Не маленька людина
У темному переході столичної станції метро «Осокорки», як завжди, людно. Тисячі пар ніг заклопотано минають юнака, що, сидячи попід стіною, витягує зі старенького акордеону знайомі усім з кіно мотиви пісень. Дехто кидає у відкриту перед ним валізу дрібну решту, але більшість просто не звертають уваги.
Хлопця звуть Микита Хоменко. Йому 25 і він — карлик.
— Раніше я працював у Свято-Ольгинській церкві. Співав там у хорі. А потім якось помітив, як одна зі змін хористів забирає собі частину пожертв, і розказав про це батюшці. Настоятель вислухав мене — і звільнив. Мабуть, і сам був замішаний у тій схемі. Але це нічого! Тепер я — вільний вуличний музикант і мене слухають сотні пар вух, — Микита охоче розповідає про себе.
Незважаючи на синдром Ларона (карликовість), хлопець закінчив звичайну школу, вивчився у коледжі, отримав диплом за спеціальністю «хорист-диригент». Микита з простої родини, яка мешкає тут же, у спальному районі столиці Осокорки. Має сестру, маму й тата. Всі вони, каже, — звичайні люди, і лише він «покараний бути карликом».
— Я дуже віруюча людина і точно знаю, що нічого не буває просто так. То, мабуть, хтось із моїх пращурів був поганим — і тепер я розплачуюся за його гріхи. Але це життя, я в собі вже нічого не виправлю. Тому зараз просто радію, що нарешті «виріс» і не треба, як колись у школі, відбиватися від постійного кепкування однолітків, — поки ми говоримо, Микита не випускає з маленьких рук свого великого акордеона.
На хлопцеві сірий светр, джинси, маленькі черевички — усе дитяче. Хочу зазнимкувати його, але Микита каже, що одягнений не найкраще, як для фотографування. У звичайному житті, поза підземкою, він мріє зніматися у кіно. Кілька разів хлопцеві щастило взяти участь у епізодичних ролях вітчизняних телесеріалів, але душа прагне великої сцени і сотень заворожених очей.
— Бачили серіал «Гра престолів»? Там один із головних героїв з такими ж особливостями, як у мене, — розповідає завзято. — Це актор Пітер Дінклейдж. Він дуже крутий, а як грає! Ммммммм… Бомба! Колись, от побачите, я теж буду, як він! Зараз саме шукаю роботу. У вас, до речі, немає знайомих у кіноіндустрії? Може, кому потрібен актор?
Через свою особливість Микита давно звик до людської байдужості — воліють відводити погляди. Тому він страшно радіє усміхненим обличчям перехожих. Випадків, коли б його навмисно ображали, не пригадує.
Точно знаю, що нічого не буває просто так. То, мабуть, хтось із моїх пращурів був поганим — і тепер я розплачуюся за його гріхи
— Так, частенько бувало, що підходять поліцейські, кажуть: «Що ти тут робиш? Тут не можна грати! Йди звідси!» Тоді я просто переходжу до підземки на сусідній станції: розкладаю там свій акордеон, сідаю на стільчик і знову починаю грати.
Тут, у темній підземці, він — єдиний вуличний музикант. Більшість із тих, хто «живе» у тунелі на Осокорках, — представники стихійної торгівлі: ось бабця у пуховій сірій хустці продає квашенину, а ось чорнявий хлопець усміхнено зважує рум’яній жіночці рум’яні яблука.
Микита каже, що у цьому різноманітті людей теж є своє щастя: «Ти в натовпі, ти — його частина. Ти наче тут, а наче і ніде».
— По життю я йду із кредо, що під лежачий камінь вода не тече. Тому де б ти не був, завжди треба мати мету і, попри все, йти до неї, — дає настанови на прощання.
У вільний від співу час Микита допомагає бездомним тваринам. Він — учасник волонтерського клубу допомоги «Бумеранг», що працює під гаслом: «Роби добро — і воно повернеться до тебе в рази більшим щастям».
Дивлюся, як пальці вуличного музиканта Микити Хоменка з невловимою швидкістю перебирають кнопки акордеона. За кілька хвилин він, важлива людина, якої ми можемо не помітити, забере зі старої валізи наспіваний гонорар («пара сотень гривень — непоганий заробіток на сьогодні»), складе акордеон та маленький стільчик і, міряючи землю дитячими кроками, зникне у натовпі.
Завтра буде новий день і нові мрії про ролі у кіно, справжнє кохання та всесвітнє визнання.
Лисий хіпі
У вухах — навушники, у руках — мітла. Такий вигляд 46-річний Андрій Аненко зазвичай має на роботі. Андрій працює двірником на станції метро «Політех» і видається абсолютно щасливим.
— Сорі, трохи затримався. Тут неподалік є центр, що допомагає людям у скрутних ситуаціях. Там якраз був обід, то я пригощався.
Зустрічаємося на Ленінградській площі поруч із «Макдональдсом». На Андрієві чорна шкірянка, потерті джинси та масивні чоботи. Він середнього зросту чоловік із блискучою лисиною — через хворобу в Андрія немає навіть брів, а колись «був хіпі з довгим хаєром».
— Насправді хіпі — це стан душі, а не просто те, як ти виглядаєш. Тому я й досі хіпі, просто лисий, — кепкує сам із себе чоловік.
П’ятнадцять років тому його життя полетіло шкереберть: у 2000-му захворів на лейкемію, у 2001-му був засуджений за вбивство — каже, трапилося під час самооборони. У 2003-му вийшов на волю, але лишився безхатченком. Рік тому приїхав підкорювати столицю.
На свою нову професію Андрій не жаліється. Живе у невеличкій кімнаті, яку йому виділили як двірникові. Рано-вранці прибирає подвір’я та під’їзди
Андрій уже встиг добре вивчити місто і навчився буквально розчинятися у його метушливому натовпі. Залюбки гуляє пішки і завжди замовляє на Майдані в одного й того самого вуличного баристи міцну каву без цукру — вона допомагає краще думати і не поспішаючи сприймати дійсність.
Він, як ніхто інший, знає, що таке людська байдужість.
— Нещодавно бачив, як якісь покидьки у підземці на Майдані били безхатченка. Втрутився, покликав поліцію. Не знаю, чому люди стали такими жорстокими та байдужими одне до одного. Купа людей просто проходили повз, уявляєте? — розповідає схвильовано.
До того, як втратив усе, чоловік багато їздив автостопом по Європі, закінчив із відзнакою педагогічний університет ім. Герцена у Санкт-Петербурзі і мріяв створити міцну родину.
На свою нову професію Андрій не жаліється. Живе у невеличкій кімнаті, яку йому виділили як двірникові. Рано-вранці прибирає подвір’я та під’їзди. Вночі ходить в улюблений інтернет-клуб, де слухає рок і спілкується з новим другом Тимуром.
— Йому 28 років, він циган і дуже кльовий хлопець! Інколи Тимур ночує прямо в інтернет-клубі, бо йому допікає дружина. Він її, до речі, так і називає — «катастрофа», — сміємося разом.
46-річний безхатько не боїться бути непоміченим: каже, що у компанії друзів завжди у центрі уваги, а на чужих людей Андрій давно навчився не ображатися.
— Людина перестає приносити користь, коли помирає. До того часу, що б не було, помічають тебе чи ні, необхідно жити. Я не лінюся підходити до кожного, хто смітить у моєму дворі чи під’їзді. Завжди роблю зауваження, нагадую, що взагалі-то хтось старається і прибирає. Так само проводжу роботу з водіями, які паркуються на тротуарі. На них не дуже діє, але що поробиш? Їм байдуже на мене, а мені все одно на їхню байдужість: буду знову і знову робити зауваження.
Із дня на день Андрій щоранку мете вулиці та збирає сміття. І знову мете, і знову збирає. У навушниках грає рок. Раз на рік Андрій планово лікується від лейкемії — скільки йому лишилося жити, сказати не може ніхто.
Найбільше Андрій мріє придбати собі будинок. У його рідній Дніпропетровській області такий коштує близько 5 тисяч гривень. Частину суми чоловік уже назбирав, а, отже, він уже близько до мети.
І байдуже на байдужість.
Не бути тягарем
Натовп, ніби рибний косяк на нересті, цілеспрямовано пливе підземкою на «Дружби народів». Ось чоловік із закрученими вусами нахабно проштовхується вперед, а он біжить замріяний школяр із величезним яскравим ранцем.
Не поспішає тут, здається, лиш одна людина — 87-річна Ганна Сергіївна. Спершись на паличку, вона годинами стоїть на холоді — продає усілякі дрібнички.
— Радянську пенсію у незалежній Україні вирішили не перераховувати, тому моя зараз — 1208 грн. На ці гроші важко прожити. Ну от я й відкрила власний бізнес, — сміючись бабця вказує рукою на свій крам.
Асортимент у Сергіївни різноманітний. На трьох коробках з-під цукерок та печива вона розклала кілька вітальних листівок, банку з маринованим оселедцем, книжку «Все о женщине», старий гребінчик, окуляри, палички для розмішування коктейлів, а ще — жменьку бобів.
Усе життя Ганна Сергіївна прожила у столиці — працювала товарознавцем. Уже три десятки років вона на пенсії.
Час забрав майже усі зуби й помітно зім’яв шкіру, але залишив світлу голову та бажання жити. Найбільше, зізнається старенька, вона боїться власної безпорадності.
— Приходжу у підземку тільки ввечері, коли багато людей повертаються з роботи. Більшість проходять повз, але є й ті, хто зупиняється. У мене небагато покупців, зате багато друзів — підходять, аби просто поговорити. За день можу гривень 50-100 заробити, а можу й повернутися ні з чим.
Сергіївна пригадує, як одного разу її намагався нагнати правоохоронець.
— Підійшов такий молоденький міліціянт і запитав, що я тут роблю. Кажу: «У нас відкрився новий універсам!» То він лиш розсміявся і пішов геть.
Коли на вулиці тепло, Сергіївна завжди сидить на сходах зі сторони «Будинку меблів»: через вік постійно стояти їй уже важко, так й дорога до місця торгівлі відбирає багато сил.
— Я живу тут поруч, на бульварі Дружби народів. Щодня пішки йду у підземку, потім вертаюся. Звідки маю сили у свої 87 років? Ой, знаєте, з віком розумієш, що найважливіше — не створювати нікому проблем. Не бути тягарем — ось що важливо, коли ти старий, — Сергіївна примружує очі та щосили стискає свою палицю.
Завдяки стійкій життєвій позиції Ганна Сергіївна стала свого роду авторитетом у підземці на «Дружбі». Місцеві завсідники інколи приносять їй їжу, одяг та гроші. Цю допомогу Ганна Сергіївна залюбки приймає, бо з родичів має тільки племінницю, та й із нею зв’язок уже давно обірвався.
— Колись у мене були коти, але їх уже немає. Тепер сюди приходжу. Бо вдома шо? Тільки самотність.
Джерело: The Ukrainians
