Це історія Єлизавети Селіщевої та Аліни Корольової, ЛГБТ-пари із Луганська та Донецька, які через російське вторгнення були вимушені покинути домівки вісім років тому. З «русским миром», «визволителями», постійними переїздами та пошуками дому вони стикаються не вперше. Про свій досвід дівчата розповіли «Нашому Києву».
Донецьк, Луганськ і російські «визволителі»
Аліна родом із Луганська. Щоліта до 2014 року дівчина їздила до рідних матері у Самару (росія). Там вона познайомилася із «русским миром» і отримала «щеплення» від нього. Тож ні Аліна, ні її батьки ніколи не хотіли бути частиною того світу. На відміну від тих, хто у 2014 році підтримав створення самопроголошених «Л/ДНР», марячи поверненням у радянські часи.
У 2011 році Аліна познайомилася з Лізою в популярній соціальній мережі «Вконтакте», вперше дівчата зустрілися після двох років спілкування. На той момент Ліза жила у Донецьку, була заміжня і мала однорічного сина Артема. Між дівчатами зав’язалися стосунки й весь рік вони провели у постійних поїздках між Луганськом та Донецьком.
«Десь на середині Майдану Ліза розлучилася, я приїхала до неї у Донецьк. Пам’ятаю день, як донецькі "шахтарі" і "трактористи" захоплювали міську адміністрацію, їх тоді підтримувала міліція. Це відбувалося на моїх очах — я стояла навпроти, курила і бачила, як захоплюють адмінбудівлю. Після того, як Донецьк приймав "Євро-2012", у місті діяли суворі правила щодо вживання алкогольних напоїв та куріння у громадських місцях. Тож до мене підійшов міліціонер і пригрозив штрафом. Те, що адміністрацію навпроти обклали шинами, а люди поряд кричали та махали радянськими прапорами, його не бентежило. Це було у квітні», — розповідає Аліна.
На той момент у Луганську, за її словами, розпочалося справжнє дикунство. Ті ж самі «трактористи» і «шахтарі» — усі, як на підбір, спортивної статури й з військовим вишколом — захоплювали будівлю СБУ. Люди запалювали багаття, кричали «Радянський Союз», «Не пропустимо Бандеру», пили горілку та вибивали вікна у людей, які живуть поряд. Дійшло до того, що у дворі багатоповерхівки, де жила Аліна, стояла група військових з російськими прапорами.
«Якось ми з друзями вийшли у двір, взяли пиво, стоїмо, щось обговорюємо. Я тоді виглядала досить яскраво: тату, яскраві сорочки. До мене підійшов російський військовий і каже: "Слухай ти, наволоч американська, ми вас скоро усіх звідси повиганяємо". Мені це каже чувак з російським прапором у моєму дворі», — розповідає Аліна.
Після цього у Луганську розпочався і проукраїнський рух: люди виходили на Марш за мир і довгими колонами проходили через усе місто, тримаючи українські прапори та символіку. Але після таких маршів людей, які брали у них участь, частково відловлювали та запроторювали у так звані «підвали СБУ» — там їх били та катували. Когось із затриманих (але не усіх) відпускали — побитих, виснажених залишали на асфальті.
З часом у Донецьку та Луганську почали з’являтися так звані «представники новоросії», «ДНР» та «ЛНР». Вони грабували підприємців, крали майно, техніку, просто на вулицях забирали автомобілі мирних жителів. Ті самі «шахтарі» та «трактористи» могли зайти у супермаркет, набрати повні візки продуктів і просто вийти.
«Ми вирішили їхати звідти. Нам з мамою вдалося сісти на останній поїзд із Луганська до Києва. Побули у Києві два тижні й вирішили поїхати до бабусі у Самару», — розповідає Аліна.
Згодом до росії разом із сином приїхала Ліза.
«Коли ми виїжджали із Донецька, все ще було спокійно. Батьки допомогли мені сісти на потяг, тож ми встигли виїхати. Ми не знали, що робити й скільки це все буде тривати, тож їхали туди, куди нас звали родичі. Але вони всі думали, що допомагають "дітям Донбасу" — вони ж ніби захищали мого сина. І звісно, від кого — від українців, від автобусів з "бандерівцями"», — розповідає Ліза.
У росії Аліна та Ліза пробули недовго. Дівчата їхали з надією, що через два тижні усе закінчиться й вони зможуть повернутися додому, натомість стикнулися з абсолютним несприйняттям рідними того, що насправді відбувалося у Луганську та Донецьку. Родичі їм не вірили, а сидіти й бачити, як рідними вулицями їздять люди з російськими прапорами та кричать «Крим наш», було нестерпно. Тож дівчата повернулися в Україну.
Пошуки дому
Спочатку Аліна та Ліза з маленьким сином жили у Таврійську на Херсонщині. Дівчата винаймали однокімнатну квартиру, без гарячої води та опалення. З роботою було складно. Знайти щось за фахом практично нереально: Ліза була учителем, а Аліна — філософом. Тож вирішили працювати хоч десь.
«Перший рік ми були розгублені. Було повне нерозуміння, що ми робимо. Треба було їсти, треба було знаходити гроші, годувати дитину. Ми взагалі не задумувалися про якісь плани — просто жили», — розповідає Ліза.
У 2016 році Аліна запропонувала переїхати до Херсону — все ж, і місто велике, і можливостей більше. На переїзд витратили усі заощадження. Забрали й собаку Рексу, яку Ліза іще щеням знайшла у Таврійську.
«Я тоді сказала: "Ця собачка, як і ми, втратили дім. Давай її заберемо". Відповідно, до Херсону ми вже переїжджали учотирьох — двоє дорослих, дитина і собака», — каже Ліза.
У Херсоні дівчата прожили ще два роки, працювали на заводі. Досвід переїздів дав свій результат: квартиру вдалося винайняти одразу по оголошенню, а через три дні знайшли першу-ліпшу роботу. Але у 2018 році Аліна зламала руку, тож працювати на заводі стало складно.
«Я тоді подумала, що треба до чогось прагнути, поставити собі мету. І ми це зробили — переїхали до Києва. З переїздом нам допомогла моя мама. Вона також не витримала довго у Самарі й повернулася в Україну. Допомогла нам знайти квартиру, облаштуватися. У Києві ми прожили з 2018 по 2022 роки. Це був наш свідомий вибір. Ми хотіли приїхати до Києва, хотіли там залишитися. Ми розуміли, що у Києві багато друзів, багато роботи. Звісно, ситуації були різні, але з Києва ми нікуди не збиралися їхати», — розповідає Аліна.
Питання про повернення в Луганськ чи Донецьк не стояло — після стількох років рідні міста дівчат змінилися до непізнаваності. Люди, які залишилися жити в «ЛНР» та «ДНР», звикли платити рублями та славити путіна, поступово з’являлися паспорти громадян самопроголошених республік, хліб почав коштувати, «як раніше» — щоправда, на полицях були лише білоруські продукти. Замість супермаркета «Варус» з’явився «Парус», замість «АТБ» — Перший Республіканський супермаркет.
«Там живуть мої батьки, але я не можу туди повернутися. Там просто вже інші люди. Мені навіть здається, що батьки мої стали іншими. Наприклад, коли у Києві 24 лютого почалися обстріли, мені зателефонувала тітка і сказала: "Потерпіть трохи, зараз пообстрілюють військові об’єкти — і все у вас буде добре". Тобто вони думали, що буде, як з ними: потерплять, звикнуть до рублів, перейменують усе. Але не вийшло так з Києвом. І коли я казала татові, що у Києві повно росіян, що тут йде війна, він мені заперечував: "Немає війни, росіяни ні в кого не стріляють, що ви вигадуєте". Це абсолютно безнадійний випадок, коли твої рідні не вірять тому, що ти говориш», — розповідає Ліза.
І знову російські «визволителі»
Як і багато киян, про початок війни Ліза та Аліна дізналися зі звуків вибухів. Із січня дівчата чули, що росія накопичує війська біля українських кордонів, але до останнього ніхто не вірив, що путін може напасти.
«Близько 5:30 ми прокинулися від залпів. Вони були віддалені, але ми все почули та одразу зрозуміли, що це. Що цікаво — навіть собака, яка завжди розривається на феєрверки та салюти, цього разу навіть не лаяла, ніби нічого не чула. Ми виглянули у вікно, побачили світло у сусідів і зрозуміли — вибухи чули не лише ми. Потім відкрили новини та побачили звернення путіна», — розповідає Аліна.
Дівчата почали збирати речі, побігли в магазин за їжею. Потім пішли дізнаватися про найближчі укриття та сховища, куди пускали із тваринами. Близько другої дня залунала сирена — Ліза та Аліна разом із сином і собакою попрямували в укриття, де провели наступний тиждень.
«До цього ми вели активний спосіб життя: у нас були велосипеди, ми багато гуляли, плавали у Дніпрі влітку, зустрічалися з друзями. А тут життя перетворилося у постійний страх сирен та бомбосховище. А ще було страшно залишатися одному, відходити кудись. Я постійно уявляла, як на мене, може впасти снаряд і ніхто навіть не дізнається, що мене розірвало на шматки. Що Ліза з Артемом будуть мене шукати або я буду когось із них шукати», — розповідає Аліна.
У бомбосховищі теж було нелегко: вночі люди боялися, аби всередину не зайшов хтось чужий та не вбив їх. Тому чоловіки влаштовували чергування біля входу. Лізі та Аліні теж довелося не спати — вони чергували біля собаки, яка почувала себе некомфортно серед великої кількості людей у замкнутому просторі. Згодом син Артем почав малювати бомбосховище, танки, українську та російську армії, ракети. І, прокинувшись, щоразу запитував: «Путін ще не здох?».
Рішення виїхати із Києва дівчата прийняли остаточно після того, як вранці після першої посиленої комендантської години Аліна кілька годин вистояла у черзі до супермаркету. Було холодно, у магазин пускали по декілька людей, а черга була кілометрова.
«Я ніколи у житті не стояла у черзі за їжею. Знала, що таке було у Радянському Союзі — мама розповідала. А тут люди дві з половиною години стояли на морозі, нервували, почали ледь не битися, кричати одне на одного. Тоді я почала згадувати, що було у Донецьку і Луганську в 2014 році. Почала уявляти, як не стане води, світла, як почнуться повномасштабні обстріли. Бо росіяни це роблять, вони робили це у Луганську та Донецьку. Вони вбивали і будуть вбивати цілеспрямовано, тому що вони такі собі світові гопники. Вони розуміють тільки мат і силу. Насправді це просто варвари. Це кажу я — російськомовна наполовину російська людина», — розповіла Аліна.
Добування їжі, постійне перебування у темному підвалі, сирени й відсутність сну дали остаточну відповідь — потрібно їхати. Дівчата зібрали речі та відправилися на Дарницький вокзал, а звідти — до Центрального залізничного вокзалу. На місці вже була величезна кількість людей — усі вони ринули до поїзда, як тільки про його прибуття оголосили. Лізі та Аліні, з дитиною і собакою вдалося забігти у дальній вагон. Там Аліна з Рексою забігли у вантажний відсік, аби собака не була агресивною через натовп. Ліза змогла посадити сина на одне із вільних місць. Їхали так 13 годин.
«Не було ніякого дискомфорту. У Хмельницькому ми зупинилися, волонтери дали нам їжі. Усі плакали від радості, бо ми не вірили, що більше не у підвалі, що більше не буде сирен, і що ми рухаємося далі. Ми сподівалися, що поїзд ніде не зупиниться, що росіяни не підірвуть колії, не підірвуть вокзали, не обстріляють нас. Так ми доїхали до Львова і почали шукати поїзд», — розповідає Ліза.
До цього у дівчат уже був приблизний план, куди податися. Сестра Лізи розповіла про знайомого священника, який мав брата у Польщі — той був готовий дати прихисток родині з України. Тож це знання, що їхати є куди, дало Аліні та Лізі сили рухатися далі.
 |
 |
«Якщо перший поїзд до Львова був чудовим, то далі настав жах. Ми стояли у черзі на електричку, попереду людей 300-500. І розуміємо, що ця черга не рухається. Нам повідомили, що потрібно чекати наступну електричку, яка відправиться о пів на першу ночі. На вулиці було холодно. Артем сидів на сумці, закутаний у ковдру, а поруч на підлозі була якась чи то рвота, чи якісь бридкі макарони. І дитина сиділа просто у горі сміття на морозі. Потім, через дві години людей з дітьми почали забирати на початок черги», — розповідає Аліна.
Врешті-решт, дівчатам вдалося сісти на електричку. Коли вагони повністю набилися людьми, поїзд відправився, усі знову зраділи. Але радість тривала недовго — електричка зупинялася кожні півгодини й стояла одну-дві години. Відстань від Львова до Польщі, яку зазвичай залізничники долають за півтори години, розтягнулася на усі 13 годин. Пасажири не розуміли, що відбувається, і в людей знову починалася паніка.
«Люди пішли до машиніста і він відповів: "Якщо вам щось не подобається, я відвезу вас назад до Львова". І він дійсно розігнався і почав їхати назад у Львів. Потім зупинився, знову розігнався та поїхав вже у правильному напрямку без зупинок. Так от: ми їдемо, люди аплодують, як при зльоті та посадці у літаку, я дивлюся у вікно — а на стовпах уже польські знаки. Так ми зрозуміли, що вже у Польщі», — розповідає Аліна.
2 березня дівчата добралися до родини, яка їх прийняла.
Усе можна почати знову
Досвід 2014 та наступних років дав Лізі та Аліні зрозуміти, що усе можна почати з нуля. Що життя важливіше за квартири, звички, страх переїзду та невідомість. Так, Аліна спершу сама думала, що у разі чого може піти в армію воювати. Але, зізнається, — її паралізував страх.
«Я себе вважала дуже сміливою людиною після того, що було у 2014 році. Але, виявилося, не настільки смілива, як думала. Тому що мені були дико страшно, просто до дрожі. Є можливість бути заваленим бетонною плитою або розстріляним на вулиці. Або що тебе будуть тиждень у підвалі ґвалтувати російські солдати. Може бути така реальність. А є можливість ризикнути й поїхати. Адже головне врятуватися, повернутися можна завжди. Якщо ж ти помреш, то вже нікуди не повернешся», — розповідає вона.
Дівчата кажуть, що сьогодні можливостей для евакуації більше, ніж було у жителів Луганщини та Донеччини у 2014 році. Зокрема, більше підтримки від інших держав.
«Я ні в якому разі нікого, ні в чому не звинувачую і нікому не бажаю пережити війну. Просто раніше ми були одні такі, а тепер люди виїжджають мільйонами. Якщо раніше ніхто не розумів нас, як це — кинути все і не мати можливості повернутися у місто, де ти жив, закохувався, працював, то зараз усе по-іншому», — додає Аліна.
Зараз дівчата потроху влаштовують своє життя у Польщі. Зокрема, Артем пішов до школи, знайшов нових друзів. Аліна та Ліза шукають роботу, аби потім мати можливість фінансово допомагати країні. Дівчата сподіваються повернутися в Україну і почати усе з початку.
Звісно, життя закордоном має і свої недоліки. Один з них — відсутність юридичного статусу сім’ї. Як відомо, Польща — католицька країна, де не легалізовані одностатеві шлюби. Тож Аліна та Ліза поки вимушені приховувати свої стосунки.
«Коли питають, хто ми, відповідаємо — подруги. Проти Києва, у відкритості наших стосунків ми відкотилися на декілька років назад. Але мене це не турбує, психологічно мені не тяжко приховувати це. Лише боюсь, що ставлення до нас може змінитися не в кращу сторону, якщо тут дізнаються про наші стосунки. Можливо, це лише тут, а у великих польських містах такого немає», — Аліна.
