Це історія дівчини, яка шукала всі можливі способи захиститися. Ми публікуємо цей матеріал, адже вважаємо, що розголос подібних справ може позитивно вплинути на загальну ситуацію. НК поспілкувався з героїнею, яка спочатку намагалася допомогти своєму батьку, а потім — захиститися від нього. Сподіваємося, що прочитавши його ви більше дізнаєтеся про власні права та те, як себе убезпечити. Дівчину, яка поділилася з нами своєю історією ми лишаємо анонімною з міркувань безпеки.
Історія
Я виросла у невеличкому селищі Київської області. До 14 років у мене була хороша родина. Жодного психологічного тиску чи втручань батьків у моє особисте життя. Тато постійно підтримував усі мої ідеї: англійська, теніс, інші активності. Він проявляв любов настільки, наскільки міг. У нашій родині взагалі не було проблем, окрім якихось несерйозних побутових сварок. Я не бачила, щоб хтось на когось підіймав руку чи проявляв агресію.
Батька можна було назвати спокійною людиною. Іноді його навіть необхідно було "підіймати", якщо нам хотілось кудись сходити або щось відвідати. Він багато працював, тож зазвичай приходив додому і лягав спати. Різне дозвілля зазвичай ініціювала мама. Він ніколи цьому не противився, розуміючи, що ми — родина й маємо проводити час разом. Він працював приватним підприємцем і заробляв більше ніж мама, але жодного фінансового тиску теж не було.
Як все почалося
Одного разу ми поїхали у подорож за кордон. На третій день відпочинку з батьком почало відбуватися щось дивне. Він перестав спати, почав надовго зникати, вживати алкоголь. Спочатку ми з мамою "скинули" це на початок алкоголізму, бо це розповсюджена історія в Україні. Але пізніше зрозуміли, що це було щось більше, ніж залежність від випивки.
Я добре пам’ятаю кінець тієї подорожі, адже багато говорила про це з психотерапевтами. Пригадую, як перед від’їздом батько хотів порвати наші документи та зворотні квитки. Мама почала кричати, я ж дряпала його спину, маючи надію, що біль якось його зупинить.
Я не пам’ятаю, що було далі. Ми повернулися додому в поганому настрої, але принаймні повернулися.
Розвиток
Потім були три роки спокійного життя. Все стало на свої місця — ніби та жахлива поїздка була лише сном. Однак настало літо — й кошмар знову нас наздогнав. У батька почалося чергове "розкручування". Поступово він переставав спати, починав більше "ганяти", придумувати собі справи та зустрічі. Знаходилися "старі" друзі, а телефон був постійно зайнятим. Однак найгіршим було те, що батько ставав агресивним — настільки, що мені було страшно перебувати поруч. Якщо ти кажеш йому щось не те чи говориш "ні", у батька одразу відбувався сплеск агресії. До фізичного насилля не доходило, але я постійно боялася, що воно може статися.
Мама часто ховала мене в однокласників. Через це я мало знаю про те, що відбувалося між ними вдома, але з огляду на пізніший досвід розумію, що мама переживала жах — просто берегла мене від нього.
Я називаю цей стан батька "підйомом". Під час нього він бігає, не спить, голосно слухає музику, шукає всіх своїх друзів, купляє дивні речі та багато п’є. Тоді я скидала цю поведінку на алкоголь та думала, що це “запої”, адже вже за три місяці тато перестав пити та повернувся до нормального стану. Можна сказати, що він навіть став трохи знесиленим.
Однак мама почала підозрювати інше. Вона “вбила” усі патерни поведінки батька у Гугл й отримала відповідь: це можуть бути прояви БАР, або біполярного афективного розладу. БАР — достатньо розповсюджений ментальний розлад — ним хворіють близько 3% людей. Однак для України з її рівнем піклування про ментальне здоров’я це скоріше виглядає як вигадка. Особливо 10 років тому.
У нашій голові зійшовся пазл. Так, у батька дійсно можуть бути проблеми з психікою. У "БАРсиків", як ніжно називають самі ж себе люди з цим розладом, чергуються цикли. От, людина може бути спокійною, а потім — раз! — вже бігає на адреналіні та не спить ночами. Такий стан у психіатрії називають манією. Потім цей цикл змінюється іншим — депресією, — коли людина нічого не хоче та заледве встає з ліжка. Є ще й інші стани, але про це вже розкажуть спеціалісти. Мене ж вразило, наскільки це все було про батька. У такі моменти його ніби підміняли: ти знаєш одного чоловіка, але враз перед тобою з’являється зовсім інший. Змінюється постава, голос, поведінка, навіть колір очей. Це було жахливе відкриття.
Однак чути про лікування батько не хотів, а терпіти далі насилля ми не могли. Мама подала на розлучення. Ми пережили той період дуже важко, адже мама заробляла мало, а я щойно вступила до університету. Однак, попри труднощі, ми розуміли: так нам буде краще. Далі жити у такому жаху ми не можемо.
Жодна людина з мого оточення не повірила у проблеми з батьком. Мама зверталася по допомогу до друзів, родичів, колег, але всі відверталися або казали, що не можуть нічого вдіяти. Хтось навіть висміював нашу ситуацію та казав, що "ми спеціально робимо батька хворим". Я пригадую, як прийшла до своєї найкращої подруги й розповіла, що боюся приходити додому. А у відповідь почула: "Не бреши, в тебе ідеальна сім’я".
Зараз я розумію, що люди просто не вірили в те, що ментальні розлади існують, і що вони можуть бути так близько. Але це усвідомлення не виправдовує той факт, що 99% людей, серед яких була навіть моя бабуся, просто закривали очі на страждання жінки та 17-річної дитини. Вже тоді я зрозуміла, що допомоги чекати ні від кого. Я одна у своєму горі, і ніхто мене не захистить.
Спроба допомогти
Коли батьки розлучилися, тато "спустився" зі свого чергового епізоду. Мамі стало його шкода й вони знову зійшлися. Назад вони не одружилися, але три роки жили спільно під одним дахом.
Мама не полишила бажання йому допомогти. Вона вступила в організацію, яка допомагає людям з біполярним афективним розладом. Її учасники просили привести батька до них, щоб поговорити та власним прикладом довести, що в цьому немає нічого страшного, й з хворобою можна жити. Але він відмовився лікуватися. Думаю, батько боявся цієї стигми — бути "психом" та лежати в "дурці". Але ж насправді це звичайна хвороба — не більше ніж виразка шлунку. Якщо у тебе проблеми з серцем, ти йдеш у лікарню. Якщо у тебе ментальний розлад, ти також звертаєшся до лікарів, просто іншого спрямування. Я досі не можу зрозуміти, чому в Україні всі так панічно бояться слова "психотерапевт", не кажучи вже про психіатрів. Але це вже глобальна проблема — просто вона знаходить відбиток на побутовому рівні сім’ї.
Чергове загострення
Три роки ми знову прожили у спокої, однак у мої 20 батька знову "зірвало". Цього разу — конкретно. До усіх вже типових проявів додалася нечувана агресія, погрози, переслідування. З чуток я знаю про конфлікт з одним чоловіком, якого він наче намагався втопити в озері. Це не підтверджено, оскільки постраждалий не заявив у поліцію, але подібні історії ходили.
Коли батько знову пішов на "спад", я в сльозах прийшла до нього й попросила сходити до лікаря. Вже не заради мене чи родини, а заради себе. Він відповів, що вже звертався до психіатра й той не знайшов жодних проблем. Можливо, батько взагалі нікуди не ходив, я не знаю. Але підсумок розмови був таким: не роби з мене хворого.
Шість років минули у спокої. Батько почав жити своїм життям з новою жінкою, я — своїм, мама — своїм. Все потроху почало нормалізуватися: мама перестала ходити в депресії, я звернулася до психотерапевтів, бо розуміла, що пережите залишило на мені слід. Виявилося, що мені вже був потрібен психіатр, оскільки почали з’являтися прояви депресії. Дійсно, психіатр поставив мені ПТСР та депресивно-тривожний розлад. Однак я з полегшенням сприйняла цю інформацію, оскільки розуміла, що я на правильному шляху й зможу вилікуватися
Підозра в убивстві й вихід на волю
Так проходили ці роки, однак сталася війна. Вже в евакуації, з розповідей людей, які з ним були, батько почав "розганятися" (у науковій літературі це зветься "гіпоманія"). Він знову почав бігати, мало спати та пити. По поверненню до Києва він набрав таких обертів, що я не могла навіть поговорити з ним телефоном — вже було ні з ким. Тато нікого не чув й робив те, що вмів робити найкраще у такому стані — шукати собі проблем.
І він їх знайшов.
Того дня я сиділа вдома та працювала. Аж раптом — дзвінок мами: "Тільки спокійно: батька посадили в СІЗО, він проходить за підозрою у нанесенні тяжких тілесних своєму родичу". Перші дві хвилини я не могла зрозуміти, що я взагалі почула. А потім в мене сталася істерика. Я кричала, стогнала, ридала й проклинала всіх за те, що це знову звалилося на мою голову. Як, як мій батько міг таке зробити?! Чому, заради всіх святих, він не пішов лікуватися?!
За декілька днів той хлопець помер у лікарні. Справу перекваліфікували як “нанесення тяжких тілесних, що призвело до смерті людини”. За це людей людині "світить" від 7 до 10 років ув’язнення.
Першочергово батька закрили в СІЗО на 2 місяці, поки тривав розгляд справи. Однак слідчий не встиг її дорозслідувати. У такому випадку потрібен новий суд, щоб визначитися, що робити з батьком далі: у СІЗО чи на волю з обмеженнями. Адвокат сказав не сподіватися на краще, адже за таких статей підозрюваних рідко випускають додому — навіть з електронним браслетом. Однак батька таки випустили під цілодобовий домашній арешт — ще й без браслета. Всі були здивовані цим рішенням. Можливо, вплинуло те, що батько онкохворий, і суддя вирішив його пожаліти. Але я так не думаю.
Нові напади
Батько порушив домашній арешт першого ж дня. Ще дорогою з камери він звав мене на пиво — це дало зрозуміти, що вже за декілька годин буде якась вечірка з алкоголем. І вона сталася.
Під ранок того ж дня він прийшов до квартири мами. У нас на поверсі є камера, яка зафіксувала його під дверима. Мама дуже злякалася, бо він погрожував їй ще з в’язниці. Але, дякувати, далі не пішло.
Проте ненадовго.Майже два тижні батько пив і виходив за межі квартири — тероризував сусідів, погрожував рідні. В одну з таких ночей він дзвонив своїй сусідці й щось від неї вимагав. Та викликала на нього поліцію. Наряд приїхав, нічого не зробив і поїхав. Потім батько повернувся до сусідки й сказав: "Тепер я тебе вб’ю — за те, що ти викликала на мене ментів". Наступного дня вона боялася вийти з квартири.
Він двічі приходив до квартири мого двоюрідного брата й підпалював йому москітні сітки на вікнах — мені про це розповіла його сестра. Брат намагався писати заяви, а поліціянти з нього "гнали": "А тобі взагалі є 18 років, щоб заяви писати?". Хоча йому вже було 20. Щойно поліція відпускала тата, той телефонував моїй двоюрідній сестрі та казав: "Чому цей малий п*****с викликає на мене ментів?". Якщо що, "малий п*****с" — його племінник.
Сусіди у маминому будинку також викликали на нього поліцію. Говорять, що він погрожував людям вбивством. Не знаю, наскільки це правда. Щодо будинку, в якому він жив, то люди були дуже налякані. Вони писали колективне звернення, викликали місцевого депутата, бо увесь цей час поліція нічого не робила. Вони просто приїздили, батько відводив їх до себе додому й вони йшли. У поліціянтів що, немає повноважень, щоб його затримати, коли він погрожує людям убивством? Під кінець на нього перестали писати заяви. Всі розуміли, що поліція нічого не робить, а батько потім повертається і погрожує вбивством. Який у цьому сенс?
Візит на дачу
Однієї з неділь мені зателефонувала мама й сказала, що батько приїхав до неї на дачну ділянку. Спочатку все було тихо: він пив у сусідів й не намагався до неї лізти. Я була з мамою на зв’язку і та запевняла, що він навряд чи "рипнеться" до неї, оскільки знає, що вона викличе поліцію. Однак він "рипнувся" — заліз через якісь кущі на ділянку й почав усе трощити: розкидав садові скульптури, зривав водостоки, ліхтарі, розбив каменем вікно. Мама зачинилася на другому поверсі. Я про це дізналася, бо мені зателефонували сусіди. Вони були в паніці: "Тут таке робиться! Він ненормальний!". Я подумала, що у мене серце в п’ятки відійде. В якийсь момент мені здалося: все — я маму більше не почую. Батько почав рвати ролети на вікнах, щоб залізти у будинок, але сама з бабусею встигли вибігти з іншої сторони будинку. Дякувати Богу, приїхала поліція, яку викликали сусіди. Наряд не зміг його зупинити — вони почали з ним розмовляти, а він далі зривав ролети. Проте все ж його вивезли й відправили додому. Чому не затримали — питання риторичне. Поліціянти сказали, що не мають повноважень. Тоді нахіба та поліція взагалі?
Одна з поліціянток, за словами мами, перейнялася історією й пообіцяла, що почне ініціювати звернення на прокурора. Адже є як мінімум одна причина: людина, яка перебуває під домашнім арештом, його порушила. На додачу, ще й погрожувала мамі та бабусі й наробила проблем з майном.
Отже, поліція все ж могла щось зробити? То чому не робила цього раніше — під час усіх попередніх приїздів? У мене немає відповіді — тільки нехороші підозри про те, як в країні можна такі речі "порішати". Та й усе.
Поліцейська бездіяльність
Тієї ж неділі моя двоюрідна сестра знайшла номер слідчого в основній справі, зателефонувала й запитала у нього, скільки це може продовжуватися. Людина порушує умови, всім погрожує, а з нею ніхто нічого не може зробити. Виявилося, слідчий взагалі не знав, що відбувається! Йому лише того ж дня надійшли перші заяви про те, що батько порушив умови утримання.
Слідчий був здивованим, сказав, що просто зараз робить звернення до прокурора, щоб батьку переглянули умови утримання. Пообіцяв результати протягом трьох діб. Так і сталося. Мені зателефонував адвокат і сказав, що батькові призначили суд. Однак три рази його переносили через різні причини. Остання — через те, що батько потрапив до лікарні, що, зважаючи на понад 4 місяці такої поведінки, не дивно. Зараз має відбутися основний суд, оскільки розслідування його справи завершили.ґ=
Однак скільки всього треба було зробити, щоб це сталося? Постраждалим від насильства завжди кажуть, що головне — не мовчати та викликати поліцію. Ну, сорян! Я викликала. Всі навколо викликали. Я не те що не мовчала, я кричала! Але де результат?
Після того, як він вдерся до мами, мене взяла злість і я почала телефонувати на всі гарячі лінії, які знайшла в інтернеті: МВС, Нацполіції, омбудсмена. Мене довели до якогось чоловіка у Департаменті внутрішньої безпеки МВС, який обіцяв знайти відповідального за ситуацію. Через десять хвилин мені зателефонував дільничний нашого селища. То, виходить, він відповідальний? Що цікаво, дільничий увесь час про все знав та все бачив, але слідчому зателефонував лише через два тижні. Коли мої рідні запитали в нього про це, він відповів: "Я що, маю турбувати слідчого за будь-якої дрібниці?". Тобто погрози вбивством, підпали, вривання в чужі будинки — це дрібниці?!
Ще одна проблема — це виклик психіатричної бригади. Коли ти просиш поліціянтів їх викликати, ті говорять, що це має робити швидка. Типу викликайте її. Але щойно ти хочеш це зробити, вони починають переконувати, що це не дасть результатів — швидка нікого не викликатиме.
Я хочу прояснити: я чи не єдина ніколи не хотіла для батька зла. Уявіть: коли замість тебе лихо робить твоя хвороба, чи можна тебе об’єктивно судити? Так, може, він і вчинив злочин, але він потребує допомоги, навіть якщо сам цьому противиться. То чому не існує реально дієвого методу це зробити? Правоохоронці працювати не хочуть, швидка нікого не викликатиме. То хто тоді працюватиме? Хто захищатиме й допомагатиме людям?
З цієї причини зараз я і роблю розголос. Любі фонди, подзвонити в поліцію не досить. Треба, щоб ця поліція працювала й виконувала функцію захисту тих, хто цього потребує. Інакше буде більше трупів, і ще більше жінок мовчатимуть про домашнє насилля.
Як все має бути насправді
Ми запитали у професійної юристки, як все має бути насправді. Що має робити поліція, у випадках домашнього насильства та погроз, які постійно повторюються. Також нам пояснили, які права має постраждала особа.
Коментар надала: Анна Даніель, адвокатка, кандидатка юридичних наук, керуюча "Адвокатського бюро Анни Даніель"
Що має робити поліція
Національна поліція України має певний алгоритм дій при отриманні повідомлення про вчинення домашнього насильства і реагування на нього. На місці поліцейські мають вжити можливих заходів для припинення правопорушення, задокументувати подію, зібрати доказову базу, надати первинну правову допомогу, залучити інших суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері запобігання і протидії домашнього насильства, вилучити кривдника з місця проживання постраждалої особи, провести оцінку ризиків, винести терміновий заборонний припис тощо.
Постраждала особа має право вимагати скласти протокол і терміновий заборонний припис.
При надходженні письмової або усної заяви про вчинення домашнього насильства, необхідно оформити її у встановленому законодавством порядку. Завдання поліціянта, який приймає заяву або повідомлення про домашнє насильство — збір попередніх даних. Правоохоронець першочергово з’ясовує: про ризик загрози життю та здоров’ю присутніх; про наявність дітей в помешканні; про наявність зброї та інших загроз життю і здоров’ю; про необхідність медичної допомоги. Також офіцер поліції має здійснити перевірку: змісту та повноти інформації про виклик; повторності викликів; знаходження за адресою виклику осіб, які перебувають на профілактичних обліках Національної поліції України. Усі відомості записані поліціянтом стають доказами під час досудового розслідування та судового процесу.
Що можуть зробити одразу
За фактом виклику на місце події має прибути екіпаж патрульної поліції, який фіксує прояв домашнього насильства й складає протокол про адміністративне правопорушення, який, разом із матеріалами, що пізніше передаються до суду. За наявності підстав, кривдника можуть затримати до 3 годин. У критичному випадку, поліція може застосувати терміновий заборонний припис щодо кривдника, який виноситься строком до 10 діб у разі існування загрози життю чи здоров’ю постраждалого.
Згідно з вимогами ст. 21 Закону України "Про запобігання та протидію домашньому насильству" постраждала особа має право на дієвий, ефективний та невідкладний захист в усіх випадках домашнього насильства й недопущення повторних його повторних випадків. Кривдника можуть зобов’язати залишити місце проживання чи перебування постраждалої особи. Також його можуть взяти на профілактичний облік та направити на проходження спеціальної програми для кривдників.
Якщо поліція не виконує своєї роботи
Постраждала особа та кривдник мають право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності поліціянтів. Якщо людина дійсно вважає, що правоохоронці реагують неналежним чином — можна подати заяву про службове розслідування бездіяльності співробітників поліції (примітка редакції: наприклад, в Департамент внутрішньої безпеки, як це зробила героїня матеріалу).
Що говорить поліція
Поліція не говорить нічого. Ми надіслали офіційний запит, щоб дати правоохоронцям змогу прояснити ситуацію і не отримали на нього відповіді. Якщо вони нададуть будь-яку відповідь — ми включимо її у цей матеріал.
