Люди 20.02.2018

«Навіть мови не може бути про те, щоб зупинити розпочату роботу»: спогади про Революцію Гідності

20 лютого в Україні відзначається День Героїв Небесної Сотні.

«Навіть мови не може бути про те, щоб зупинити розпочату роботу»: спогади про Революцію Гідності
Фото: streetwrk (Flickr.com)

Пам’ять про Революцію Гідності ще жива, як і пам’ять про героїв, які поклали своє життя заради Батьківщини. Ми поспілкувалися із тими, хто брав участь у подіях того часу. Журналістка Жанна Безп’ятчук, студентка Любов Галан та громадський активіст Назар Франчук розповіли свої історії з Євромайдану.

Любов Галан, студентка

Львів’янка Любов Галан зараз працює та навчається в Києві. Здобуває магістерський ступінь з історії в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», працює у Center for Civil Liberties та займається волонтерською діяльністю. Під час Революції Гідності була у 16-ій сотні в Жіночій чоті.

В який момент ви зрозуміли, що потрібні Майдану, а Майдан вам?

Якщо згадати 2013 рік, то цей рік сам по собі був складним. Після припинення євроінтеграції України і посту Мустафи Найєма у Facebook люди вийшли на протест. Для мене це справді було дуже важливо, бо я вважала, що європейська асоціація може дійсно допомогти Україні підтягнути свої стандарти в усьому – не лише в економіці – до європейських зразків. До того ж, у багатьох з нас тоді стояло питання не стільки асоціації, скільки вибору між євроінтеграцією та Митним союзом. 

І ми тоді розуміли, що якщо Янукович відмовляється від цих переговорів і їде в Москву, то цілком можливо, що ми скоро станемо частиною якогось прекрасного торгівельно-економічного євразійського союзу.

Я не знала, що таке довгий протест. Мені пощастило: я була в організації «Відсіч», де було багато досвідчених протестувальників. Деякі з них пройшли ще «Україну без Кучми». І разом з ними ми вчилися як протестувати довго. У принципі, з 21 листопада і до розгону студентів 29 листопада ми тим і займалися, що закликали людей виходити на Майдан, самі виходили, допомагали студентам, яких переслідували в їхніх університетах. Для мене небезпека стати частиною якогось євразійського союзу була занадто очевидною і занадто шкідливою для нашого майбутнього.

З чого починалась Ваша діяльність і до якої точки Ви дійшли?

Дуже складно сказати, коли ми пішли з Майдану. Почали ми 21 листопада і залишалися мабуть тиждень-два після розстрілів на Майдані, скоріш за все, до окупації Криму російськими військовими. Тоді ми почали займатися іншими речами і зійшлись на думці, що перебувати на Майдані немає сенсу.

Для мене питання загрози здоров’ю і життю не було настільки критичним. Не впевнена, чи я в 17 років усвідомлювала всі можливі наслідки, але мені совість не дозволяла залишити у біді тих людей, котрі прийшли мене захищати. Я була серед тих студентів, яких розганяли. І під час побиття ще думала, що люди злякаються, не прийдуть на протест. Але люди вийшли! І я їм дуже вдячна. 

Мені хотілося їм допомогти на пізніших етапах, і, звичайно ж, жодного разу не йшлося про те, щоб не приходити на Майдан.

Чим саме Ви займались? Готували їжу, надавали медичну допомогу, стояли на барикадах чи всього потроху?

Варто було б зазначити, що наша 16-та сотня Самооборони Майдану дотримувалася принципів ненасильницького спротиву. Я сама ніколи не застосовувала насилля до правоохоронців. Ми несли охорону містечка. Наша частина барикади була біля Лядських воріт, там ми чергували разом із 3-ю сотнею, в якій був Сергій Нігоян. Вони чергували вдень, ми вночі.

У нас була жіноча чота всередині сотні. Її керівниця Катерина Чепура мала досить прогресивні погляди, тому про сексизм і розподіл праці за гендерною ознакою у нас не йшлося. Вона постійно стояла разом з хлопцями на барикаді, і це було у чомусь ноу-хау. 

Крім цієї діяльності, сотня займалась ще двома напрямками: спілкування з правоохоронцями та солдатами внутрішніх військ (просвітницькою роботою з ними займалася я) та акції проти бізнесу Партії Регіонів (Епіцентри,  Нові Лінії… Постійне нагадування). Для нас дуже важливим була руйнація цього економічного чиннику.

Під час розстрілів ми зрозуміли, що важливіше надавати першу медичну допомогу: її дуже бракує. Попри те, що не всі володіли необхідними навичками, відчувалась гостра потреба у додаткових руках, будь-яка допомога була доречною. Банально для того, щоб тримати людину, у якої з ноги осколки витягують.

Чи відчуваєте Ви відповідальність за причетність до революції донині?

Майдан – одна з найважливіших речей в моєму житті. Одна справа – дивитися як людей вбивають по телевізору, збоку. Інша справа, коли це відбувається у тебе на очах. Це дуже підвищує відчуття цінності людського життя. Для мене ціна, яку заплатили на Майдані, є занадто високою. Я не вважаю її виправданою. Людське життя занадто дорого коштує. 

Після цього я собі пообіцяла, що буду присвячувати кожен день тому, щоб заплачена ціна не була нівельована. Після Майдану я довго шукала, де б себе реалізувати, довго брала участь у волонтерському русі допомоги в АТО. Зараз я займаюсь правозахистом. Так виходить, що в моєму житті все повернулося в ту точку, звідки почалося. Але навіть не йдеться про те, щоб призупинити ту роботу, яку ми розпочали.

Жанна Безп’ятчук, журналістка BBC Ukrainian 

Раніше працювала у hromadske.ua. Під час Революції Гідності висвітлювала події для Радіо Свобода.

У чому полягала складність висвітлення подій на Майдані?

Складність полягала передусім у тому, що реальний доступ ми мали лише до однієї сторони конфлікту: до протестувальників, майданівців. Так, доступ до антимайданівців у нас був, але через небезпеку, яка на нас чатувала, ми були там всього кілька разів. Пізніше взагалі журналістів припинили туди пускати.

Отже, перша складність – одностороннє висвітлення події. Конфлікт, який мав місце, був внутрішньоукраїнським. Його представляли, грубо кажучи, дві частини суспільства: майданівці та прихильники політики Віктора Януковича. Останні теж є українцями, і в ЗМІ мають лунати голоси двох сторін конфлікту. На жаль, то було фізично неможливо. Журналістів дуже сильно били щоразу, коли ті намагалися висвітлювати другу сторону.

Це був перший такий досвід в Україні, коли питання безпеки стояло на порядку денному. Нас нічому не навчали, ніяких тренінгів не проводили. Ми вперше зіткнулися з небезпекою у професійному середовищі.

Час після першої загибелі на Майдані і до втечі Януковича та припинення стрілянини: потреба говорити про це в ЗМІ і спроба приглушити власні переконання. Чи важко було дотримуватись балансу?

Цінності Майдану були і є близькими для нас, журналістів. Якщо йшлося про цінності, що їх пропагував Майдан, то ці цінності є доволі універсальними, вони не мають сторони. Свобода, верховенство права, демократія в Україні, свобода слова та медіа.

Було б гірше, якби за часів Революції не було свободи слова. Якби було так само, як в Росії.

Існують безліч правил того, як варто показувати смерть у ЗМІ. Як Ви висвітлювали загибелі протестувальників?

На Майдані ми вчилися працювати зі смертями. Перші смерті на Грушевського: Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. У мене був шок.

Тоді я працювала на Радіо Свобода і отримала від редакції завдання зробити репортаж про засідання уряду. Вранці я сиділа в Верховній Раді, бачила тих людей, з ким асоціюється режим Януковича. Десь під кінець засідання нам приходить підтвердження першої смерті.

Це була перша смерть у мирний час, і нам, журналістам, було важко зібратися. Репортаж я закінчила звісткою про те, що уряд не вшанував загиблих. На мою думку, це дуже показово.

Чи змінилось ваше ставлення до журналістики в цілому після подій на Майдані, а саме після усвідомлення того факту, що журналіст радше був мішенню, аніж професіоналом?

Коли журналіст стає мішенню, він не припиняє бути професіоналом. Одне не виключає інше: частина нашої роботи полягає в тому, щоб бути мішенню. Беркут цілився в журналістів. У них не було розуміння того, що ми – нейтральні за родом своєї діяльності.

Назар Франчук, активіст

Назар зі Львова. Зараз він служить у Патрульній поліції України, до лав котрої долучився одразу після реформування цього органу. Під час Революції Гідності був у 14 сотні «Вільні люди». Входить до лав Молодіжного Націоналістичного Конгресу.

Як минув ваш перший день на Євромайдані?

Ми з друзями у рамках кампанії «Євронаступ» збирали підписи для Президента, щоб продемонструвати йому, що український народ хоче підписання угоди про євроінтеграцію. 

Я пам’ятаю, що туди ми поїхали у досить легкому весняному одязі, а додому я вперше повернувся аж на Святу вечерю. Мене дуже затягнуло.

Чим займалась Ваша сотня?

Я належав до 14-ї сотні. 14-та, 15-та і 35-та сотні мали назву «Вільні люди» і були сотнями швидкого реагування. Власне, перша – Молодіжний Націоналістичний Конгрес, а друга – Пласт. Якщо на Майдані виникала якась проблема, ми швидко прибували на місце і усували її. 

Особливість нашої сотні полягала у тому, що ми ніколи не ночували в межах Майдану і не проживали там на постійній основі. Ми тоді оселилися у Будинку Архітектора [прим. ред. – за адресою вул. Бориса Грінченка, 7] і у разі нападу на Майдан могли обійти ззаду, відволікти, зробити якийсь маневр.

Ви були присутні на Майдані у той час, коли правоохоронці почали відстрілювати мітингувальників?

Коли почались заворушки у Маріїнському парку, я був удома. Мені нарешті вдалося вдруге за весь період Революції поїхати до родини.

Коли Маріїнський парк розбили, я вже був в дорозі. Як на зло, мій автобус був одним із тих, які не могли в’їхати до Києва, бо правоохоронці разом з Беркутом не пускали через блокпости. Нам довелося прориватися. Коли ми приїхали на Майдан, Будинок Профспілок уже палав і барикад уже не було. Все горіло.

Ви продовжуєте зараз боротьбу?

Я працюю у Патрульній поліції України. Як тільки розпочалася реформа, я подав заявку. Насправді, очікував інакшого, але це нормальна річ, коли ти сильно чекаєш на щось, а потім отримуєш геть відмінне. Та поліція, яка функціонує зараз, є точно не тієї міліцією та спецпідрозділом «Беркут», які були на Майдані. 

Читайте також: «Постріл у природу: як військові дії руйнують довкілля в зоні АТО».

Такий email не зареєстровано у системі
Введите свой электронный адрес, на который мы отправим вам новый пароль.
Поле не должно быть пустым и содержать кириллицу
Спасибо!

Ваше сообщение принято.

Сожалеем :(

Во время обработки что-то пошло не так.

Bы можете отправить сообщение на электронный адрес betatest@nashkiev.com