Чесний театр: хто вони, чим займаються та чому круті

Він був 2500 років тому, є і сьогодні, й незважаючи на «пророчащі» слова героя кінофільму «Москва сльозам не вірить», театр живий, і буде таким і надалі! Напередодні Міжнародного дня театру ми зустрілись і поспілкувались з режисером однієї з незалежних київських труп — Чесний театр, Катериною Чепурою.

Катерина Чепура
режисерка Чесного театру

У чому фішка

Особливість нашого театру — камерність. Цей важливий театральний елемент — мій улюблений шлях спілкування з глядачем. Коли глядачу нема куди подітись від проблеми — він неминуче шукає відповідь на поставлене питання. Це допомагає порозумітись глядачу і актору, стати ближче. Наприклад, у французькій комедії «Чай з м‘ятою чи з лимоном?» завдяки відкритому прийому, де глядач опиняється в ролі самого себе, одночасно володіючи «ексклюзивною» інформацією про роботу акторів, він отримує певний баланс між простотою й інтригою, що окрім очікуваного сміху дає також можливість відчути себе в театрі не гостем, а учасником вистави.

Театр Франка та Богдан Ступка

Наше знайомство з Богданом Сильвестровичем фактично відбулось під час моєї дипломної роботи. Він завітав до нашого університету і після закінчення вистави підійшов до мене й запросив на роботу до театру ім. І.Франка. Це було майже як в кіно, щось зовсім нереальне.

Як починався Чесний театр

Рішення було скоріше вимушеним. В театр мене брав Богдан Ступка, і однією з причин чому, були мої моральні орієнтири й погляди на мистецтво. Ще під час роботи в театрі, директор відкрито демонстрував протилежну позицію. Тому після того, як Богдан Сильвестрович пішов, зі мною не продовжили контракт. Сьогодні, озираючись назад, я навіть рада, що доля подарувала мені таку можливість, робити щось своє і незалежне від думки художніх колегій, радників і всіх інших.

Це значно важче: творити вистави, не маючи можливостей, якими забезпечені державні театри — це і художники, і сценограф, і декоратори, й багато чого іншого. Проте, це також і можливість говорити, що ти хочеш, і знати, що оцінка глядача, хороша вона чи погана — це те, чого ти досягнула сама.

Як складають репертуар

Завжди є різні причини й мотивації для постановки тих чи інших вистав. Звісно, найважливіше горіти ідеєю, якою я наповнюю виставу, інакше нічого хорошого з постановки не вийде. Часто я обираю твори, з метою актуалізувати проблему, іноді навіть доводиться замовляти написання п‘єси, через те, що драматургії з потрібною проблематикою просто нема. Так було з виставою «Вона+війна». Її я замовила в молодої письменниці Світлани Спасиба, а для вистави «Політично ненадійний» взагалі сама писала сценарій, і він фактично з кожною репетицією зазнавав певних змін. Я дуже поділяю філософію об‘єктивізму Айн Ренд і тому з величезною цікавістю взялась за роботу над її п‘єсою, прагнучи докласти і своїх цеглинок у впровадженні її ідей до нашої країни.

Про нинішню актуальність «Боярині» Лесі Українки можна і не говорити. Що ж до комедії «Чай з м‘ятою чи з лимоном?», мені хотілось посміятись над нашими власними театральними недоліками, зрозуміти їх, наблизити наш світ до глядача, і я думаю, нам це вдалось.

Політика в театрі

Театр — це один з інструментів політичного життя, інакше й бути не може. Його в усі часи використовували як у позитивному, так і у негативному ключі, заради популяризації чи дискредитації певних ідей, сенсів, подій. Я завжди розуміла, що хочеш чи не хочеш, як режисер ти знаходишся на якомусь боці барикад, і навіть вважаючи, що «мистецтво поза політикою», неминуче стаєш її частиною , а в більшості випадків виступаєш у ролі маріонетки, а не ляльковода. Напевно саме тому моя і громадська, і театральна діяльність — це цілеспрямована дорога до певних поставлених завдань. Я часто користуюсь театральними засобами в громадському житті, або навпаки використовую громадський досвід у театрі.

Нова вистава

Саме зараз ми починаємо роботу над новою виставою шведської авторки. Я довго носилась з ідеєю постановки цієї п‘єси, і довго вагалась через те, що там піднімаються дуже складні, некомфортні для суспільства теми відсутності громадянства, післяпологової депресії, фемінізму, фінансової й моральної залежності від чоловіка; також зачіпається тема сумнівів в усталеному в суспільстві уявленні про материнський обов‘язок і сім‘ю. Але за два роки переварювання цієї ідеї я зрозуміла, що маю велику необхідність в її постановці, адже перелічені проблеми мене дуже турбують, і я думаю, що не лише мене.