Вони втрачають зір, слух, лапи, але зберігають у собі здатність довіряти людям. Скільки в Україні тварин з інвалідністю, наразі офіційних даних немає. Однак відомо, що через війну в Україні їх кількість збільшується чи не щодня. Поранених тварин евакуюють з прифронтових територій, але не менше страждають тварини і від людської жорстокості, і безвідповідальності. Українці рятують тварин самостійно, передають волонтерам, перевозять у центри й притулки. Але як тварини з інвалідністю знаходять своїх господарів? Як проходить процес адаптації, коли вони потрапляють у новий дім? І чому не варто боятися брати додому тварин з інвалідністю? Розповідаємо історії киян, які наважилися взяти тварину з інвалідністю додому.
“Я відчув, що мушу його забрати. Щось ніби клацнуло всередині. Називаю його “моя сліпа любов”
Герой: Луї
Вада: у дитинстві через інфекцію видалили очі, не бачить
Власник: Олег Ліщина
Розкажіть вашу історію зустрічі одне одного. Як тварина потрапила у вашу родину?
У 2019 році я натрапив в Instagram на рекламу з історією котика з притулку. Йому було трохи більше як рік, і він майже все своє життя провів у притулку. У дитинстві через інфекцію йому видалили очі. Я одразу відчув, що мушу його забрати.
Ви свідомо обрали тварину з інвалідністю?
Ні. Я був готовий до другого котика, інколи переглядав фото притулків, але питання не стояло терміново. Коли я побачив Луї — на той момент його ще звали Чарлі, — одразу відчув, що мушу його забрати. Не знаю чому, щось просто клацнуло всередині. На той момент у мене вже був один кіт, але я зрозумів, що готовий до цього виклику.
Як ви готувалися до появи вдома кота, який не бачить?
Я багато читав у мережі про адаптацію сліпих тварин. Там радять починати знайомство з того, щоб тварина звикала до твого запаху. І тому я поїхав у притулок із власною футболкою. Луї виявився дуже компанійським і ласкавим, хоча трохи мене побоювався. Ми погралися півгодини, я залишив футболку у його боксі, аби він почав звикати до мого запаху.
За кілька днів я приїхав знову — повторив те саме. Цього разу я залишив вже не свою річ, а щось із запахом мого кота, щоб Луї почав звикати до свого майбутнього брата.
На третю зустріч я вже приїхав із переноскою. Спочатку поселив Луї в окремій кімнаті. Я підкладав до нього речі мого кота: лежанку, іграшки, ковдру, а також передавав речі Луї моєму коту. Таким чином вони потроху звикали один до одного. А за три дні я відкрив двері, і вони познайомились.
Пригадуєте ваші емоції й відчуття, коли ви зустрілися вперше?
Це було кохання з першого погляду. Я ні на мить не злякався того, що він сліпий.
Які особливості вашого домашнього улюбленця? І як вони проявляються у житті?
Його головна особливість — він неймовірно тактильний. Мені здається, що, ніколи не бачивши людей, він уявляє нас як котів. Жоден з моїх інших котів не був настільки ніжним. Так, він іноді промахується повз диван або врізається в стілець, але я до цього звик. А от що мене справді вразило — це його здатність орієнтуватися у просторі.
До чого ви були готовими у процесі адаптації, а що стало несподіванкою?
Я переживав, що він не зможе пересуватися квартирою, але вже за кілька днів усі мої страхи розвіялись. Іноді мені здається, що він просто прикидається сліпим. Луї ніби рахує кроки, обходить перешкоди, без проблем застрибує на диван або підвіконня.
Чи відбулися зміни із Луї, коли він знайшов свій дім?
Звісно, життя в домі — це зовсім не те саме, що в притулку. Там йому дали шанс, але у притулку неможливо приділити тварині 100% уваги. А вдома він купається в любові і щодня віддає її у відповідь. Я називаю його “моя сліпа любов”.
Він постійно поруч. Любить обійматися, цілуватися, сам лізе на руки. Це одне з найкращих рішень, яке я коли-небудь приймав.
Тварини з інвалідністю — це про глибший рівень зв’язку, довіри й любові. Так, вони інакші. Основна їхня особливість лише у тому, що їм складніше знайти дім, але коли вони його знаходять — віддають себе повністю. Мій Луї — сліпий кіт, який живе абсолютно повноцінним життям. Він бігає, стрибає, орієнтується у просторі краще, ніж багато зрячих. І кожен день поруч із ним — це нагадування про те, що любов і тепло важливіші за будь-які фізичні особливості.
Ваші рекомендації для тих, хто хотів би взяти тварину з інвалідністю у родину.
Не бійтеся. Це не складно, це просто трохи інакше. Приділіть час підготовці: почитайте, як адаптуються тварини з особливостями, поспілкуйтеся з волонтерами. Дайте тварині можливість звикнути до вас, до простору, до запахів, поступово й з любов’ю.
Головне — не чекайте ідеальних умов. Ідеальні умови — це ви, ваша любов і бажання дати тварині шанс. Вони відповідають на це з такою силою, що змінюють не лише свій світ, а й ваш. Мій змінився точно!
“Для мене, наприклад, коти з двома очима — особливі. Я завжди відчувала, що знайду на вулиці ТОГО свого кота”
Герой: Марсель
Вада: одне око видалене
Власниця: Еля Серкожаєва
Розкажіть вашу історію зустрічі одне одного. Як тварина потрапила у вашу родину?
Я знайшла Марселя одного спекотного серпневого ранку 8 років тому. Його викинули з ящиком у кущі біля мого будинку. Він був дуже маленький, навіть не дуже самостійно їв. Також від інфекції у нього замість очей були два шматки м’яса, через що він був абсолютно сліпим. Кіт просто сидів і голосно кричав. Я не змогла пройти повз і понесла його до лікарні. На той момент я вже морально готувалася, що у мене буде сліпий кіт, і я дбатиму про нього. Але одного ранку він почав гратися на балконі пластиковим стаканчиком. Виявилося, що лікування подіяло і він почав бачити на одне око. На жаль, через сильну пошкодженість та запалення, інше око довелось видалити.
Ви свідомо обрали тварину з інвалідністю?
Ні, так вийшло. Мене трошки тригерить словосполучення “тварина з інвалідністю”. Я свого кота так не називаю, як і “кіт з особливостями”. Для мене, наприклад, коти з двома очами — особливі:)
Як ви готувалися до появи вдома кота, який погано бачить?
Коли я думала, що він буде сліпий, я обдумувала, як облаштувати наш побут. Адже я працювала репортеркою і мене ніколи не було вдома. Однак, з одним оком він абсолютно самостійний. Він міг самостійно їсти, пити, гратися, знайти собі розваги. Він не залежав виключно від мене і міг сам залишатися вдома.
Пригадуєте ваші емоції й відчуття, коли зустрілися вперше?
Я завжди відчувала, що знайду на вулиці ТОГО свого кота. Так і сталось. Коли я побачила Марселя, то відразу зрозуміла, що це мій кіт. Жартома називаю його “кіт лего”, бо він був дуже хворий, тож ми його дуже довго і дорого лікували, а потім складали до купи :).
Які особливості вашого домашнього улюбленця? І як вони проявляються у житті?
Він дуже добрий, лагідний і розумний котик. Він мій найкращий друг. Не уявляю життя без нього.
У Марселя іноді бувають проблеми зі здоров’ям через його важке дитинство, тому потрібно дбати про нього і бути уважною до здоров’я. Так, на його оці є плямка після хвороби, з якою він бачить все навколо. Тож треба дбати про око, періодично закапувати краплями й мазями для профілактики.
До чого ви були готовими у процесі адаптації, а що стало несподіванкою?
Як і про будь-яких інших домашніх улюбленців: треба піклуватися, слідкувати за здоров’ям і любити.
Чи відбулися зміни із Марселем, коли він знайшов свій дім?
Важив 400 грамів, а зараз 7.300 🤣
Ваші рекомендації для тих, хто хотів би взяти тварину з інвалідністю у родину.
Часто кажуть, що врятовані тварини будуть вдячні вам все життя. Але не думаю, що треба рятувати когось задля вдячності й покірності. Є ті, хто більше потребує допомоги, хто слабший і кому менше пощастило у житті. Можливо, вони хворіють або мають інвалідність, але це не робить їх гіршими, проблемними чи не такими. Це такі самі коти та собаки, яким треба просто більше уваги та піклування. У них менше шансів, що хтось насмілиться їх взяти додому. Бо люди часто бояться проблем чи незручностей. Але раджу усім бути сміливцями й допомогти тваринам, які цього дуже і дуже потребують.
Приємно знати, що ви врятували чиєсь життя. І повірте, ви будете любити його всім серцем і віддавати останні гроші на корм та іграшки.
“Вони розквітають, бо притулок ніколи не буде означати те саме, що і родина”
За даними зоозахисників, від початку повномасштабного вторгнення у тилових областях кількість тварин у притулках зросла на 20-30%, у зооволонтерів з прифронтових областей — на 60%, а у притулках біля фронту — на 100%.
Анастасія Тиха на початку вторгнення вивезла з Ірпеня понад 20 поранених і тварин з інвалідністю. А згодом заснувала притулок-хоспіс “Дім “особливих” хвостиків”, який опікується тваринами із психологічними й фізичними особливостями. Сьогодні у притулку під опікою 340 собак. Саме такі тварини потребують більше особливостей у щоденному догляді, а також лікуванні хронічних і психологічних хвороб.
“З кожним роком все більше особливих тварин беруть додому, і це не може не радувати. Вдома вони розквітають, бо притулок ніколи не буде означати те саме, що і родина, коли вся увага дістається одному хвостику. Це дуже змінює їхній характер і поведінку”, — розповідає волонтерка Анастасія Тиха.
У притулку із 340 собак 120 мають травми хребта або спинного мозку. І це одні із найпоширеніших хвороб, з якими потрапляють тварини до Анастасії. Також є тварини зі зламаними тазовими кістками, травмами лап і хребта. Якщо забирати таких тварин, вдома варто забезпечити для них спеціальні умови перебування.
“Якщо ми говоримо про тварину-спинальника, то їм потрібна слизька підлога, лінолеум або плитка, щоденні банні процедури. Кожні 8 годин їм мануально треба спускати сечовий міхур.
Тварин із особливими потребами беруть дуже рідко, але в мене бували хепі-енди. Найчастіше таких тварин забирали люди, які знайшли їх на вулиці”, — додає Анастасія.
На початку повномасштабного вторгнення кількість тварин з інвалідністю, яких українці забирали в родину, була висока. Однак наразі вона впала до мінімальної, розповідає волонтерка:
“До початку повномасштабного вторгнення таких тварин не брали в родину взагалі. Вони буквально сиділи у мене роками. Потім почалося повномасштабне вторгнення, і люди дуже гостро реагували на прилаштування тварин. Тоді дуже багато хвостиків забирали в родини, у тому числі з інвалідністю. Але згодом це зійшло на мінімальну кількість. Якщо ми говоримо про тварину зі спинальними вадами, то це 1-2 тварини на рік. Якщо це інвалідність, де тварина немає лапи або не бачить, то таких тварин можна прилаштувати 3-5 на рік. Однак, це все одно кращі результати, ніж були ще пʼять років тому”.
Анастасія додає: варто пам'ятати, що кожна тварина, незалежно від її стану здоров'я, заслуговує на любов і турботу. Приймаючи тварину з особливими потребами, ви не лише надаєте їй другий шанс на життя, але й отримуєте можливість стати частиною її історії.
Текст: Дарʼя Янушкевич
