Володимир Волковський, к.ф.н, історик, філософ, релігієзнавець, про поняття нації, нацизму та націоналізму, про етничну та політичну націю, про три українські нації, які створили і втратили українці протягом тисячі років.
У нас зараз йде багато розмов з цього приводу і варто зазначити, що ця тема має значне підґрунтя для маніпуляцій та для різного виду провокацій. З чим це пов’язано? Це пов’язано з тим, що ми виходимо з російського простору, чи навіть радянського, де існував відповідний набір слів. Це, на сам перед, слова «нація», «національний», «націоналізм» і тут ми маємо певну відмінність. В якому плані? По-перше, ми, з одного боку, добре вживаємо «національний», наприклад, національний університет, але як тільки ми починаємо говорити про націю, про націоналізм, у нас одразу в масовій свідомості виникає таке поняття, навіть асоціація, – нацизм. Націоналіст – значить нацист. Звідки це походить? Це походить із двох джерел. По-перше, – це відоме субкультурне поняття. По-друге, – це ще й багатозначність слов’янського слова «народ».
Є мінімум усталене західне розуміння нації, як громадської політичної спільноти. Я тут можу послатися на українські традиції, на історика Івана Лисяка-Рудницького, який чітко розмежував поняття «нація» і «народ». Поняття «народ» у нього, це поняття більш об’єктивне – це мова, культура, певний расовий антропологічний тип і так далі. Поняття «нація» – це більше поняття суб’єктивне або поняття суб’єктивного вибору. Що це означає? А те, що ми не обираємо ознаки своєї народності. Наш тип антропологічний, нашу мову, наших рідних батьків, територію народження і так далі й тому подібне. Натомість, як казав відомий французький політичний філософ Єренст Ренан у 1880 році: «Нація – це все денний плебісцит». Тобто вся громадянська спільнота щодня, постійним актом своєї волі підтверджує свою ідентичність. Що ми є разом членами цього суспільства, цієї спільноти, умовно кажучи, української нації.
Відтак, є два різні поняття нації. Ми це часто чуємо, — політична нація і, відповідно, етнічна нація. Етнічний націоналізм і політичний націоналізм. Є утопія, що це два різних варіанти розвитку громадянської спільноти. Але це не зовсім так. Якщо етнічна нація – це певна спільнота, яка претендує на те, щоб зібрати усіх людей в межах одного етнічного походження. То політична нація апелює до певної громадянської ідентичності. Що це означає, наприклад, для українського випадку і для загального розуміння? Чим нація відрізняється від спільноти релігійної, партійної, реконструкторської? Нація – це така спільнота, яка прагне стати політичним сувереном. Тобто існувати за власними законами. Певне політичне самоврядування і суверенітет на обраній території. Власне, це поняття політичного тіла і суверенітету нації. А це означає, що будь-яка нація, як ідея, як уявна спільнота, певна ідеальна ідентичність, – має свою чітку ідею. Ця ідея – отримання своєї тілесності, свого суверенного політичного тіла. Тобто, коли у нас кажуть, що українці за скільки-то там років не придумали ідею нації, – це неправда. Ідея будь-якої нації – отримати власне тіло. Тобто отримати власну державність. В чому, власне, сенс нації? Що наша спільнота урядує сама себе. Ми є джерело законів для себе. Вже інша справа, як ми мислимо, встановлюючи свої закони, але це окрема тема.
Етнічна нація починає свій шлях від уявної спільноти певної етнічної групи: українців, хорватів, поляків, євреїв. Політична нація – це спільнота громадянської ідентичності. Я уже казав про варіанти розвитку нації, що це така утопія. Насправді ж це не стільки варіанти розвитку, скільки етапи розвитку. Будь-яка нація має етнічний та політичний компонент. Навіть найбільш політична нація, Франція, Швейцарія або США, має чіткі етнічні корені, своє етномовне ядро. Для США, відповідно, – це певний союз германських і кельтських народів та англійська мова. Це, так званий, тонічний американець. Для Швейцарії – це відомі чотири народи, які є більш-менш стародавніми на цій території і відповідні конкретні мови. Не існує політичної нації з мовою есперанто.
Отже, у випадку України ми маємо велику низку народів, але й чітке етнічне ядро. Це український етнос, українська мова. Чому будь-яка нація є політичною та етнічною водночас? Тому що будь-яка етнічна нація, як тільки вона отримує своє політичне тіло, свою автономію або державність, повинна вирішити для себе: за якими законами ми будемо жити, що ми будемо робити з нашими національними меншинами, які є на цій території. Різні нації вибирають різні стратегії. Або елімінація, або інтеграція, або певна дискримінація. Тут уже хто, як, куди – є різні етапи політики. У будь-якому випадку, всі національні меншини інтегруються з етнічною нацією і виникає громадянська нація.
І нарешті є різні історичні форми розвитку модерної нації. На сам перед модерної. Я виділив би два шляхи її розвитку. Від держави до нації, від нації до держави. Більшість старих середньовічних держав, Франція, Англія, Скандинавія, Іспанія, рухались від держави, від певної спільноти підданих, які мали одного короля, до певної свідомості громадянської спільноти. Від підданства до громадянства. Центральні та східні європейські народи більше рухалися від нації до держави. Від певної етнічної свідомості, від свідомості «ми всі є українці», до вимоги «у будь-якої нації мають бути відповідні кордони». Існуючі державні кордони повинні збігатися з кордонами нації. Власне, це є головне первинне кредо будь-якого націоналізму. Як ці кордони нації розмежувати – вже інша справа. І тут на просторах Європи – від Німеччини до Росії – є дуже багато варіацій цього розвитку. Все залежить від того, наскільки та чи інша нація мала історичну державність, наскільки потужні історичні еліти мала аристократія, духовенство, купецький стан і так далі. Тому у кожної нації був певний дуже специфічний та унікальний шлях розвитку. Історію, наприклад, української нації, її становлення, важко порівняти з історією німецької або фінської нації. Хоча є спільні закономірності, про які можна говорити довго.
Що стосується української нації, то Лисяк-Рудницький говорить, що український народ існує як найменше тисячу років, але за цей час він створив і втратив три нації. Щонайменше три. Це модерна нація, давньоруська і середньовічна шляхецька або козацька нація. Наша нація починає свою історію десь з ХІХ сторіччя. До неї додалися історична козацька нація та клерикальна еліта Західної України. І ця нація розвивається за своїм алгоритмом і з певними перервами, трагічними деталями. Можна ще зауважити дві речі. По-перше, це, на сам перед, проект свідомості, це ідеальний проект, це уявна спільнота, або уявлювана. Відповідно, це проект еліти. Чеський автор Грох описує три етапи розвитку нації. Перший етап – це наявність гуртків, будителів всієї нації, які починають досліджувати історію, культуру, фольклор народу. Другий етап – це політична активність, тобто пробудження мас, консолідації, просвіти, створення різної громадянської активності для того, щоб ініціювати широкі маси населення. Третій етап – це коли запускається масова національна ідентичність і починається боротьба за ту чи іншу національну державу. Зрозуміло, всі ці проекти створюються елітами, не масами. Для України я б виділив три специфічні риси. Це посттоталітарне суспільство, кажучи про повстання мас, тут би я послався на Ханну Арендт і Хосе Ортегу, і постколоніальне суспільство, що разом можна назвати радянським суспільством, або пострадянським. Це пов’язано з тим, що на території України відбувається протистояння двох національних проектів. Раніше було чотири, зараз два, у нас є покращення. Ці два національні проекти – це українська модерна нація, яку ми знаємо під українським прапором та за іншими національним символами. І це свідомість, що ми є українці, наша батьківщина – Україна. Другий проект – проект радянський. Свідомість нашої великої Батьківщини від Ужгорода до Магадана з ментальним центром у Москві. Візьмемо шкалу історичної української або радянської свідомості і побачимо, яка подія є центральною: боротьба за України, чи боротьба за… те й переможе. Це не погано, це не добре, це факт. Це не етнічні росіяни чи етнічні українці. І там, і там різні етноси. Це дуже специфічний постколоніальний акцент. Про це більше говорить Оксана Забужко, але я зауважу, що цей постколоніальний акцент описує Україну дуже добре. Чому? Тому що у нас є протистояння між колоніальною нацією і нацією провінційною, яка отримала незалежність. Зрештою, як кажуть, історія покаже, хто у цьому протистоянні переможе, але для нас важливо: а) розуміти, як конструюється нація; б) що є нація; в) які нації у нас конфліктують, щоб ми не ставали жертвами різних маніпуляцій.
Джерело IDEALIST
