"Ми генетично запрограмовані на єдність": історії кращих світлин Конкурсу української військової фотографії

"Плакатні образи годяться для пропаганди, але справді вражають недосконалі знімки фотографів-любителів, які буквально дряпають своєю правдивістю", — розповідає фотожурналіст Олександр Глядєлов. Саме з такими знімками йому та ще двом професійним фотографам довелося працювати під час Конкурсу української військової фотографії, де вони виступали в якості журі.

За два місяці відбору на сайт конкурсу було завантажено 1500 фотографій. Більшість авторів — свідки та безпосередні учасники збройного конфлікту на сході нашої країни: волонтери, добровольці, бійці ЗСУ та військові журналісти. Вони побачили війну зсередини і переклали своє бачення на мову фотографії. Редакція "Нашого Києва" спільно з Міністерством оборони та агенцією стратегічних комунікацій "СтратКомУА" поспілкувались з авторами кількох робіт, що здобули нагороди конкурсу, в тому числі із володарем Гран-прі Анастасією Івановою.

Артур Назаров, ІІІ місце в номінації "У фокусі" за фото "Під обстрілом на "12 годин"

Знімати Артур Назаров почав ще з Майдану. Вирішив, що має залишити спогади про подію, яка обов’язково увійде в історію. Захоплення фотографією Артур не втратив і після того, як потрапив на фронт.

"Це фото зроблено в березні 2015 року поблизу села Піски, що в Донецькій області. На той момент я був при батальоні ОУН. Одного дня нас разом із загиблим Мирославом Мислою відправили в патруль. Тоді в нас було затишшя вже днів десять, тому були розслаблені, ніби вийшли на прогулянку. Підійшли до траси, побачили, як хлопці з "Правого сектора" йдуть на позицію "Небо". Познайомилися. Поговорили. Далі вони пішли до траси, що ми називали "12 годин". Ось тут нас і накрило. Стріляли з крупняка — "Утьос". Стріляли по хлопцям. Ми впали. Хлопці побігли далі. Пощастило, що перші кулі потрапили в дерево, і бійці встигли відійти з лінії вогню. Того дня ми уникнули втрат. На жаль, не кожен день був таким.

Це лише один з моментів війни, однак саме з таких моментів складається наше життя, історія нашої країни. Я хочу, щоб ми цінували і пам’ятали кожну хвилину нашого життя, адже важко вгадати, коли його може обірвати ворожа куля".

Максим Кривцов, І місце в номінації "Життя військових" за серію "Позиція "Пушка"

Фото "Під покровом Богородиці"
Фото "Друг "Тернопіль"

Максим — боєць "Добровольчого корпусу", єдиний з учасників конкурсу, який знімає на плівку. Зізнається, що за все життя знімав на камеру не більше 10 разів, хоча фотографією цікавиться досить давно.

"Цю серію я зняв в селі Піски в лютому 2015 року. Усі фото зроблені протягом 24 годин. Я хотів показати один день з життя АТО під час так званого "другого перемир’я". Позиція називається "Пушка". На фото мої побратими. Згорівший будинок — це дім, у якомі загинули мінометчики за пару днів до того. Згоріло все всередині. Та не ікони… Вціліли лише вони та керамічна постать Богородиці.

Ікони ми потім занесли до каплички, що знаходиться в резиденції донецького митрополита Іларіона. Цікаво, що саме це місце війна не зачепила. Святе.

Я вважаю, що фото в серії — це не тільки документація подій. Це мої рефлексії. Те, як я побачив війну. Це мої відчуття та переживання як свідка та учасника. На цих фото відчувається холод війни. Її запах. Саме тому я і знімаю чорно-білі фото. Ти не відволікаєшся на барви. Ти проникаєшся емоціями на обличчях, відчуваєш подих, запах, атмосферу. Я не фотограф, я передавач".

Анастасія Іванова, І місце в номінації "Люди", Гран-прі конкурсу за фото "Наодинці з другом"

Фото "Наодинці з другом"

Анастасія Іванова працює провідним консультантом сектору по зв'язкам з громадскістю апарату Любашівської райдержадміністрації, що на Одещині. Фото, яке журі конкурсу одностайно визнало найкращим, вона зробила на планшет і спочатку не планувала публікувати. Відомою ж світлина стала завдяки керівнику Анастасії. Голова Любашівської райдержадміністрації Тетяна Скапровська виклала її на Facebook, після чого Насті зателефонували з газети "День" з пропозицією взяти участь у міжнародному фотоконкурсі. Невдовзі фото отримало приз глядацьких симпатій конкурсу. Коли дівчина дізналась про Конкурс української військової фотографії, подала свою світлину без вагань. На її думку, вражаючу історію фото мають почути якомога більше українців.

"Фото було зроблено за трагічних подій. У вересні загинув Вадим Матросов, Боцман. Він служив в 46-му окремому батальйоні спецпризначення "Донбас — Україна". Похорони відбулися 12 вересня, а через деякий час ми з Тетяною Скапровською заїхали покласти ще один вінок. Ми повертаємось, а на могилі лежить боєць. Це було вражаюче… Я такого ніколи в житті не бачила. Від побаченого затремтіли руки, ноги, я відчула мурашки по шкірі. Вперше в житті було неймовірно важко фотографувати. Я хотіла б, щоб той, хто посіяв прокляту війну на нашій землі, побачив це фото і нарешті усвідомив, що непереможна сила українців в єдності. Навіть після смерті нас неможливо роз'єднати, поділити, відібрати в нас рідну землю, розлучити друзів. Ми генетично запрограмовані на єдність.

Пізніше дружина Боцмана розповіла, що боєць був його другом, 120 днів прожили пліч-о-пліч в батальоні. Згодом, коли відслужив свій термін, боєць повернувся додому. Після загибелі Вадима докоряв собі, що не вберіг. Якби був поруч, історія могла б скластися інакше".

Артурас Морозовас, І місце в категорії "У фокусі" за фотографію "Допомога"

Фото "Допомога"

Із цією фотографією пов’язана майже детективна історія. На конкурс її подав український військовий Дмитро Субота. Коли фото дійшло до фіналу конкурсу, Дмитро зізнався, що він є лише учасником фото (на світлині другий знизу), а справжній автор — відомий литовський фотожурналіст Артурас Морозовас. Так серед десятків любительських фотографій у числі переможців опинився знімок, зроблений професіоналом. Коли команда проекту зв’язалася з Артурасом, щоб повідомити несподівану новину, виявилось, що знайомство молодого фотографа з Україною не обмежується кількома фото.

"Мені випала цінна можливість спостерігати за трагічними подіями і Україні від самого початку. Я бачив, як революція перетворилася на війну і як ті, кого я зустрічав на Майдані, брали зброю і йшли захищати свою Батьківщину.

Фото, яке так неочікувано отримало перемогу, було зроблене 12 березня 2015 року, коли я жив з групою парамедиків "Госпітал’єри" в складі "Правого сектору". Того дня ми повернулись до медпункту за кілька кілометрів від лінії фронту, щоб оновити запаси ліків. Раптом туди примчала автівка, на якій привезли раненого шрапнеллю бійця, що потрапив під артобстріл. Я зробив кілька фото "Госпітал’єрів", які несли свого пораненого товариша. Він був вдягнений у вишиванку. Пам’ятаю, як хтось сказав: "Шкода, що вишиванку різати треба".

Це була вже третя моя поїздка на Донбас. Більшість часу я провів у селищі Піски з українськими солдатами та волонтерами. Напруга в цьому місці відчувалася постійно. Ти завжди знаходишся в епіцентрі подій: гучно лунають постріли та вибухи, прибувають поранені бійці. Піски будуть тяжким випробуванням для тих, хто страждає на клаустрофобію, адже більшість часу ти перебуваєш в сховищах або вузьких і темних бліндажах. В Пісках було складно, але саме тут я познайомився з багатьма бійцями, які стали для мене справжніми друзями".

Про Конкурс української військової фотографії

Конкурс став черговим етапом масштабного проекту "Армія. Друге народження", який досліджує становлення нового українського війська через спогади очевидців і безпосередніх учасників цього процесу. В рамках проекту вже відбулися три фотовиставки циклу "Моя армія. Бачити серцем" у Києві, Маріуполі та Краматорську, а 3 березня пройде презентація першої фотокниги проекту, впорядкуванням якої займався дворазовий лауреат премії World Press Photo Дональд Вебер.

Слідкуйте за перебігом проекту на офіційному сайті newarmy.in.ua та у Facebook facebook.com/NewArmyInUA.

Всі фотографії переможців Конкурсу української військової фотографії доступні за посиланням.