуміла, чому мама зробила такий вибір. Чому вона не позбавила нас від нього відразу. Мені було жахливо боляче від цього.

У школі я вчилася погано і часто прогулювала. Він не давав нам спати. Я принципово залишалася вдома і спала. Часто симулювала застуду, відпрошувалася «через біль в животі».

Психіатрична лікарня

У 16 років я зрозуміла, що у мене більше немає сил. Якось раз у мене сталося в школі щось на зразок нервового зриву. Я притулилася до стіни і почала ридати в оточенні однокласників і вчителів. Довго не могла заспокоїтися. Я звернулася до лікаря і сказала, що мені нестерпно боляче. Тоді мене поклали в психіатричну лікарню.

Це було санаторне підліткове відділення: вилок не було, манікюрні ножиці під забороною, але одяг можна було носити свій; в душі ти був один, нікого ні до чого не прив’язували і в цілому всі були дуже доброзичливими. Хлопчики і дівчатка жили окремо, але ми часто зустрічалися на прогулянках і їли разом. Мене поклали з діагнозом «астено-невротичний розлад». Простіше кажучи — невроз.

Я пролежала там півроку. Сама просила продовжити. Чому ні: годують смачно, щотижня міняють білизну, є всякі гуртки, на вихідні випускали додому. При лікарні також була шкільна філія. Завдяки невеликій кількості людей в класі, я нарешті почала вчитися.

Смерть батька

Я не пам’ятаю, коли він помер. В нього утворився тромб і помер досить швидко.

Всі плакали, а я була щаслива, що він нарешті здох. Але мені все одно було сумно, тому що було сумно мамі.

Мама дуже страждала. Навіть пролежала в лікарні з неврозом, що їй не дуже допомогло.

Бардак — до сих пір наша реальність, але я принаймні прибираю на своїй території. В інших частинах квартири теж намагалася, але мама не підтримує порядок. Ми практично співмешканці: у нас роздільне харчування, я скидаю їй гроші з зарплати. Мама розуміє, що ми живемо в лайні, але поки нічого не може з цим вдіяти, а я просто чекаю, коли з’явиться можливість переїхати.

Допомога психолога

Пробачити матір і перебороти це все мені допоміг психолог. Я зрозуміла, що моє минуле мене пожирає. Багато речей, які іншим даються легко, я роблю повільніше, з великим подоланням себе. Мені важко.

Найголовніший висновок, який я зробила: діти — не тупі та все розуміють. Не треба замовчувати проблему і прикидатися, що нічого не відбувається. Я страждала все дитинство і юність, і тільки психолог зміг пояснити рішення мами.

Якби вона вирішила розлучитися і знайти спосіб його виселити — було б краще. Я б прийняла сім’ю без батька. Одного разу він навіть зібрав валізу і хотів з’їхати, але мама його для чогось зупинила.

Вони завжди були тими ще інфантилами в тілі дорослих. Тобто, навіть коли батько не пив, вони були жахливою парою, просто як діти. До сих пір його зневажаю.

У цьому п’яному періоді був всього лише один вечір, коли нам було весело: чи то він сказав якусь дурість, чи то ще чого, але ми всі втрьох періодично сміялися протягом пари годин. Єдиний раз, коли він був майже нормальним. Звичайно, в нашому сміху був відтінок смутку. Я розуміла, що в будь-який момент він може змінити свій настрій.

Життя після пережитого

Зараз я спокійно це все пишу, без сліз, але раніше завжди плакала. Було дуже боляче.

Найскладніше — позбутися від думки «ти зіпсував мені життя і забрав дорогоцінний час, тепер через тебе все погано». Складно звикнути до думки, що все в твоїх руках і у тебе ще є час побудувати щось прекрасне.

Відеоігри — та річ, яка допомогла мені не померти. Вони стали тим вікном у світ, де немає страждань та є друзі. У мене було багато знайомих з гри World Of Warcraft, тому я не розумію людей, які засуджують відеоігри за жорстокість. Щоразу думаю: «Люди, вони мені життя врятували, ви про що взагалі?». Аніме теж було тим промінчиком в темному царстві, яке не давало впасти у зневіру до кінця: в ньому часто добрі і життєрадісні персонажі. І спасибі моєму сформованому характеру, що я теж не спилася і не здалася.

Я б хотіла порекомендувати всім, хто пережив подібний досвід, не боятися психолога та роботи над собою. Є психологічні спільноти та організації, які допомагають безкоштовно людям в біді. Психолог зможе показати хороші сторони пережитого досвіду, допоможе зарядитися енергією та почати нарешті жити нормально.

Тетяна Бобровіцька
психологиня та соціальна працівниця

Домашнє насильство не виникає з «нічого». Є декілька факторів розвитку домашнього насильства: економічний, соціальний та індивідуальний. Для народження і розвитку цього монстра потрібне міцне підґрунтя на рівні суспільної та індивідуальної свідомості. Індивідуальний має в собі психологічні аспекти, такі як алкоголізм та неврологічні розлади. До психологічих відносяться: досвід домашнього насильства, пережитий в дитинстві.

Розповідь свідчить про те, що батько бив свою жінку. Це, в свою чергу, є свідченням того, що він був свідком подібного становища батька до матері. Крім того, у цього чоловіка була нагальна потреба у самоствердженні в чоловічій ролі. Це пояснюється тим, що він в дитинстві був під пресією матері, знаходився під її жорстким контролем. Відчуття такого материнського домінування зберігається у сфері несвідомого і буває настільки травматичним, що детермінує скоєння тяжких посягань на жінок, змістом яких є розрив психологічного зв’язку з матір’ю.

Переживши у дитинстві шок від домашнього насильства, в підсвідомості жінки або чоловіка міцно фіксується подібна модель поведінки, а за відсутності емоційної терапії веде до повторення ситуації. Найважливішим психологічним наслідком домашнього насильства є його самовідтворюваність, оскільки колишні жертви самі часто стають гвалтівниками, вбивцями чи просто людьми, здатними на різні види насильства. Крім того, діти (в нашому випадку героїня історії) наражаються на ризик розвитку депресії, зниження самооцінки, суїцидальних намірів у т.п.

Причиною ж того, що жінка не зверталась у спеціалізовані органи є тиск суспільних і родинних обставин, бажання зберегти стосунки, а також культурні і релігійні традиції. Для того, щоб побороти насильство, потрібно, насамперед, визнати його, відкрито обговорювати усі проблеми та шукати шляхи їх вирішення. Для цього, звичайно, варто звертатись до «третіх» осіб, тобто психолога.

Героїня знайшла в собі мужність і звернулась за допомогою — це найскладніший та надзвичайно важливий крок, адже «минуле її зжирало». Далі — важка праця над собою, але вона варта того, бо, як сказала сама Євгенія: «Все в твоїх руках і у тебе ще є час побудувати щось прекрасне».

Такий email не зареєстровано у системі
Введите свой электронный адрес, на который мы отправим вам новый пароль.
Поле не должно быть пустым и содержать кириллицу
Спасибо!

Ваше сообщение принято.

Сожалеем :(

Во время обработки что-то пошло не так.

Bы можете отправить сообщение на электронный адрес betatest@nashkiev.com