Жизнь 08.09.2017

Дивитися чи не дивитися: "Рівень чорного"

Сьогоднішній день пам'ятний – уперше в цій рубриці говоримо про український фільм. І це фільм, який висунули на "Оскар".

"Рівень чорного" цього року висувається від України на премію "Оскар" у категорії "Найкращий іноземний фільм". А це означає, що його подивляться справжні академіки Американської кіноакадемії і зроблять якісь свої висновки про цю далеку й незрозумілу Україну. 

У кіноакадеміків немає вибору – вони зобов'язані дивитися "Рівень чорного", робота в них така. А вам я зараз розкажу, дивитися його чи ні.

Кіно і "Оскар"

Маю застерегти недосвідчених кінофанів. Усе вищенаведене не означає, що на врученні "Оскара" якась умовна Ніколь Кідман у блискучому платті буде оголошувати своїм англомовним ротом це дивне українське словосполучення — "Рівень чорного". 

На врученні звучать назви фільмів, які увійшли в шорт-ліст. А для того, щоб оцінити шанси "Рівня чорного" потрапити у шорт-ліст, мені знадобиться математичний термін – "нескінченно мала величина". Я так кажу не тому, що я зла і не вірю в українське кіно, а тому що "Рівень чорного" – це неформат.

"Рівень чорного" є фестивальним, арт-хаусним фільмом з претензією на символізм, поетичність, особливе авторське бачення, стилістичні пошуки і решту слів з розмитим значенням, якими зазвичай описують такі стрічки. А "Оскар" – це премія про актуальне, глядацьке, комерційне кіно. Тим не менше, я не ставлю під сумнів рішення нашого Оскарівського комітету, який визначав, що ми покажемо Американській кіноакадемії. Я не бачила цього року жодного сильно кращого українського фільму.

Про стиль

Усі епізоди стрічки зняті одним кадром. Цей кадр, як правило, статичний і загальний. І при цьому естетичний, математично вивірений і довершений – що наші кіношники вміють, так це навести красу. При цьому жодного крупного плану – я навіть не запам'ятала обличчя головного героя.

 

Взагалі, у фільмі немає жодного слова, жодної музики, крім композиції "Океану Ельзи" наприкінці. Причому звучить вона англійською. Сподіваюся, в цій англомовності "Майже весни" був якийсь глибинний прихований зміст, який я не вловила, а не голе бажання адаптувати фільм під іноземні фестивалі. Бо в другому випадку це дуже смішно.

Дія в "Рівні чорного" дуже повільна. Майже відсутня. Я для себе описала такий спеціальний стан тихого відчаю, який накриває під час перегляду українського кіно. Це коли ви бачите кадр з загальним планом, в якому починається якась дія: наприклад, з одного кутка повільно виїжджає машина. Ви дивитесь на звивисту дорогу, якою має проїхати машина, аби виїхати із кадру, і подумки прикидаєте, що їй потрібно на це хвилини дві. І тут приходить це відчуття тихого відчаю, тому що ви розумієте – наступного кадру не буде, поки ця бісова машина не виїде, і на неї доведеться дивитися ще дві хвилини.

Звичайно, автори в такий спосіб хочуть занурити  глядача в якийсь особливий стан. Назвемо його трансом, наприклад. Або спогляданням. Або придумайте свою назву. Але це точно не той стан, коли глядачу цікаво.

І про сюжет

Головний герой фільсу – фотограф (Константин Мохнач). Треба думати, талановитий і непогано оплачуваний. У нього є дівчина (Катерина Молчанова), батько-інвалід і кицька. І фотографу скоро 50 років. Як не крути – більша частина життя позаду, і все, що йому дороге, відходить у минуле. А нового він не нажив. І от у нього криза середнього віку, визначення глибини якої залишається на розсуд глядача. Комусь може здатися, що чоловік дурнею мається і з жиру біситься. А хтось упізнає себе і подумає, що отак-от воно все життя минає, і зима, й виходу нема, і рухатися нам тільки вниз і вниз колами пекла повсякденності.

Я не беруся інтерпретувати цей сюжет, бо під час перегляду більше милувалася красою кадру, аніж співпереживала герою. І думала, що герой більше любив свою кицьку, аніж свою дівчину. "І чого вони всі мовчать, бісить же" думала я замість того, щоб переживати екзистенційну драму. Але будемо вважати, що я не показник, – може, я просто безсердечна і зациклена на дріб'язку.

Мій вердикт

Зараз буде довгий і неоднозначний вердикт.

По-перше, я дуже люблю українське кіно. І вважаю, що ми всі маємо ходити в кінотеатри і писати про нього рецензії. Щоб українці знали, що кіно у них є, і щоб воно знало, що ми, публіка, його любимо і готові за нього платити. Але в нас є ряд побажань, якщо не конкретно до "Рівня чорного", то взагалі до українського кіно.

У кожній нормальній країні знімають арт-хаусні фільми – і прекрасно, що у нас теж таке є. Біда українського кінопроцесу в тому, що хорошим у нас виходить тільки арт-хаус, а для масового глядача або нема нічого, або ж це грубий незрозумілий треш. Тому в Україні авторське кіно таке помітне, тому його двигають на "Оскар", і воно там виглядає як "здрастє". Бо просто нема чогось більш підходящого, що було б не встидно людям показати. І в цьому печаль, як на мою думку.

А тепер про те, йти чи не йти на фільм. Якщо у вас філософський осінній настрій; якщо ви в печалі й вам важливо відчути, що в когось усе ще гірше; якщо у вас амбіції кінознавця; якщо ви естет і любите красиві картинки; якщо ви дуже вболіваєте за українське кіно – то ви сходіть. Але добре подумайте, чи відповідаєте ви хоч одному із цих пунктів. 

Читайте також: Дивитися чи не дивитися: "7 сестер".

Такий email не зареєстровано у системі
Введите свой электронный адрес, на который мы отправим вам новый пароль.
Поле не должно быть пустым и содержать кириллицу
Спасибо!

Ваше сообщение принято.

Сожалеем :(

Во время обработки что-то пошло не так.

Bы можете отправить сообщение на электронный адрес betatest@nashkiev.com