Щороку тисячі українців звертаються по психіатричну допомогу. За даними Центру громадського здоров’я, зростає кількість звернень серед молоді, а також серед військових і ветеранів, які пережили бойові дії.
Щобільше, за оцінками Національного інституту стратегічних досліджень, скоро психологічної підтримки потребуватимуть 40–50 % населення. Зокрема, серед військових та ветеранів це понад 1,8 млн осіб, серед людей літнього віку – 7 млн, ще близько 4 млн – діти та підлітки. Загалом прогнозується до 27 мільйонів звернень за допомогою на первинному рівні медицини.
Так, психічне здоров’я перестає бути табуйованою темою. Проте це не гарантує безпеки для тих, хто наважується звернутися по допомогу. Адже система, яка має підтримувати, подекуди не витримує навіть базових стандартів гідності та турботи.
У цьому матеріалі ми зібрали свідчення пацієнтів та їх близьких про досвід перебування в одній зі столичних психіатричних лікарень.
Увага: матеріал містить потенційно тригерний контент, зокрема згадки про психічне насильство, сексуальні домагання, симптоми депресії та суїцидальні думки. Рекомендуємо обережне ознайомлення. Якщо ви перебуваєте в кризі – зверніться по допомогу до фахівців.
Анастасія: “Це більше схоже на нову травму, аніж на лікування”
У мене біполярний афективний розлад другого типу. Якщо коротко пояснити: при першому типі поєднуються депресивні та маніакальні епізоди, а при другому гіпоманіакальні та депресивні.
Мій розлад почав розвиватись у підлітковому віці. На обліку та з офіційним діагнозом я з 2022-го. Перебіг депресивних епізодів дуже складний, зі спробами самогубства. Я на постійному звʼязку зі своєю лікаркою-психіатринею. Тож, маючи великий ризик нової спроби, в листопаді зважилася на важкий для мене крок: вперше лягти у психіатричну лікарню, за направленням своєї лікарки.
Речі почала збирати вночі, а коли зібралась, то була десь 03:00-04:00 ранку. Телефоном описала диспетчеру 103 симптоми: суїцидальні думки, біль у грудях і животі, важкість у руках і ногах. Виклик прийняли, тож я стала чекати швидку. На такі виклики має приїжджати спеціальний наряд із психіатром та санітарами.
Оскільки у психотерапії я тривалий час та досить довго займаюсь психологічною просвітою, то знаю про свої розлади багато і маю високий рівень саморефлексії. Тому коли приїхав наряд, мене він знатно здивував. Їхнє ставлення було упереджене та знецінювальне. Лікарі не мали уявлення про мій анамнез, чи отримую я медикаментозне лікування, працюю в терапії й т.ін. Натомість вони сприймали мене як “дівчину, яка начиталась в інтернеті симптомів і придумала собі щось”.
Зрештою, мене забрали й привезли до приймального відділення. Я вже навчена записувати розмови з лікарями, тож ввімкнула диктофон. Комунікація у приймальному відділенні була не те що не професійна, ні. Вона була приголомшлива. Роздратування, приниження, насмішки. Інтонація лікаря, що мене привіз, наче говорила про те, що я просто прикидаюсь. Комунікація медсестри у самому приймальному також була із насмішкою та роздратуванням. Виявилося, що вона взагалі не знала про існування БАР другого типу.
Тобто у нашій медичній системі працюють люди, які самі не знають про психіатричні діагнози?
Далі в мене відібрали речі й помістили у відділення. Потрапивши у палату, я вже через пів години зрозуміла, що вранці буду виписуватись.
Санітарки майже до ранку обговорювали, що моя причина госпіталізації “недостатньо серйозна”. Було багато нецензурної лексики та принижень. І говорили вони так, наче мене поруч не було.
Разом зі мною у відділенні лежала агресивна пацієнтка. Вона бігала коридорами, кричала, а санітарки у той час кричали на неї матом у відповідь й принижували. Зізнаюся, знаходитися у цей момент поруч було дійсно страшно.
Я виписалася наступного дня.
Пояснити словами, що відчуваєш у момент тяжкого депресивного епізоду, складно. Коли боляче морально й фізично, коли не хочеш жити, коли немає сил навіть говорити. Але ще важче описати, яку травму залишає такий досвід “лікування”, коли забирають зв’язок із зовнішнім світом, усі речі, коли тебе принижують і тобі страшно за власне життя.
Це більше схоже на нову травму, аніж на лікування. І це там, де для тебе мають створити комфортні умови та убезпечити від самогубства.
Юля (це і наступні імена змінені): “... І це ті люди, які мали б мене лікувати”
Ввечері, 23 листопада, я виходила з університету й раптово втратила свідомість. Перехожі викликали швидку, мене посадили в карету й надали допомогу.
Перед тим як мені мали вводити ліки, я сказала, що вже приймаю препарати, які не можна комбінувати з певними іншими. Це викликало зацікавлення у лікарів, бо йшлося про медикаменти від серйозних психічних розладів. Тоді я розказала про свої діагнози й документи від психіатра. Я маю хронічну депресію, кПТСР, межовий (емоційно-нестабільний) розлад особистості, розлади поведінки та емоцій. Почувши це, медики викликали психіатричну бригаду.
Памʼятаю, як у карету зайшов чоловік років 60-ти. Як я зрозуміла, головний лікар. Він з перших слів почав тиснути на мене та зневажливо говорити. Мовляв, навіщо його взагалі викликали. Я щойно прийшла до тями після втрати свідомості, а він перекручував мої слова та намагався висміяти.
Тоді у мене почалась панічна атака, і підсвідомо я дістала з кишені канцелярський ніж. Того дня я взяла його спеціально — щоб відкрити посилки на пошті. У кареті я завдала собі кілька глибоких порізів — просто щоб хоч якось заспокоїтися. Лікарі це помітили й сказали, що везуть мене до психіатричної лікарні. На мій протест головний лікар відповів: “Ну, ви могли почекати кілька хвилин, поки вийшли б з машини. Тоді б різали собі вени скільки хотіли б”.
Мене буквально закинули в машину і кудись повезли. Ніхто не пояснював, куди саме. Я намагалась зателефонувати рідним. Встигла коротко пояснити ситуацію мамі, але не більше.
Попри те що я тоді плакала і була не в найкращому стані, ще намагалась вийти на діалог. Не було розуміння, чим саме мені можуть допомогти. У відповідь на моє питання про це лікар відповів: "Я можу вам зламати руку, а можу вправити".
Коли ми доїхали до психлікарні, два кремезних чоловіки взяли мене під руки й буквально потягли за собою, хоч я не проявляла спротиву. Одна з ран, яку мені тоді нанесли, буквально тягнучи по тротуару, досі залишилась слідом на руці.
У приймальні панічна атака досі тривала. Я плакала, не могла нормально дихати. Мама знову намагалася поговорити з головним лікарем телефоном, але той перервав дзвінок і кинув іншим лікарям з насмішкою: “Вони ще з такими темпами скажуть, що я її зґвалтував". А я сиділа, вся в крові, з перебинтованою рукою, розбита й фізично, і морально. У голові була лише одна думка: і ці люди мали б мене лікувати.
На щастя, мені сказали, що я можу написати відмову від госпіталізації. Коли це зробила, то інтерес до моєї персони повністю зник. На той момент вже був глибокий вечір і наближався час комендантської години. Попри це, мене просто вивезли за територію лікарні — розгублену, налякану, з фізичним та психологічним болем усередині.
Зараз я проходжу лікування, яке мені призначила моя психіатриня, та поволі відходжу від усього пережитого. На жаль, подібні речі часто замовчуються, адже постраждалим важко про це говорити.
Люди, які приходять за допомогою у психіатричний заклад, знаходяться у вразливому стані. Тож подібне ставлення від тих, хто мав би допомагати, — неприпустиме. Я хочу, щоб мій досвід допоміг іншим уникнути такого болю.
Олександра: “Людяність?.. Не виявлено”
Мене поклали в київську психіатричну лікарню наприкінці 2021 року. Тоді мені було 17. Повне вигорання, неможливість перейти зі школи до університету… Ніхто не розуміли, що зі мною відбувається. Зрештою порекомендували психіатра, яка працює в дитячому відділенні психіатричної лікарні. Вона пообіцяла, що мене там обстежуватимуть і підберуть лікування.
Перший червоний прапорець зʼявився доволі швидко. Лікарка, поговоривши зі мною що пів години, сказала моїм батькам, що в мене "шизотипія". Її аргумент? "Я знаю, бо у мене досвід. Її обов’язково треба класти в лікарню". Так, це викликало сумніви, та я все одно дала згоду. Ситуація на той момент була дуже складна: батьки не розуміли, що зі мною відбувається, а я втомилась шукати відповіді самостійно.
Та в лікарні цих відповідей ніхто не збирався давати теж.
Мною взагалі ніхто не займався. Ставлення було байдужим. Памʼятаю, як першого ж ранку у палату прийшла медсестра, щоб взяти кров. Вона проігнорувала попередження, що в мене зранку чутливі ноги і я не можу стояти. Тож наше знайомство почалося з крику, здирання ковдри, лоскотання ніг і сміху з моїх звуків болю. Замість джгута вона перемотала мою руку якоюсь гумовою рукавичкою, і, попри чітко видні вени, все одно примудрилася промазати.
Більшість часу ми були в палаті самі по собі. Сніданок був дуже рано, як і обід та вечеря. Їжа була відверто гидотною. Деяких дітей, яким ставили РХП, силоміць водили ще й на передобід.
Сон був також абсурдно рано. Приблизно о восьмій вечора забирали телефони, і ти мав лежати в темній палаті наодинці з думками. Виходити дозволялося максимум у туалет – і то з супроводом і максимально швидко.
Вночі у коридорі постійно горіло світло. У будь-який момент до тебе могли зайти й посвітити ліхтариком в обличчя (а потім ще й дивуватись, чого ти не спиш). Туалети також були жахливі — це просто дві відкриті перегородки. Гарячої води не було, душова відкривалась раз на тиждень.
Те, як з тобою взаємодіятимуть, – це була як гра в рулетку. Медики могли спонтанно зайти в палату, відкрити двері й без причини розігнати всіх по ліжках, а могли й ні.
Ліки виписували так, щоби зробити з тебе слухняного напівовоча. В жахливих, совкових умовах. Із совковими цінностями. З садистично-маніпулятивними санітарами.
Єдині, хто проявляли до нас людяність, були вчителі або репетитори. Кращі навіть за більшість вчителів у моїй школі.
Погане ставлення було не тільки до мене. У сусіда по палаті одного дня стався напад, схожий на астматичний. Єдину допомогу, яку йому надали — відвели у ванну постояти біля вікна, яке ледве відчинялося. Було також кілька дітей, у яких виникали галюцинації як побічна реакція на ліки.
Як виявилось, приблизно половині дітей ставили шизотиповий розлад як хоча б один із діагнозів. Його ліпили направо й наліво, хоч у всіх були різні скарги. Одній дівчинці поставили біполярний розлад, хоча в неї кілька років були виключно депресивні симптоми. Підозрюю, так зробили через її спліт-волосся (одна половина чорна, інша – біла). Іншій, яка звернулася з підозрою на РДУГ, сказали: "Тобі вже 18, тому ми його не поставимо. Ти вже доросла".
Мені дуже пощастило, що я пробула там лише півтора тижня. За той час стан тільки погіршився. Перші вихідні вдома мене просто вирубило на 12+ годин — частково через недосип та постійний дискомфорт, частково через ліки.
Приблизно через рік після формальної виписки мама перевірила Helsi й побачила, що в мене стоїть діагноз "шизотиповий розлад". Причому, двічі, і обидва рази поставлений завідувачкою. А на паперовій довідці було зазначено "важкий депресивний епізод". І нічого з цим не зробиш.
Олена: “Мене запитали: “Булімія? Тебе що, хтось ображає?”
У травні цього року я лежала в психіатричній лікарні в Києві. Коли я прибула, то одразу сказала, що в мене депресія, РХП, булімія та анорексія. На питання моєї мами: “А яка ваша думка щодо РХП?” — лікарка з відділення відповіла: “РХП? Це отой розлад харчової поведінки? Та це взагалі інша тема, ми про це не говоримо”.
Також, коли у перший день медсестра побачила мої записи, то спитала:
— А чому тобі в діагнозах написали булімія? Тебе хтось ображає?
— Булімія не від слова булінг. Це коли викликаєш блювання після їжі, — відповіла я
Вона:
— Аааа, та? Таке буває?..
Завіса.
Мені 18. Мій основний діагноз – депресія. І при цьому мене поклали в закрите відділення, з якого я не могла виходити. Там були люди з важкими психічними розладами, зокрема з шизофренією. Наприклад, одна пацієнтка ходила обмочена, намагалася бити голубів, коли курила на балкончику, штовхала іншу дівчину, яка розмовляє сама з собою, ходить по колу й тягне до рота все підряд.
Санітарки часто змінювались. Більшість були нормальні, але траплялися й такі, що просто сміялися з пацієнток, які постійно намагалися вийти за відчинені двері.
Моя психіаторка повністю ігнорувала мене і мої проблеми. Коли в мене почалася панічна атака після того, як я дізналась, що мого хлопця забрало ТЦК, – санітарка покликала лікарку. Та прийшла, спитала, що сталося. Санітарка пояснила, а лікарка відповіла:
– Ну то й що? Ти своїми сльозами йому допоможеш? Таке життя. Що, тепер плакати й доводити себе до такого стану?
Санітарка натомість сказала :
– Може, їй щось дати, щоб заспокоїлася?
Психіаторка:
– Не знаю навіть що.
Я, ледь дихаючи, сказала, які загалом п'ю ліки, і мені їх дали. А потім лікарка глянула на мої ноги, які я роздерла нігтями, і просто сказала:
— Ну, і що ти з собою зробила?
…і пішла.
За п’ять днів перебування в лікарні в мене взяли тільки сечу, кров, а також тест із питаннями. І то, зробили це ще на другий день, а далі – просто п’ять днів страждання в цій обстановці. І кожного дня:
– Сьогодні тобі дадуть тобі нове лікування. Завтра прийде психіатр.
І ніхто не приходив. Просто одного дня мені вдвічі зменшили дозу таблеток, які я п’ю, і все.
А ще мене злякала сама система ставлення до людей. Мене просто забрали від мами, без речей, які також забрали на рецепції. Далі — замкнуте відділення, де навколо ходили максимально хворі люди, які до мене приставали.
Про туалет і душ я навіть мовчу. Миєшся привселюдно, навіть шторки нема. Просто пощастило, що в їдальні я познайомилася з дівчиною, яка лежала в приватній палаті, і я ходила митися до неї. Якби не наше знайомство — я б, мабуть, вже поїхала дахом.
Мені було 17, коли я проходила лікування. Тоді, у своєму стані, я сприймала все, що відбувалося, як норму. Але зараз, з відстані часу, я розумію: лікували мене неправильно, а ставлення лікарів було вкрай недбале.
Коли мене виписали, я почувалася ще гірше, ніж до лікування. Після цього в мене відбулося кілька спроб суїциду. А у виписці мені поставили діагноз — шизотиповий розлад, пояснивши це тим, що у когось з моїх родичів була шизофренія, тож і в мене "може бути".
Віктор: “А тобі подобається?”
Памʼятаю, як опинився в інфекційному відділенні однієї з київських лікарень. Тоді в мене почався психоз. Тож звідти, за згодою, мене перевели у відділення первинного психотичного епізоду та сучасних методів лікування для чоловіків.
На той момент я був у стані дикого страху і шоку. Я лежав на ліжку абсолютно знесилений. У туалет ходив під себе. Санітари, звісно, все прибирали, але при цьому матюкались і обзивали мене. Втім, нічого гіршого з їхнього боку не було.
Але поруч лежав ще один пацієнт, який постійно ліз в інші палати й крав чужі речі. Коли його ловили, один з санітарів жорстоко бив чоловіка, міг копати його ногами, притискати до стіни, бити по голові. Це було дуже важко бачити.
Коли мій стан сильно погіршився, мене перевели в реанімацію. Там мені реально врятували життя, бо психоз дійшов до такої гострої форми, що мені загрожував серцевий напад або відмова органів. Але в тому ж відділенні працювала одна санітарка, яка, здається, просто знущалась із мене. Мене почали привʼязувати до ліжка, хоча фізично я вже міг вставати й сам дійти до туалету. Але у цьому випадку я не міг, бо був зв'язаний. І знову обмочувався.
Один з таких випадків врізався мені в пам’ять. Санітарка підмивала мене після того, як я не втримався, але робила це так, що це більше було схоже на сексуальне насильство. Теребила між ногами, поки я лежав зв'язаний, і ще й, усміхаючись, питала: “А тобі подобається?”
Коли стан трохи стабілізувався, мене знову перевели у друге відділення, а згодом виписали. Але всі ці епізоди памʼятаю досі.
Валерія: “Хотіли б укол “зайвих” препаратів?”
Поділюсь історією моєї дуже близької знайомої.
Санітари в цій лікарні при кожній нагоді намагалися її вдарити або побити. Якщо їм не подобалась її поведінка — погрожували уколами “зайвих” препаратів. У результаті на тілі залишалися синці від побоїв. Згодом у неї почалися проблеми з серцем — довелось приймати ліки, хоча до госпіталізації ніколи нічого схожого не було. Склалось враження, що мета — переконати її саму в тому, що вона хвора, і водночас налаштувати всіх інших не вірити її словам.
Ще одна річ — медсестри “забували”, що в неї є алергія на певний препарат, і все одно кололи його.
Під час лікування, в стані, коли вона була дезорієнтована і слабо усвідомлювала, що відбувається, їй неодноразово підсовували документи на підпис. Їхній зміст викликав підозру: згода на пожиттєве перебування в лікарні, дозвіл на участь у тестуванні нових методик чи препаратів тощо.
І ще — про архів. У медичних документах часто плутали її ім’я та по батькові. Коли вона звертала на це увагу, їй відповідали, що вона просто забула і що це ознака її психічного стану. Так само плутали імена батьків, хоча вони були зазначені як контактні особи — це мало б бути чітко і точно. Все це ще більше пригнічувало її.
Текст: Сана Власова
